Микола Гоголь

ГОГОЛЬ, Микола Васильович (Гоголь, Николай Васильевич — 20.03.1809, с. Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії — 21.02. 1852, Москва) — російський письменник.

Гоголь народився в сім’ї поміщика середнього достатку. Дитячі роки проминули у маєтку батьків — Василівці, того ж Миргородського повіту (інша назва — Яновщина, утворена від прізвища власника — Гоголя-Яновського). Край був овіяний легендами, повір’ями, історичними переказами, які збуджували уяву. Поряд із Василівкою була Диканька (з нею пов’язане походження перших повістей Гоголя), де показували сорочку страченого Кочубея, а також дуб, біля якого нібито проходили побачення Мазепи з Мотрею. Культурним центром краю були Кибинці, маєток Д. Грощинського, далекого родича Гоголя, колишнього міністра. У Кибинцях розташовувалась велика бібліотека, був домашній театр, для якого батько Гоголя писав комедії, — все це сприяло пробудженню художніх та інтелектуальних зацікавлень майбутнього письменника.

У 1818—1819 pp. Гоголь разом із братом Іваном (який помер, очевидно, влітку 1820 р.) навчався у Полтавському повітовому училищі, а в травні 1821 р. вступив у новозасновану Гімназію вищих наук у Ніжині. Тут проявилася різнобічна художня обдарованість Гоголя: він навчався гри на скрипці, займався живописом, брав участь у спектаклях і як художник-декоратор, і як актор. Пробував він свої сили і в розмаїтих літературних жанрах (наприклад, трагедія “Розбійники”, історична поема “Росія під татарським ігом”, які не збереглися); водночас, випробовуючи свою спостережливість і талант комедіографа, писав сатиру (так само не збереглася) “Дещо про Ніжин, або Для дурнів закон не писаний”. Проте бути письменником ще не входило у плани Гоголя, всі його поривання були пов’язані зі “службою державною”. Потайний від природи, у душі він плекав надії на майбутню діяльність, переїзд в Петербург, ділячись ними лише з найближчими друзями. Гоголь мріяв про юридичну кар’єру: “Я бачив, що тут праці буде найбільше. Неправосуддя, найбільше у світі нещастя, понад усе розривало моє серце” (з листа до П. Косяровського від 3.10.1827 p.).

Закінчивши у 1828 р. гімназію, Гоголь у грудні разом із іншим випускником, одним із найближчих приятелів О. Данилевським, поїхав у Петербург. Але вже перші тижні перебування у столиці глибоко його розчарували тодішнім духом чинопанування, дріб’язковістю та своєкорисливістю інтересів, загальною знеособленістю. Безуспішно намагаючись виклопотати місце, Гоголь робить перші літературні спроби: на початку 1829 р. з’явився вірш “Італія”, який, найімовірніше, належить Гоголь, а навесні того самого року під псевдонімом В. Алов вийшла друком “ідилія в картинах” “Гани Кюхельгартен “з позначкою: “написано у 1827 р.”. У цьому ще явно учнівському творі проглядає, попри все, справжнє почуття Гоголя, проступає багато мотивів його зрілої творчості, зокрема містяться перші натяки на конфлікт мрії та дійсності, який згодом буде всебічно розроблений у “петербурзьких повістях”. Поема спричинила різкі та глузливі критичні відгуки, що посилило гнітючий настрій автора. У липні 1829 р. він спалив нерозпродані примірники книжки і несподівано поїхав за кордон (Травемюнд, Любек, Гамбург), а наприкінці вересня майже так само несподівано повернувся у Петербург. Ще до поїздки за кордон чи, точніше, після повернення, він зробив невдалу спробу вступити на сцену.

