§ 14. ОБ’ЄДНАННЯ ІТАЛІЇ

У XIX ст. в Європі гостро постала національна проблема. Деякі народи були розкидані по різних державах, не маючи власної державності. Німці проживали на території більш як трьох десятків різних держав. На теренах Апеннінського півострова було декілька держав, населення яких розмовляло італійською мовою. Згідно з рішенням Віденського конгресу герцогства Парма, Тоскана і Модена були під владою Австрії, там перебували австрійські війська. Велика французька революція та завоювання Наполеона поставили під сумнів основний державотворчий принцип абсолютизму: всі, хто живе на теренах, є не націями, а підданими певного государя. Люди почали відчувати себе вільними від зв’язків із своїм підданством, із своїми королями та імператорами. А от відчуття єдності з певним народом, з нацією, з людьми, які розмовляють однією мовою, належать до однієї культури, до однієї віри – це відчуття ставало дедалі сильнішим.

Йоганн-Готліб Фіхте

Італія в період об’єднання (1859-1870)

У другій половині XIX ст. ідея об’єднання Італії в єдину державу стала надзвичайно актуальною. Особлива заслуга в об’єднанні держави належала Дж. Гарібальді, один з бойових походів якого представлено на цій карті.

Головною об’єднаною силою стала найсильніша в економічному і політичному відношенні північно-західна італійська держава – П’ємонт. Те, що П’ємонт був монархією, визначило і майбутнє державного устрою єдиної Італії. Хоча найактивнішою силою об’єднаного руху були республіканці, управління країною перейшло до монархістів.

Таке відчуття штовхало людей до визнання необхідності об’єднуватись у національних державах, які тільки й були спроможні захистити нації від асиміляції – загибелі через розчинення в середовищі інших народів. Таке відчуття ставало сильнішим у періоди, коли нації загрожувала реальна небезпека денаціоналізації. Саме за таких умов, коли в німецькі королівства і князівства увірвалися війська Наполеона, і був написаний перший філософський твір, який можна назвати початком наукового теоретичного осмислення теорії націоналізму. В 1808 р. німецький філософ Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814) опублікував «Промови до німецької нації», в яких був заклик до об’єднання нації в єдиній державі. Тільки за такої умови єдина Німеччина могла звільнитись від небезпеки іноземної окупації. Саме така ідея, ідея об’єднавчого націоналізму, і стала основою, яка вела німецьких та італійських патріотів на боротьбу за створення національних держав.

2. Політичне і економічне становище Італії в 50 ті рр. XIX ст. П’ємонт – центр об’єднавчого руху

Після революції 1848-1849 рр. Італія залишалася роздробленою країною, більша частина якої перебувала під владою австрійських Габсбургів. З-поміж усіх держав Італії конституційний лад у формі обмеженої монархії і деяких буржуазно-демократичних свобод зберігся тільки в П’ємонті. Король П’ємонту Віктор Еммануїл II з Савойської династії зберіг як державну символіку триколірний національний стяг.

У період економічного піднесення 50-х рр. XIX ст. в Італії розгорнувся процес капіталізації економіки. Ще в 30-40-ті рр. на півночі стали з’являтися великі мануфактури і фабрики. Італія експортувала до всієї Європи і, насамперед, до Англії, шовкову сировину. В Ломбардії зміцніли молочно-тваринницькі господарства, внаслідок чого сільське господарство країни почало набувати товарного характеру. У промисловості Ломбардії, П’ємонту, Тоскани розвивалися бавовняна і сукновальна галузі. З початком механізації виникли машинобудівні мануфактури. Малі запаси сировини не давали можливості розвиватися металургії, що сповільнювало хід промислового перевороту. У 40-50-ті рр. XIX ст. розгорнулося будівництво залізниць. Були прокладені великі магістралі Мілан-Венеція, Ліворно-Піза та ін.

Важливі для всієї Італії зміни сталися в 50-ті рр. з приходом до влади в П’ємонті глави поміркованих лібералів графа Камілло Кавура.

