Загальна характеристика релігійного світогляду

Мета: визначити сутність понять «релігія» та «релігійний світогляд»; ознайомитися з ознаками, типами та формами релігії; розвивати вміння застосовувати міжпредметні зв’язки.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Форма проведення: лекція з елементами дискусії та бесіди.

Основні поняття: «релігія», «релігійний світогляд», «віра», «релігійні уявлення», «релігійні настрої», «релігійні приписи», «аксіологія», «теологія», «ідея креаціонізму», «монізм».

Епіграф:

• Людина є початок, людина є середина, людина є кінець релігії. (Л. Фейербах)

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності учнів

Завдання

1. Доберуть асоціації до понять «віра», «релігія», «світогляд».

2. Який, на вашу думку, існує між ними зв’язок?

Учитель. Сьогодні на уроці ми з вами спробуємо з’ясувати, що таке релігійний світогляд.

III. Вивчення нового матеріалу

Сутність та специфіка релігії як форми свідомості

Учитель. Історично й генетично релігія виникає після або на підставі міфологічного світогляду, використовуючи частину його надбань як основу для формування власної системи (ідеї одухотворення світу, наділення певних явищ і сил надприродними властивостями тощо). Що ж таке релігія?

Власне термін «релігія» походить від латинських слів «релігіо» (святиня, поклоніння), «релігаре» (зв’язувати, поєднувати) і «релятіо» (ставитись). Тобто релігія — це спосіб ставлення людини до світу, віра у всезагальний зв’язок усіх явищ під впливом певної вищої сили, якій треба поклонятися, щоб здобути її прихильність. Отже, етимологічним витоком релігії можуть бути усі три поняття. Матеріалісти вважають релігію фантастичним відображенням у людській свідомості природних і суспільних сил. Зігмунд Фрейд вважав, що релігія виникає із почуття провини за скоєний безпідставно злочин (вбивство батька роду). Дж. Фрезер стверджував, що релігія народжується з магічного дійства. Проте усі ці визначення стосуються психологічних особливостей людського єства, а тому варто звернути увагу й на об’єкт релігійного відображення. Він постає у вигляді своєрідного світу, де присутні і матеріальна дійсність, й ідеальні уявлення. У своїй цілісності цей світ постає як буття. На думку А. Тойнбі, якщо окремі науки вивчають часткові аспекти буття, то релігія звернена до нього як до цілого.

Отже, можна визначити релігію як специфічне заломлення в людській свідомості буття, в основі якого лежить сокровенна Божественна Сутність. Релігія усвідомлює себе як відповідь на прояв цієї Сутності. Особливістю цього усвідомлення є віра як вищий прояв відкритості людського буття Абсолютові. Релігійна людина (вірянин) вірить не лише в реальність надприродної Божої Сутності, світу її безпосереднього перебування і у свою залежність від неї, а й у можливість певним чином впливати на надприродне. Отже, віра в надприродне і можливість контакту з ним — визначальна ознака релігії. Вона складає основу релігійного світогляду, виражає спосіб існування релігійної свідомості, тісно переплітаючись з усіма елементами релігійного світогляду: релігійною картиною світу, мораллю, філософією, соціологією, естетикою. На її основі формуються всі елементи й аспекти релігійної свідомості: буденний і теоретичний, релігійні психологія та ідеологія, анімізм, фетишизм, магія та міфологія. У структурі релігійного світогляду на підставі віри формуються богослов’я (теологія), релігійна правосвідомість, аксіологія (система цінностей), релігійні норми та приписи.

Релігійний світогляд у своїх визначеннях світу виходить зі створеності світу Богом — надприродною потойбічною силою. Сама ж людина постає як подвійна сутність, складаючись із безсмертної душі й тимчасового смертного тіла (плоті, що містить у собі не лише речовинне тіло, а й його «тваринні» інстинкти, потяги тощо). Після смерті душа звільняється з тіла і, нарешті, отримує очікувану свободу в єднанні з Богом. Доля людини залежить від її поведінки в земному світі, від дотримання нею релігійних приписів.

Бесіда

1. Що означає термін «релігія»?

2. Що є визначальною ознакою релігії?

3. Назвіть елементи релігійної свідомості.

Структура релігії

Структурні елементи

Сутність структурних елементів

Сукупність ідей та образів, породжених вірою в надприродне, зокрема уявлення про походження світу й людини та її потойбічне життя

Почуття та емоційно-психічні стани свідомості внаслідок віри у надприродне: релігійний страх, благоговіння, замилування тощо

Суворо регламентовані дії і вчинки, спрямовані на досягнення контакту з Абсолютом: обряди або культ, які включають заклинання, молитви, піст тощо, а також поклоніння певним особам, речам і святим місцям, релігійні організації (об’єднання прихильників якоїсь релігії, церкви, конфесії, храми, релігійні напрями і т. ін.)