Наприкінці 1829 р. Гоголю пощастило влаштуватися на службу у Департамент державного господарства та громадських будівель. У квітні наступного року він улаштувався у Департамент уділів (спочатку писарем, потім — помічником столоначальника), де служив до березня 1831 р. Перебування у канцеляріях глибоко розчарувало Гоголя у “службі державній”, але збагатило його матеріалом для майбутніх творів, у яких відображені чиновницький побут і функціонування державної машини. На цей час обставини Гоголя суттєво виправилися; все більше часу він приділяє літературній праці. Вслід за першою повістю “Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала “Гоголь опублікував ряд художніх творів і статей: “Глава з історичного роману” (“Гетьман”; підпис 0000), “Глава з малоросійської повісті: Страшний Кабан”(підпис П. Глечик), “Жінка” (перший твір за підписом М. Гоголь) та ін. Водночас Гоголь познайомився з деякими російськими літераторами: у 1830 р. з В. Жуковським, П. Плетньовим, а 20 травня 1831 р. на вечорі у Плетньова його познайомили з О. Пушкіним.

“Вечори на хуторі біля Диканьки” (“Вечера на хуторе близ Диканьки”; перша частина опубл. у 1831, друга — у 1832 pp.) не лише засвідчили дивовижно швидке визрівання гегелівського генія, а й вивели його на авансцену європейського романтизму. У свідомості російської публіки та почасти критики незрівнянна оригінальність “Вечорів. “на тривалий час створила їм репутацію художнього феномену, який не має прецендентів і аналогій. В. Бєлінський у 1840 р. писав: “. Вкажіть у європейській або в російській літературі хоч що-небудь схоже на ці перші спроби молодої людини, хоч що-небудь, що б могло наштовхнути його на думку писати так. Чи не є це, навпаки, цілковито новий небачений світ мистецтва?”. Попри все першу спробу означити свою книгу з точки зору існуючих художніх тенденцій зробив особисто Г. ще у процесі роботи над нею: “Тут так захоплює всіх усе малоросійське. ” (з листа до матері від 30.04.1829 р.).

Гоголь у “Вечорах. “зрівнявся із загальноєвропейським романтичним напрямом у пошуках кореневих, первинних основ національної культури. Справа в тому, що українофільство попередників і сучасників Гоголя значною мірою мало ще суто етнографічний характер. Але Гоголь поставив перед собою завдання відкрити цільний і повноправний народний світ у вільно відтвореному ним власному художньому світі. Це була вільно-творча і, крім того, художньо зреалізована концепція України як цілого материка на карті всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром, як осереддям і національної духовної специфіки, і національної долі. Найбільше Гоголя підготував тут В. Наріжний своїми українськими романами “Бурсак” і “Два Івани, або Пристрасть до тяжб. “, але яскравістю та експресією малюнка, виразністю колориту та характерів, не беручи до уваги вже викінченість і повноту образу України та наповненості філософською проблематикою, гоголівське зображення незмірно перевершувало побутописання Наріжного.

З іншого боку, Гоголь рішучіше, ніж будь-хто інший, поривав з ідилічними уявленнями про Україну, які склалися в російській літературі на початку XIX ст. під впливом сентименталізму. При цьому, оскільки сама Україна набувала узагальненого, “символічного” значення, то й пов’язані з нею якості — соціальна гармонія, згода поміж поміщиком і селянами — сприймалися як взірцеві для всього російського життя. Навпаки, світові гоголівських “Вечорів. ” споконвічно конфліктному, чужі будь-яка ідилічність і прекраснодушність. Удвох повістях — у “Вечорі проти Івана Купала” (“Вечер накануне Ивана Купала”) та в “Страшній помсті” (“Страшная месть”) — розвивалася (у казковій формі, що спиралася на міфологічну основу) романтична історія відчуження центрального персонажа — Петруся Безрідного, включаючи такі моменти, як злочин перед співвітчизниками, вбивство, розірвання людських і природних зв’язків. У трьох повістях — у “Сорочинському ярмарку” (“Сорочинская ярмарка”), “Майській ночі. “(“Майская ночь. “) та “Ночіперед Різдвом” (“Ночь перед Рождеством”) — любовний сюжет, також позбавлений ідилічності, був близький до хитромудрих витівок закоханих (традиція, яка веде походження від фарсової комедії нового часу, від комедії дель арте і т. д.), але ця колізія ускладнювалася не лише звичайним у таких випадках опором людей старого покоління, а й участю, доброзичливою чи ворожою, ірреальних сил. І навіть дві найменші повісті циклу — “Зачароване місце” (“Заколдованное место”) та “Пропала грамота” (“Пропавшая грамота”) — побудовані на напівіронічному-напівсерйозному контрасті бажаного та реального, прагнень і результату, причому розвиток інтриги не обходиться без участі тих самих ірреальних сил. Узагалі втручанням і вторгненням фантастичного світу у людські справи позначені — тією чи іншою мірою — всі повісті “Вечорів. “, за винятком однієї — “Івана Федоровича Шпоньки та його тітоньки”, повісті, яка звістила вже про інші художні принципи.

