Хто такий Ісус Христос?
У другій половині квітня теплішає і в Забайкаллі, і сонце лагідно світить навіть у Букачачі, цій обділеній богом і проклятій людьми місцині, де коло двох неглибоких вугільних шахт розкинувся широким квадратом табір примусових робіт. Сонячна днина вигнала всіх, хто прийшов із денної зміни в шахті й устиг пообідати, з бараків надвір, щоб хоч трохи подивитись бодай на призахідне сонце, якого вони через роботу у вічній темряві так мало бачать. Тільки з крайнього відділку першого барака, де міститься бригада “указників”, ніхто не вийшов. Та й чого їм іти, коли вони й без того надихались свіжого повітря, працюючи цілий день на підсобних роботах не в глибині земних надр, а на поверхні. Вони щойно повернулись із таборової їдальні, і хоч баланда з турнепсу й якоїсь гички та ріденька кашка зовсім не вдовольнила їхнього апетиту, проте після їди краще полежати, ніж хтозна-чого тинятися без діла між сірими, неприглядними бараками. Люди в цій бригаді — здебільшого літні, поважні, що знають ціну праці й відпочинку. Щоправда, вони ще не звикли до таборових умов, а тому й думки їхні весь час линуть до далекої Рязанської області, до своїх домівок і кревних, від яких одірвало їх суворе життя. Усі вони за своєю вдачею домувальники, і їм ніколи б не бачити Сибіру й Букачачі, якби кожний із них десь у себе вдома не спізнився на роботу в теперішній воєнний час більше як на п’ятнадцять хвилин. За це їх покарано трьома роками позбавлення волі згідно з указом про спізнення. Саме через це вони й звуться указниками, становлячи собою якусь нову таборову породу людей, не схожу ні на побутовців — усяких злодюг, грабіжників і вбивць, ні на “ворогів народу” або контриків, засуджених за політичною 58-ю статтею Кримінального кодексу.
В’язні, або зеки, жартома звуть цих бородатих указників проказники, дарма що ці поважні рязанці аж ніяк не скидаються на пустунів і збитошників, що криються під російським словом “проказники”. Це скорше якісь сусальні мужички з дореволюційних російських шкільних хрестоматій, що з примхи долі перенеслись у наш Букачачинський табір — місце цілком сучасне й реалістичне.
Серед цих загалом подібних один на одного членів бригади виняток становить, як сторонній предмет, чи, як кажуть у Росії, “инородное тело”, уркач Петров, особа вельми непевна й темна. До того темна, що й не віриться, чи він справді Петров, а не якийсь Іванов або Сидоров. На прозвисько він Обезяна, і це так прилипло до нього, що навіть поважні указники інакше його й не зовуть. Хто зна, чого таборове начальство впихнуло Обезяну в цю роботящу бригаду. Може, тому, що Обезяна ніби “зав’язав” своє минуле й надумав виходити на роботу, чим зрадив “закон” блатних, і тепер йому небезпечно перебувати серед своїх недавніх побратимів; а може, йому доручено нишком наглядати за новими таборовцями, “щоб ті не перейнялись духом контриків, які на цьому таборовому пункті їх звідусіль оточують. Так воно чи ні, а Обезяні в цій бригаді, де не можна ні вкрасти, ні нашкодити, бо одразу ж упіймають і тяжко битимуть, — пісно й нудно. Знічев’я він то блукає нервово по приміщенню, як замкнутий у клітку вовк, то кидається раптом на нари, задираючи при цьому високо ноги.
Відрізняється від своїх неворушких, приголомшених крутим поворотом долі земляків і їхній бригадир, котрого всі звуть скорочено по батькові — Митрич. Це літній, але досить ще енергійний чоловік, що, видати, бував у бувальцях. На противагу своїм землякам він поголений, проте, як і бородані, релігійний. Він навіть демонстративно показує свою вірність богові й, якщо інші тільки потай шепочуть молитви у свої густі бороди, то Митрич, не звертаючи уваги ні на кпини начальства, ні на глузування в’язнів, ревно хреститься в їдальні перед тим, як сісти хлебтати баланду й щиро дякує богові за малопоживний таборовий обід. Він самовіддано обстоює свою бригаду й через те має постійний клопіт з нарядчиком, якому — аби вигнати людей на роботу, а до того, що в когось порвались чуні[1] або комусь і досі не видано бушлата, байдуже. Щодня Митрич щось доводить нарядчикові, в чомусь переконує, щось канючить у нього і так тому набрид, що нарядчик не може спокійно говорити з Митричем і раз у раз кричить йому: “Ні, я таки виб’ю з тебе цю рязанщину!”