Камілло Бенсо Кавур

Камілло Бенсо Кавур (1810-1861) – дворянин, граф. Закінчив Римський університет. Військовий інженер. Прибічник поміркованих реформ і конституційної монархії. 1850 р. стає прем’єр-міністром П’ємонту і починає боротися за об’єднання Італії під проводом сардинського короля.

Після призначення на посаду прем’єра Кавура уряд П’ємонту уклав торгові угоди з провідними європейськими державами, знизив митні тарифи, посприяв будівництву залізниць, шосе, каналів, було зміцнено фінансову систему. 1856 р. П’ємонт відкрито виступив на захист національних інтересів Італії і цим самим справив велике враження на всі соціальні прошарки італійського суспільства.

3. Два шляхи в боротьбі за об’єднання Італії. Кавур і Мадзіні

Нагадаємо, що на початку 50-х рр. XIX ст. під час об’єднання Італії утворилися дві течії: республікансько-демократична і помірковано-ліберальна.

Біля джерел республіканізму в Італії стояв Джузеппе Мадзіні – один з лідерів революційної організації «Молода Італія». Мадзіні був прихильником підпільної революційної боротьби, що ґрунтується на змовах і повстаннях. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь), незважаючи на мужність, виявлену революціонерами у боротьбі з австрійськими військами, рух зазнав невдачі й розколовся.

Багато соратників Мадзіні перейшло з табору республіканців до помірковано-ліберального. 1857 р. під керівництвом К. Кавура у П’ємонті було створено «Італійське національне товариство», гаслом якого стало об’єднання Італії на чолі з Савойською династією. Щоб надати йому популярності, до цього товариства запросили народного героя Італії Джузеппе Гарібальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділи «Італійського Національного товариства» створювалися і поза межами П’ємонту, внаслідок чого воно набуло загальнонаціонального характеру.

4. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. Піднесення визвольного руху

Уряд П’ємонту почав шукати союзників у боротьбі проти Австрії ще в роки Кримської війни 1853-1856 рр., коли італійські війська виступили на боці Франції проти Росії. За союзництво проти Австрії після цієї війни К. Кавур обіцяв

Наполеону III Савойю і Ніццу. Війна між П’ємонтом і Францією, з одного боку, та Австрією – з іншого, почалася наприкінці квітня 1859 р. Численна перевага була на боці Австрії, тож до підходу французької армії Габсбурги сподівалися розправитися з військами Віктора Еммануїла II. Однак, скориставшись залізницею, французи у стислий термін перекинули великі сили в Італію. Наприкінці травня 1859 р. союзні війська розбили австрійські й оволоділи територією на півночі Італії – Ломбардією. Одночасно у Флоренції – столиці Тоскани – почалося повстання, яке перекинулося на сусідні держави – Парму і Модену. Підтримали повстання загони Дж. Гарібальді, який у званні генерала вступив до п’ємонтської армії на службу.

Католицька церква, очолювана папою Пієм IX, чинила опір об’єднанню. Римська курія, оточивши себе швейцарськими найманцями, найбільше боялася вибуху народного гніву. Здавалося, що до звільнення Італії від Габсбургів уже недалеко, однак Наполеон III одурив Кавура та Савойську династію, підписавши перемир’я з австрійським імператором. Умови перемир’я зводили нанівець усе те, що було досягнуто під час війни: всі території, крім Ломбардії, знову поверталися Габсбургам, увесь центр Італії віддавався в руки Пія IX. У знов повернутих Австрії державах склалися такі умови, що відновити владу австрійських герцогів стало неможливо. Всі вони висловилися за приєднання до П’ємонту. Під натиском італійців Наполеон III поступився, поставивши вимогу віддати обіцяні йому раніше Ніццу і Савойю.