Уже в межах “Вечорів. “повістю “Іван Федорович Шпонька. “(“Иван Фёдорович Шпонька. “) проглядався подальший розвиток гоголівської творчості, який виражав водночас поворот усієї російської літератури до реалізму. Замість сільського середовища виступило середовище поміщицьке, маломаєтне та чиновницьке; замість поетичної, чуттєвої історії хитромудрих витівок закоханих — дрібні клопоти і неприємності, повсякденний побут; замість різких у своїй визначеності характерів — вульгарність і безликість обивателів. Цей напрям зі всією силою розкрито повістями “Миргорода” (“Миргород”, 1835) і почасти “Арабесок” (“Арабески”, 1835), де, проте, вульгарність і повсякденність поєдналися з напруженим пафосом, гротескним зламом сюжетних і розповідних планів, з тривожним, катастрофічним духом столичного, петербурзького життя. За властивістю свого таланту Гоголя із самого початку тяжів до своєрідних регіональних символів, і, таким чином, на його карті всесвіту, поряд із Диканькою, з’явилися нові поетичні материки — Миргород і Петербург.

У повістях миргородського циклу “Старосвітські поміщики” (“Старосветские помещики”), “Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” (“Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем”) і “петербурзьких повістях” (слід зауважити, що останнього означення немає в Г. і воно закріпилось у критиці вже після його смерті) “Портрет” (“Портрет”), “Записки божевільного” (“Записки сумасшедшего”) і “Невський проспект” (“Невский проспект”) відбувається рішуча перебудова сентиментальних конфліктів, а також суттєва зміна типажу та мовного стилю.

У “Старосвітських поміщиках ” перед нами знову, як у “Ганці Кюхельгартені”, ідилічне середовище з нескладними, невибагливими інтересами, простими радощами, природним життям на лоні щедрої природи, чиї дари, здавалось би, не можуть вичерпати жодне марнотратство та розкрадання (“. благословенна земля спороджувала всього без ліку, Афанасію Івановичу та Пульхерії Іванівні так мало було треба, що всі ці страшні крадіжки видавалися зовсім непомітними. “).

Життєвий і творчий шлях

Микола Гоголь народився 1 квітня 1809 р. Батько – Василь Гоголь-Яновський (1777-1825) – писав п’єси українською мовою, грав у аматорському театрі, був чудовим оповідачем, але йому так і не пощастило видати жодного свого твору. Помер, коли його синові не виповнилося й п’ятнадцяти років.

Цікаво знати!

Один із славних предків М. Гоголя – подільський полковник при гетьмані Івані Скоропадському Остаф (Остап) Гоголь, отримавши дворянську грамоту в 1792 р., змінив прізвище Яновський на Гоголь-Яновський, але письменник згодом відкинув цю другу частину.

М. Гоголь був третьою дитиною з дванадцяти, але вижили тільки Микола і три сестри. Раннє дитинство минуло в родовому селі Василівка (Яновщина) неподалік Диканьки, та в селі Кибинці, де були володіння родича Гоголів Д. Трощинського. Значний вплив на хлопчика мала бабуся з боку батька – Тетяна Семенівна, яка навчила його малювати, читати й писати, проте справжню освіту Микола здобував упродовж 1821-1828 рр. в елітній Ніжинській гімназії вищих наук, яку порівнювали з Царськосільським ліцеєм.

Батько письменника Василь Гоголь-Яновський

Мати письменника Марія Гоголь-Яновська

Не секрет, що М. Гоголь був учнем із доволі слабкими знаннями, крім російської словесності і малювання. Зате в позаурочний час його нестримно вабив аматорський гімназійний театр, у якому Микола грав комічні ролі. Також він любив писати жартівливі вірші, а у віці 15-16 років серйозно взявся за прозу. М. Гоголь використовував різні псевдоніми, й окремими з них підписувався навіть у зеніті своєї слави: П. Глечик; ОООО; Пасічник Рудий Панько; Р. Янів; Ν. Ν.