Що саме має на увазі нарядчик під словом “рязанщина” — важко сказати. Може, наполегливе обстоювання інтересів своєї рязанської бригади, а може, й ті характерні слова, всякі “давеча”, “намедни”, “посулить”, які зникли в сучасній російській мові, але якими, наче навмисне, послуговується Митрич під час своїх невеселих розмов з нарядчиком. Та хай собі нарядчик кричить, що хоче: Митрич знає — нарядчики, як і все на землі, не вічні, вони часто міняються, а бог на небі незмінний, завжди один. Тому Митрич і далі хреститься, молиться й усяко захищає свою бригаду. Ось і зараз він затримався в нормувальника й щойно тільки прийшов до барака, бо нормувальник ніяк не хотів зараховувати перенесення козел з місця на місце, а Митрич записує кожен порух своєї бригади на роботі, бо від цього залежить вага хлібних пайок на завтрашній день.
— Ех, братці мої, товаришочки! — каже він, сідаючи на ослона біля столу, щоб трохи перепочити. — А сьогодні ж — страсний четвер. Люди підуть на страсті, слухатимуть у церквах дванадцять євангелій, повернуться додому із засвіченими страсними свічками. — Митрич сумно прицмоктує, мовляв, а нам тут усе це заказано, й пускається далі в елегійні спогади: — А завтра підуть до плащаниці, знаменуватимуться. А там — великодня ніч, співатимуть “Христос воскресе”, святитимуть паски.
Обезяна, що нудиться й не знає, чим би заповнити час до вечірньої перевірки й роздачі горбушок[2], каже:
— А ти б, Митричу, розказав би нам що-небудь про Христа; якийсь би романисько про нього тиснув[3].
Митрича зовсім не бентежать такі зовсім не підходящі до божественного імені вислови, бо він знає, що блатар Обезяна інакше й не може вимовити своє бажання, а тому не звертає на них особливої уваги, задоволений уже з того, що Обезяна обійшовся якось цього разу без матюків, якими пересипає звичайно свою мову, мов усними розділовими знаками.
Що ж, думає Митрич, чом би й не розповісти Обезяні про Ісуса Христа, не спробувати навернути цю погрязлу в гріховну твань душу на праведну путь? Чи ж не повірила в слово боже розпутниця Магдалина й чи не звернувся до Спасителя з каяттям розіп’ятий разом із ним розбійник? Просвітити невіру — це теж добре діло, що зарахується тобі на останньому Страшному суді, котрого нікому не обминути — ні слідчим і суддям, ні попкам[4] на таборових вишках, ні всяким нарядчикам. Митрич підсуває ослін ближче до Обезяни, відкашлюється для поваги й почина оповідати про останній вступ Христа до Єрусалима. Хоч оповідає він за Євангелієм, але, щоб Обезяні було зрозуміліше, Митрич дуже осучаснює свою розповідь. Інколи він помиляється, неправильно вимовлюючи юдейські слова, але то нічого: Обезяні, котрий, мабуть, уперше чує серйозне слово про бога, байдуже, чи сказано “синедріон” чи “сердон”, — його цікавить зміст, а не форма.
— . І ось Ісус Христос зі своїми апостолами в’їхав на осляті в Єрусалим.
— На ішаку? — здивовано перепитує Обезяна, що хоче виразно уявити собі картину. Цих низеньких довговухих тварин Обезяні доводилось бачити під час наїздів до Ташкента, але цей вид транспорту не викликав у нього приємних спогадів, бо на ташкентському базарі Обезяна піймався на крадіжці й старі узбеки, позлазивши з своїх ішаків, добре натовкли йому боки.
— На осляті, — повторює Митрич, бо слово “ішак” йому видається блюзнірським, і пояснює: — Як тоді не було ще автомашин, то їздили на ослах. Зрозумів. Ось народ, побачивши Ісуса Христа, певна річ, радіє і кричить йому: “Осанна в вишніх. “
— Яка Оксана? Чому у вишнях? — не розуміє Обезяна.