5. Зростання визвольного руху. Походи Дж. Гарібальді. Утворення Італійського королівства

У квітні 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо, на півдні Італії. На допомогу повстанцям із Генуї прибула тисяча добровольців під командуванням Дж. Гарібальді. Вони були одягнуті здебільшого в червоні сорочки – звідси той термін, що закріпився в історії, – «червона тисяча». На острові Сицилія до них приєдналися селяни. Скрізь, де відбувалися бої «тисячі», гарібальдійцям допомагало місцеве населення. На початку вересня 1860 р. Гарібальді урочисто вступив до столиці Королівства Обох Сицилій – м. Неаполя. У стислий термін, завдяки величезному патріотичному піднесенню війська, Дж. Гарібальді вдалося вигнати з півдня війська Бурбонів. Розмах народної революції змусив тамтешніх землевласників звернутися за допомогою до Віктора Еммануїла та К. Кавура. Успіхи, досягнуті Гарібальді на півдні, а також його бажання здійснити похід на Рим натрапили на опір з боку «Італійського Національного товариства». Щоб не дати народним масам завершити об’єднання, приглушити патріотичний порив народу, в середині жовтня 1860 р. армія П’ємонту перепинила шлях повстанцям. Дж. Гарібальді не став до повного вигнання австрійців і французів виявляти опір регулярній національній армії, без боротьби поступившись владою Віктору Еммануїлу II. Наприкінці жовтня 1869 р. «Італійське Національне товариство» провело референдум на півдні Італії. Внаслідок його регіон перейшов під владу Савойської династії. Невдовзі там було уведено в дію Конституцію – за зразком П’ємонтської 1848 р.

Після подій 1860 р. об’єднання Італії все ще не завершилося. У Венеціанській області панували Габсбурги, в Римі влада належала папі Пію IX, який знаходився під охороною французів.

1866 р. Віктор Еммануїл II уклав договір з Бісмарком про участь Італії у війні проти Австрії. Але залишалося найголовніше питання – про Рим. Савойська династія була пов’язана договором із Наполеоном III і не могла розпочати приєднання «вічного міста». Цю місію взяв на себе Гарібальді. Влітку 1862 р. він спробував провести другу експедицію на Рим, але був тяжко поранений і не зміг продовжити боротьбу. Невдалою була і третя спроба 1867 р.

Перебуваючи під опікою Другої імперії, папа римський і верхівка католицької церкви намагалися зміцнити свій вплив найжорстокішими методами. Застосовувалися заборонні укази під загрозою відлучення від церкви.

Лише восени 1870 р. після поразки Франції у війні з Пруссією було усунено останню перепону для національного об’єднання. Війська Віктора Еммануїла II наприкінці вересня увійшли в Рим, який став столицею Об’єднаного королівства, територію папи було обмежено до розмірів його резиденції у Ватикані.

Висновки

Об’єднання Італії наприкінці 50-х – у 60-х рр. стало результатом тривалої боротьби італійського народу за створення національної держави. Процес централізації створив перспективи для промислового перевороту і формування єдиного внутрішнього ринку.

Особливістю об’єднання був політичний компроміс між ліберальними і республікансько-демократичними силами, який уможливив єдиним фронтом, попри різну мету, добитися головного результату. Прагнення народу до єдності втілилося 1870 р. в створенні Об’єднаного Італійського королівства.

Запитання і завдання

1. Назвіть причини, через які Італія упродовж тривалого часу перебувала у стані політичної роздробленості.

2. Які політичні течії існували в Італії у період об’єднання, в чому полягають їхні спільні риси й особливості?

3. Заповніть таблицю за темою: «Об’єднання Італії та Німеччини»:

Італія

Німеччина

Центри об’єднання Політичні лідери Союзники в процесі об’єднання Особливості об’єднання

4. Чим можна пояснити особливу політичну роль П’ємонту в об’єднанні Італії?

5. Порівняйте діяльність О. фон Бісмарка і К. Кавура в період об’єднання своїх країн.

Документи та матеріали

З донесення К. Кавура сардинському королю Віктору Еммануїлу II (24 липня 1858 р.)