«До гімназії Гоголя привезли батьки. Він був старанно закутаний у безліч свиток, шуб та ковдр. Коли його почали роздягати, то довго не могли докопатися до хирлявого, спотвореного золотухою хлопчика. Ми ледь не всією гімназією вийшли на нього подивитися. І щоки, й ніс його були в червоних золотушних плямах, а вуха туго зав’язані хусткою, яка додавала його немічній фігурі кумедного вигляду».

Василій Любич-Романович, однокласник М. Гоголя

Завершивши навчання в гімназії, письменник вирушив у давно омріяний ним Петербург, сподіваючись на блискучу кар’єру й визнання, але дуже швидко розчарувався. У 1829 р. під псевдонімом В. Алов М. Гоголь видав поему «Ганц Кюхельгартен», яка виявилася наслідуванням німецьких романтиків. І публіка, і критика сприйняли книжку дуже скептично. Розчарований автор скупив за останні гроші весь наклад і спалив його. А взагалі, цьому письменникові гарно писалося або в Україні, або ж тоді, коли від матері приходили довжелезні листи з детальними описами народних звичаїв, повір’їв і свят українців. Магніт рідного дому, справжньої батьківщини, постійно вабив письменника, тож його ностальгія деколи виривалася зойком зболеного серця, що відмовлялося приймати російську мораль і порядки: «Туди, туди! У Київ, у древній, прекрасний Київ! Він наш, а не їхній».

Митець гарячково готував статтю про народні пісні, студіював літописи, збирав матеріали для шеститомної історії України, розпочав роботу над романами «Полонянин» і «Гетьман». Деякий час для набуття практики лектора викладав історію в Патріотичному інституті, працював вихователем у дворянських сім’ях. У цей же період він написав свої перші – і найкращі – прозові твори, що увійшли до напрочуд колоритної збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки».

М. Гоголь мріяв викладати у Києві: «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там закінчу я історію України. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень!» Разом із Михайлом Максимовичем ініціював відкриття в Києві університету. Обидва сподівалися, що навчальний заклад стане найпотужнішим осередком української культури, адже викладати в ньому мали найавторитетніші науковці тих часів. Наприкінці 1833 р., коли формували викладацький склад університету в Києві, М. Гоголь клопочеться про посаду професора історії. Першим ректором Університету Св. Володимира в Києві став М. Максимович. Однак потрапити в омріяний Київ Миколі Гоголю так і не судилося.

Творче піднесення на тлі грандіозних планів сприяло появі другої збірки повістей «Миргород», у підзаголовку якої було вказано, що це питоме продовження «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1835). Центральне місце в книзі посіла історична повість «Тарас Бульба». Один із примірників цієї збірки М. Гоголь вручив міністру народної освіти Сергієві Уварову, щоб той власноручно передав його імператору Миколі І, який розпоряджався і преміями, і стипендіями, й поїздками російської талановитої молоді за кордон. Але виникає закономірне запитання: невже М. Гоголю конче необхідна була царська ласка, якщо любляча матінка володіла в Україні понад тисячею десятин чорнозему й чотирма сотнями кріпаків? Причина того, що Микола Васильович щосили намагався виставляти себе росіянином була єдина: відсутність національної самоідентифікації, намагання навіть ціною афішованого приниження довести російському оточенню, що він типовий вірнопідданий «русский». У листі до російського письменника й дуже впливового чиновника Сергія Аксакова (1791-1859) Микола Васильович улесливо підкреслював: «Тепер я ваш: Москва мені батьківщина. З початком осені притягну вас до моїх російських грудей». На жаль, моральна ціна виявилася надто високою.

До омріяного Києва Микола Гоголь так і не поїхав. Його все наполегливіше залучала до свого оточення імперська влада та російська культурна еліта. Завдячуючи саме «Вечорам на хуторі біля Диканьки» Микола Гоголь став відомим не лише в російських столицях – Петербурзі і Москві, а й у всій Російській імперії.