— Дурню! Які там вишні! Це, як сказати по-нашому, то значить: “Здрастуй, всевишній”. Треба розуміти божественні слова! — повчально зауважує Митрич і оповідає далі: — Народ, значить, радіє, розмахує вербами — сказати б, вітає Ісуса Христа, бо діло було у вербну суботу, а жиди — проти. Не вітають, не кричать, а тільки мовчки, сердито дивляться на нього. Їм, бачиш, не до шмиги; що Ісус Христос приїхав у Єрусалим. Та й нема нічого дивного в тому: вони ж бо навіть у єрусалимському храмі розвели спекуляцію — торгують там голубами, що їх люди в жертву приносять. Ну, Ісус Христос як побачив таке неподобство, то взяв нагая та й повиганяв тих спекулянтів-торгашів геть із храму.
Обезяна напружено морщить чоло, бо багато чого йому невтямки.
— Стривай, Митричу, виходить, Ісус Христос теж був проти приватної торгівлі? Як комуністи, чи що?
Митричеві аж заціпило від такого несумісного порівняння, й він докірливо хитає головою:
— І скаже ж таке! Та хто ж розумний буде проти приватної торгівлі? Торгуй скільки хочеш, тільки ж не в храмі божому. А тут ще й з первосвящениками Анною та Каїяфою Ісус Христос засперечався, що, мовляв, службу божу вони правлять не так, як треба.
— Анна — це жінка? — знову не розуміє Обезяна.
— Ну хіба ж баба може бути первосвящеником! — дивується з Обезянової некмітливості Митрич.
— А чого ж зветься як жінка?
— Бо й первосвященики були жиди. А в жидів усе навпаки. Вони навіть пишуть не по-людському, а з правого боку наліво.
Митричеві здається, що він уже пояснив усе цілком достатньо й можна переходити до головних сюжетних вузлів.
— Усе це жидам, звісно, не сподобалось, і вони підманули одного з учнів Ісуса Христа, Юду, на прізвище Іскаріотський, щоб той у них стукачем став і про все, що робить і каже Ісус Христос, доповідав їм.
— Юда — теж жид? — поцікавився Обезяна.
— А хто ж би він ще був, як не жид! Він і продав свого вчителя за тридцять срібників, по-нашому б сказати — за тридцять карбованців.
Ситуація тепер стає цілком зрозуміла, й Митрич розповідає про арешт Ісуса Христа в Гефсиманському саду й суд над ним у синедріоні.
— А в тому сердоні сама жидова засідала. Тільки один і був між ними чесний чоловік — Никодим, але що він міг вдіяти один проти всіх? Тільки співчував, а так нічим і не допоміг.
Від гімнаста до творця мюзиклів. Пам’яті Давида Черкаського
У вівторок, 30 жовтня, помер відомий український мультиплікатор Давид Черкаський.
Давид Янович з’явився на світ у 1931 році, однак у свідоцтві про народження йому приписали рік: “тоді багато хто батьки записували своїх дітей так, щоб пізніше в армію пішли, щоб не воювали”. За паспортом він 1932-го року народження. Народився в “єврейської провінції – місті Шпола (нині Черкаська область), на батьківщині його батька Яна Давидовича Черкаського, який ще до революції переїхав в Київ для роботи друкарем. З 1919 по 1922 рік батько брав участь у громадянській війні. Потім служив заступником українського наркома юстиції, а під час Другої Світової – діловодом в штабі секретного відділення 188-ї стрілецької дивізії. Мати була домогосподаркою. Дід по батькові кинув дружину і разом з дочкою емігрував в США – це в сім’ї приховували.
З сьомого класу Давид Черкаський захоплювався спортивною гімнастикою, мав перший розряд, полягав у збірної УРСР з гімнастики серед студентів. Однак спортивна кар’єра не мала ні найменших шансів до розвитку після майже випадкової події. У шість років Давид подивився одну з картин “Союзмультфільму” і зрозумів, що його життя має бути пов’язана з мультиплікацією. Тим не менш, він все-таки закінчив технологічний факультет Київського інженерно-будівельного інституту і деякий час працював інженером-будівельником в київській проектної організації “Проектстальконструкція”.