«Після досить довгих міркувань, про які я не повідомлятиму Вашу Величність, ми дійшли згоди на таких підставах. Долина річки По, Романья і легатства мають скласти королівство Верхньої Італії під владою савойського дому. Папі залишається Рим і території, що оточують його. Решта папської держави разом із Тосканою утворили б у такому разі королівство Центральної Італії. Територія королівства Неаполітанського не зазнала б змін. Чотири італійські держави мають утворити конфедерацію на зразок конфедерації німецької і головування в цій конфедерації повинно бути віддане папі з такою метою, щоб утішити його за втрату кращої частини його володінь».

Хрестоматия по новой истории. 1789-1870. / Под ред. А.В. Ефимова, В.А. Орлова. – М., 1941. – С. 311-312.

Яким бачив К. Кавур майбутній устрій Італійського королівства?

З прокламації Дж. Мадзіні «До сицилійців» (2 березня 1860 р.)

«. Тепер обговорюється питання не про республіку чи монархію, мова ведеться про національну єдність – бути чи не бути; чи залишатися розчленованими і в рабстві на побажання іноземного деспота – не важливо, французького чи австрійського, – чи стати людьми, бути вільними.

Якщо Італія хоче бути монархічною під Савойською династією – хай буде так. Якщо після об’єднання схочуть проголосити визволителями або, не знаю, ким іще, короля і Кавура, хай буде так. Усе, чого ми тепер хочемо,- це створення Італії, вона має бути створена і створена відповідно до свого самоусвідомлення та натхнення без надання необмежених повноважень у цій справі Кавуру і королю. »

Хрестоматия по новой истории. 1789-1870. / Под редакцией А. В. Ефимова, В. А. Орлова. – М., 1941. – С. 313-316.

Що було головним, на думку Дж. Мадзіні, для Італії в 60-ті рр. XIX ст.?

Запам’ятайте дати

1859-1870 рр. – об’єднання Італії

1860 р. – похід Гарібальді і «червоної тисячі»

1870 р. – створення Об’єднаного Італійського королівства

Завершення об’єднання Італії в 50-60-ті роки 19-го ст.

Цей період став третім і завершальним етапом Рісорджіменто. Після поразки революції майже у всіх італійських державах запанувала політична реакція.

Ліберальні та демократичні сили перебували в кризовому стані. Але демократи швидше почали діяти. Незабаром після революції пожвавилося мадзіністський рух, який наполягав на радикальних методах боротьби.На озброєння ним була взята тактика «постійних ударів».

Але всі виступи мадзіністів закінчувалися поразкою: в 1853 році і 1857 відповідно були придушені повстання в Мілані та на Півдні країни, а також в Генуї і Ліворно. Це призвело до втрати активу кадрів руху, і незабаром, мадзінізм вже перебував у пригніченому стані. В рамках демократичного руху з’являлися сили, які не поділяли радикалізму Мадзіні, але поділяли республіканські ідеали:

Ліберальні сили зберегли свої позиції тільки в П’ємонті. У 1849 році там відбулися парламентські вибори. У знову обраному парламенті склалася впливова ліберально-демократична більшість.

Уряд П’ємонту очолював відомий ліберал М. д’Адзельо і керівництво політичним життям королівства перебувало в руках помірних лібералів.

У 1850 році були прийняті закони, які обмежували вплив церкви. П’ємонт незабаром став центром всього патріотичного руху Італії, який відмовився від романтизму і зробив ставку на найсильнішу італійську держава, на чолі якої стояла національна династія, налаштована австрофобськи.

У 1852 році прем’єр-міністром П’ємонту став К.Б. Кавур (1810-1861), якого часто називають італійським Бісмарком. Безперечно, він є легендарною особистістю в русі Рісорджіменто.

• залізною волею;
• приголомшливою працездатністю;
• неабияким розумом.

Його перевага в порівнянні з іншими представниками ліберального табору полягала в умінні масштабно і комплексно сприймати ситуацію в Італії. Кавур багато зробив для розвитку модернізації в П’ємонті:

• активізував залізничне будівництво;
• сприяв переоснащенню портів;
• переозброїв армію.