Закономірно, що в шовіністичному середовищі М. Гоголь піддався імперським впливам, повірив у існування «наднації», «надвітчизни-Русі», що нібито об’єднує всі слов’янські народи. Він почав стверджувати, що російська мова має стати єдиною літературною мовою для всіх слов’ян.

Проте очі й розум афішовано вірнопідданого громадянина імперії бачили й розуміли одне, а талант проглядав глибше. З цим явищем нічого не можна було вдіяти, тож М. Гоголю залишалося хіба що тішитися тим, що творчість приносить йому естетичне задоволення: «Навряд чи є вища з насолод від насолоди творити». Час від часу на сторінках його художніх творів чи приватних листів зринали слова правди, але чим далі, тим усе менше насмілювався Микола Васильович навіть аркушам паперу довіряти такі крамольні висновки й спостереження, у яких ще недавно називав Російську імперію «кацапією», дорікав М. Максимовичу за його симпатії до Москви.

Художні твори вимагали нещадної правди, адже найменші компроміси оберталися творчими невдачами, тож у збірці «Петербурзькі повісті» М. Гоголь показав російське суспільство деспотичним і руйнівним, і цього йому не пробачили російські критики, нацьковані цензорами та сильними світу цього. Жорстоких переслідувань митець зазнав за такі твори, як «Ревізор», але особливо – за «Мертві душі». До краю знервований, М. Гоголь почав усе частіше хворіти і в 1836 р. виїхав за кордон, де перебував з невеликими перервами майже дванадцять років. Він відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.

З 1851 р. письменник мешкав у Москві. В останні роки життя шукав порятунку в релігії. У заповіті, написаному за сім років до смерті, М. Гоголь наполягав, щоб його тіло віддали землі тільки за явних ознак розкладу плоті, оскільки дуже боявся бути похованим живцем. Письменник перебував під гнітючим впливом російського православного протоієрея, який перетворив М. Гоголя на релігійного фанатика. Митець постійно морив себе голодом. Біографи вказують, що незадовго до смерті Микола Васильович довго молився, потім спалив усі папери, зокрема другий том «Мертвих душ», а тоді гірко ридав до самого ранку. Медики пов’язують такий стан митця з глибоким неврозом 1 , проте тогочасні лікарі наполегливо лікували в М. Гоголя менінгіт, а це тільки погіршило стан здоров’я письменника. 21 лютого 1852 р. М. Гоголь помер.

1 Невроз – спричинений емоційним та розумовим перенапруженням пригнічений стан, поєднаний із проявами істерії та нав’язливим бажанням власної смерті.

Скульптор Микола Рамазанов отримав доручення зняти посмертну маску з письменника. Він і підтвердив, що тіло митця не перебувало у стані летаргічного сну.

Ставлення до Миколи Гоголя як українського письменника водночас і спірне, й закономірне, адже, з одного боку, митець вважається представником тієї нації, мовою якої написані його художні твори. Наприклад, батько світового історичного роману Вальтер Скотт (1771-1832), шотландець за походженням, трактується літературознавцями як англійський письменник, бо творив тільки англійською мовою. З іншого боку, світогляд митця, специфіка побудови речень у його творах, лексика, тематика й проблематика, елементи стилю літературної спадщини – не менш важливі критерії визначення його національної приналежності, ніж мова художніх текстів, а у випадку автора «Тараса Бульби» – ще й виразне свідчення його питомого українства. З такої точки зору Микола Гоголь – російськомовний український письменник тією ж мірою, як сучасні митці, які є громадянами й патріотами України, хоч і пишуть російською, болгарською, єврейською чи кримськотатарською мовами.

Діалог із текстом

• 1. Що цікавого ви довідалися про батьків Миколи Гоголя з біографії письменника?
• 2. Чи передався письменницький талант батька синові? Як ви думаєте, з яких причин Василь Гоголь не зреалізував себе як драматург?
• 3. Що вам відомо про навчання Миколи Гоголя в елітній Ніжинській гімназії вищих наук?
• 4. Що ви можете сказати про національну самоідентифікацію М. Гоголя?
• 5. Чому московське православ’я й Російська імперія тільки прискорили смерть видатного митця українського походження?
• 6. Чи можна Миколу Гоголя вважати українським письменником? Аргументуйте свою думку.