За власним визнанням режисера, художніх шкіл він не відвідував, малювати вчився самостійно. У 1959 році, дізнавшись про організацію цеху мультиплікації на студії “Київнаукфільм”, відніс туди свій малюнок і був зарахований у штат. Пройшов тижневе стажування на студії “Союзмультфільм” у В’ячеслава Котеночкина – автора і творця “Ну, постривай!”. Кілька років працював художником-мультиплікатором – тобто допомагав малювати чужі фільми.
Бунтарський, анархічний характер Додика, як любовно називали його численні колеги, проявлявся в найнесподіваніших обставинах Наприклад, в 1961 році під час святкування Нового року він прилюдно роздягнувся, після чого поповзли чутки про його розкутому поведінці і Черкаський потрапив під кампанію боротьби зі стилягами. Після суду був виключений з комсомолу і на деякий час переведений в освітлювачі студії. Тоді ж познайомився з Рідної Сахалтуевым, який став його постійним художником-постановником у всіх картинах.
Талант Давида, втім, був досить сильний, щоб пробитися навіть в абсолютно несприятливих умовах радянської диктатури. Як режисер він дебютував в 1964 році з фільмом “Таємниця чорного короля” (соціальний ролик про протипожежної безпеки). Картина отримала заохочувальну премію за дебют на мультиплікаційному фестивалі в Мамая (Румунія). За нею послідували інші фільми, в тому числі три шедевра, про яких пам’ятають все: телесеріали “Пригоди капітана Врунгеля” (1976-1979) і “Доктор Айболить” (1984), а також двосерійний повнометражний телефільм “Острів скарбів” (1986-1988), які принесли Давиду Черкаському всенародне визнання.
Так, у цих робіт були закордонні аналоги, але в радянській (української) анімації Черкаський став першим, хто поєднав живих акторів, ігрові зйомки, мальованих персонажів та пісенні номери. Робив тривимірні “прольоти”, що імітують панорамування в художньому кіно, створюючи такий ефект, ніби камера літає навколо персонажів (так звана тотальна мультиплікація) задовго до того, як вони одержали поширення в мультиплікації, причому виключно за рахунок 3D-технологій. У його фільмах малювалися звуки на кшталт “Бум”, “Бац” і так далі, як в коміксах. Мало того. По суті, і “Пригоди капітана Врунгеля”, і “Доктор Айболить”, і “Острів скарбів” – це справжні мюзикли, настільки ж яскраві, як і запам’ятовуються. У кожному з них є пісні, які буквально влипають в пам’ять з першого разу: хто не пам’ятає “Ми бандитто-гангстеріто” з “Врунгеля”, міні-оперу “Муха-цокотуха” з “Айболита”, “З народження Боббі пай-хлопчиком був. ” з “Острова скарбів”? У кожного, навіть епізодичного персонажа був свій характер, свої унікальні руху та інтонації. Не любити негідників, що хороших хлопців у цих фільмах було неможливо, тим більше, на тьмяному тлі радянської реальності.
Крім усього іншого, можна сказати, що Черкаський породив власну школу анімації, привівши з собою в професію багатьох пізніше прославлених режисерів (переважно колишніх одногрупників з будівельного інституту): Володимира Дахна, Аллу Грачову, Рема Пружанського, Олександра Татарського.
На жаль, “Острів скарбів” став останнім великим проектом майстра. З початку 1990-х років держфінансування мультиплікації припинилося. Черкаський став знімати рекламні ролики, багато років разом з Едуардом Назаровим був співпрезидентом міжнародного фестивалю мультиплікаційних фільмів “КРОК”, брав участь у гумористичній передачі “Золотий гусак”. Періодично з’являлися обнадійливі новини: у 2006 році Черкаський написав сценарій нового мультфільму, який повинен був зніматися з залученням сучасних технологій. “Фільм буде називатися “Зоряні рятувальники”. Там, де знімалися актори, я збираюся зробити їх в 3D-анімації: частково зображення об’ємне, комп’ютерне, а решта мальоване”, – розповів Черкаський. У 2008-му повідомлялося про завершення роботи над сценарієм продовження “Острова скарбів”, однак виробництво заморозили у зв’язку з кризою, в 2010 проходив, але нічим не закінчився конкурс на сценарій продовження “Пригод капітана Врунгеля”, залишилися незавершеними “Божевільні макарони або Помилка доктора Бугенсберга”.
Тепер все це – вже історія. А з нами залишився той свято, який колись створив Давид Янович – відчайдушні, співучі, радісні мультфільми.