Прем’єр-міністр прагнув до створення Північно-італійського королівства за допомогою сильної європейської держави. Будучи чудовим дипломатом, він зумів укласти політичний і військовий союз з Другою імперією.

Франція погодилася допомогти П’ємонту і приєднати північну Італію. Кавур домігся обіцянки Росії дотримуватися нейтралітету в разі війни Франції та П’ємонту з Австрією.

Полем для співпраці лібералів і демократів стала створена в 1857 році Національна асоціація (Національне італійське суспільство) на чолі з Д. Манін. Віце-президентом асоціації став Дж. Гарібальді, який був прихильником співпраці з помірними.

Це суспільство також робило ставку на взаємодію з Савойською династією заради об’єднання Італії. Сам факт існування такої організації підтверджує ситуацію розколу у демократичному русі.

Мадзіні опинився в ізоляції. Гарібальді до великого обуренню Мадзіні прийняв пропозицію Кавура про вербування волонтерів, готових підтримати регулярні війська П’ємонту.

У 1859 році почалася війна П’ємонту в союзі з Францією проти Австрії. Кавур спровокував конфлікт, почавши масоване озброєння армії. Австрійська сторона в ультимативній формі зажадала роззброєння, П’ємонт відповів відмовою, і Австрія перейшла до військових дій.

Ці військові дії увійшли в історію як друга Війна за незалежність. В її ході – вона тривала з 26 квітня – 11 липня 1859 – відбулися дві найбільші битви при Маджента і Сольферіно, в яких австрійські війська зазнали нищівної поразки.

11 липня 1859 Наполеон III, побоюючись затяжної кровопролитної війни та враховуючи можливе невдоволення Папської держави, уклав Віллафранкське перемир’я з Австрією. Підписаний пізніше мирний договір передавав право на Ломбардію П’ємонту, а Венеціанська область залишилася за австрійською стороною.

Перемир’я було укладено без відома Сардинського королівства, що робило подальші розрахунки на допомогу Франції безпідставними. Дипломатичний шлях об’єднання був вичерпаний.

Подальші кроки до єдності пов’язані із співпрацею К. Б. Кавура з Національною асоціацій. З її допомогою спалахнули народні повстання в герцогствах Пармі, Модені, Тоскані і були вигнані герцоги – австрійські ставленики.

Кавур взяв на себе роль посередника між революційними рухами і Францією. Згідно з секретними статтями договору 1859 року з Францією Кавур передав Наполеону III Ніццу і Савойю і приєднав герцогства до П’ємонту. Попередньо в них були проведені плебісцити про включення до складу Сардинського королівства.

Демократичні організації прагнули довести справу об’єднання Італії до логічного кінця.

З цією метою була організована військова експедиція на Сицилію, головною її силою стала знаменита «Тисяча» Гарібальді.

Дж. Гарібальді народився в Ніцці в 1807 році в родині моряка. У 15 років він став матросом, потім вступив в організацію «Молода Італія», вів пропаганду у флоті. Після невдалого повстання 1834 року Гарібальді був змушений емігрувати.

У наступні роки він:

• брав участь у визвольному русі Чорногорії;
• служив туніському бею;
• воював в Уругваї проти військ хунти.

У роки революції 1848-1849 рр. Гарібальді бився в Ломбардії і Римі. Після поразки революції він емігрував до Америки, а з 1854 року влаштувався на острові Капреру.

Коли виникла Національна асоціація, Гарібальді став її віце-президентом. У 1859 році під час другої Війни за незалежність він зі своїм загоном брав участь у визволенні Ломбардії і Центральній Італії.

У травні 1860 року 1200 волонтерів під командуванням Гарібальді висадилися на Сицилії, що стало поштовхом для анти-бурбонського народного повстання на Півдні Італії.

Всі сприяння пьємонтського уряду обмежувалися тим, що уряд не заважав походу «Тисячі» гарібальдійців, одягнених у червоні сорочки. Більшість гарібальдійців становили:

• адвокати;
• лікарі;
• аптекарі;
• конторники;
• торговці;
• студенти.

В ході експедиції на Сицилію відбулася блискуча для Гарібальді битва при Калатафимі, його війська взяли столицю острова Палермо і було зламано опір 25-тисячної королівської армії і поліцейських формувань. На Сицилії під девізом «Італія і Віктор Еммануїл» встановилася революційна диктатура Гарібальді.

Неаполітанське королівство переживало кризу. Новий король Франческо II не прагнув до яких-небудь прогресивних перетвореннь. У червні 1860 року гарібальдійські війська висадилися в Калабрії і, не зустрічаючи опору, рушили до Неаполю.

Граф Кавур почав діяти більш рішуче і постарався взяти ініціативу у свої руки, бажаючи перешкодити походу гарібальдійців. З усіх кінців Італії до Гарібальді стікалися добровольці. Неаполь упав без бою, в битві при Вольтурно 1 жовтня 1860 монархічні сили Бурбонів зазнали остаточної поразки. У цій битві брали участь регулярні пьємонтські стрілки, але їх роль не була значною.

Після битви при Вольтурно питаннями врегулювання став займатися пьємонтський уряд. 21 жовтня Гарібальді організував проведення в Неаполітанському королівстві плебісциту і вручив його результати королю Віктора Еммануїла II. На їх основі королівство було приєднано до П’ємонту. 29 жовтня відбулася зустріч між Віктором Еммануїлом II і Гарібальді. Король не запросив полководця до сніданку, той поснідав на стайні.

Свита короля була обурена червоною сорочкою Гарібальді. Поки король їхав поруч з Гарібальді, народ вигукував: «Хай живе Гарібальді», а доблесний воїн неодноразово сам проголошував «Хай живе король».

Після проведення плебісциту Гарібальді був позбавлений своїх повноважень, а його загони роззброєні і демобілізовані без грошової винагороди. Подібні дії викликали почуття розчарування щодо уряду П’ємонту. Але сам Гарібальді відрізнявся дуже туманними соціально-політичними поглядами. Він оголошував себе республіканцем, але поважав Віктора Еммануїла II, ненавидів Кавура, захоплювався Цезарем, римською історією, не визнавав парламентаризм і вважав себе прихильником народної диктатури.

Його непослідовні погляди відбилися і на політиці. Гарібальді скасував найбільш ненависні побори, наділив незаможних землею з королівського фонду, але розділу латифундій не здійснив, більше того, гарібальдійці часто вставали на сторону власників.

Такі дії порушували соціальні очікування, але Гарібальді не вмів і не мав часу їх реалізовувати. Кавур дуже побоювався, що Південь стане нестабільної територією, і тому відправив туди війська.

У лютому в Італії пройшли парламентські вибори, і відкрився загальноіталійський парламент. 14 березня 1861 Віктор Еммануїл II був проголошений королем Італії зі столицею у Флоренції. Головою ради міністрів став К. Б. Кавур. До складу Італійського королівства не ввійшли Папська область і Венеція.

Молода держава мала достатньо проблем. Вона залишалася в сильній залежності від Франції, особливо у зв’язку з прийнятою в 1864 році Конвенцією про недоторканність Папських володінь в обмін на обіцянку Другої імперії вивести через два роки звідти свої війська. Викликала занепокоєння і Австрія, яка все ще не відмовилася від перегляду результатів подій 1859-1861 рр.

Але з найбільшими проблемами нова держава зіткнулася на Півдні. Там процвітало вороже ставлення до П’ємонту через:

• нав’язане жорстоке управління;
• введення військової повинності;
• важкі податки.

Відповіддю на це стало стрімке зростання бандитизму на території колишнього Неаполітанського королівства як прояв специфічного опору селян новим властям.

Керівниками опозиції П’ємонту були пов’язані з Бурбонами латифундистами і представниками церкви. Урядові війська вели війну на Півдні аж до 1865 року, чисельність армії становила близько 120 тис. чоловік, а втрати були більше, ніж за всі роки об’єднання Італії.

Регулярні війська спалювали цілі села і перетворювали цілі округи в руїни, розстрілювали всіх селян, захоплених зі зброєю. Пьємонтський уряд настільки не зміг заручитися підтримкою Півдня, що там:

• почала відроджуватися партія мюратистів;
• активно діяли такі організації як сицилійська мафія і Неаполітанська каморра.

До 1883 року остання була повалена, але відродилася на початку 20-го століття, а мафія розгромлена так і не була.

Незабаром після утворення Італійського королівства 6 червня 1861 помер К. Б. Кавур.

Кращою рисою цього державного діяча було прагнення до дотримання конституційних норм. Віктор Еммануїл II, позбавлений рад Кавура, був готовий підтримати авантюрні плани військових експедицій на Балканах і складні комбінації проти Австрії в ім’я завершення об’єднання Італії.

Але в 1866 році Італія уклала військово-політичний союз з Пруссією проти Австрії. Ще Кавур бачив у Пруссії природну союзницю. У 1866 році почалася австро-прусська війна, доповнена «третьою Війною за незалежність».

Італією війна велася дуже погано, хоча її війська, за своєю чисельністю, перевершували австрійські. У битві при Кустоцці 24 червня 1866 італійці були розбиті. Краще, ніж регулярні війська діяли добровольці під командуванням Гарібальді, єдиного італійського генерала, обдарованого видатним військовим талантом.

22 липня Пруссія без попередніх домовленостей з Італією уклала перемир’я з Австрією, що змусило Італійське королівство укласти мир. Венеціанська область була передана Наполеонові III, який у якості посередника поступився нею Віктору Еммануїла II, після проведеного там на користь приєднання до королівства плебісциту.

Доля римського питання виявилася значно складніше. Кавур вважав, що Рим в якості столиці необхідний молодому королівству. Частина богословів на чолі з єзуїтом Пассалья не бачили в світській влади Папи необхідної умови існування папства.

Кавур припускав домогтися Риму в згоді з католицьким світом:

«Римський питання, – заявляв він в палаті, – не може бути вирішене зброєю».

Після смерті Кавура французький посол запросив в січні 1862 року папськй уряд, який не погодився сприяти торжеству італійського патріотизму. Рим відповів відмовою.

Готовність посприяти приєднанню Папської області проявив Гарібальді. Він зробив своїм гаслом фразу «Рим або смерть». Прем’єр-міністр Ратацці вів двозначну політику, і багато хто, в тому числі Гарібальді, вважали, що уряд надасть сприяння задуму проти Риму.

Наприкінці серпня 1862 Гарібальді і 2500 добровольців висадилися в Калабрії і рушили на висоти Аспромонте. Незважаючи на бажання обох сторін уникнути кровопролиття, воно все ж сталося 29 серпня. У числі поранених був і Гарібальді, якого королівські війська взяли в полон. Італійський уряд зі страху перед Францією реально противився цієї експедиції.

Понтифік продовжував наполягати на необхідності існування своєї держави, більше того, він проголошував наприкінці 1864 року повне верховенство церковної влади над громадянською.

Вирішення венеціанського питання на деякий час відсунуло римське питання на другий план. Згідно підписаною в 1864 році Конвенцією в 1867 році французькі війська залишили Папську область, але ніякого повстання проти Папи там не сталося.

У липні 1867 році Гарібальді став збирати добровольців для вторгнення в Папську область. Однак уряд Італії не зважився протидіяти ясно вираженій вимогі Франції, і усіляко перешкоджав задуму Гарібальді.

Ратацці відправив його на острів Капреру, але він звідти втік. 3 листопада 1867 року при селі Ментала відбулася битва, в якій гарібальдійці були розбиті папськими та французькими військами.

У донесенні про цю битву присутня відома фраза «Шаспо (нові військові рушниці) в цей день здійснили чудеса». Французька сторона не соромлячись заявляла, що Італія ніколи не заволодіє Римом.