Світоглядна функція релігії полягає в тому, що вона дає вірянинові загальну картину світу та місцеположення в ньому людини, які ґрунтуються на вірі в первинність Бога і його всемогутність щодо визначення природного та історичного розвитку. Таке цілісне уявлення водночас і нормує поведінку, і визначає напрями діяльності, і вирізняє низку її ціннісних орієнтирів.

Світові релігії

Світовим релігіям притаманні такі ознаки:

• 1) їх виникнення пов’язане зі значними поворотами історії, що охоплювали великі маси людей;
• 2) космополітичний (наднаціональний та інтернаціональний) характер;
• 3) відмова від національно-специфічної обрядовості, що розділяє людей (уніфікація культу).

Головним же змістом світових релігій є вчення про єдине божество — першооснову сущого, про людину — його творіння та про її стосунки з Богом. У цих стосунках важливу роль відіграють ідеї служіння людини Богові заради власного спасіння.

Інформація, подана в таблиці, допоможе вам ознайомитися з основними видами релігій.

Буддизм

Християнство

Іслам

Найдавнішою світовою релігією є буддизм (виник понад дві з половиною тисячі років тому), який був заповіданий людям Буддою (санскр.: пробуджений, просвітлений вищим знанням), що явився у світ принцем Сіддхартхою. У 29-річному віці він залишив свій палац і шість років жив самітником. Під час роздумів — медитацій — він досяг просвітлення (став Буддою) і сорок п’ять років проповідував своє вчення, суть якого полягало в чотирьох істинах: сутність життя — страждання; причина страждань — бажання і пристрасті; уникнути страждань можна, приборкавши бажання і пристрасті; зробити ж це можна, лише йдучи шляхом Будди, тобто восьмиричним шляхом спасіння. Його ступені:

1) праведні погляди;

2) праведні прагнення;

3) праведна мова;

4) праведна поведінка;

5) праведний спосіб життя;

6) праведні зусилля;

7) праведна пам’ять;

8) праведне самозаглиблення.

Тільки тоді можна переродитись і досягти вічного блаженства (нірвани), яке залежить не лише від особистого життя, а й від попередніх етапів перевтілення

Друга світова релігія — християнство, виникло в І ст. н. е. у східних провінціях Римської імперії на ґрунті іудаїзму, увібравши попередній досвід буддизму та античної філософії.

Для християнства характерним є: монотеїзм, месіанізм — віра в прихід Спасителя, есхатологія — ідея кінця світу внаслідок сходження Бога на землю. Спочатку християнство формується як «підпільна» релігія, зазнаючи переслідувань і гонінь з боку імперії, але вже на початку IV ст. воно стає державною релігією Риму.

1054 р. християнство розділяється на дві течії — римо-католицизм і православ’я. Спільним для цих віровчень є те, що вони ґрунтуються на текстах Біблії (Старого й Нового Заповітів), догматі про церкву як посередника між людиною і Богом. Обидві вчать, що для спасіння слід дотримуватися релігійних вимог, свят, обрядів й особливо семи таїнств: хрещення, миропомазання, покаяння, причастя, шлюбу, священства і єлеєосвячення. У православ’ї Ісус Христос постає боголюдиною, народженою від земної жінки та небесного батька; він є втіленням чистої любові до людей, заради яких зазнав тортур і приніс себе в спокутувальну жертву через смерть на хресті.

Хрест як головний символ християнства означає страждання й прощення, любов і свободу, перемогу життя над смертю.

Католицизм упроваджує деякі не схожі з православними догмати: про Христа як носія Святого Духа, про заступницю-Богородицю, про чистилище тощо.

У XVI ст., в епоху буржуазних революцій, виникає християнський протестантизм, змістом учення якого є особиста віра людини в спокутувальну жертву Христа й прийняття його душею як особистого Спасителя. Обрядова частина в протестантизмі значно спрощена, священиків обирає сама громада. У XVI ст. виникають три основні протестантські течії: англіканство, кальвінізм і лютеранство. Сьогодні до протестантизму також належать баптизм, адвентизм, методизм, єговізм та інші

Наймолодша світова релігія — іслам (VII ст.), що виникла на Аравійському півострові. Засновником його вважають пророка Мухаммеда, котрий близько 610 р. оголосив, що Аллах (Бог) обрав його своїм пророком. Послідовники ісламу (мусульмани) захопили місто Мекку, яке стало центром нової релігії. Основою віровчення ісламу є священна книга Коран та Сунна — збірник переказів про життя Мухаммеда та його повчань.

Іслам — монотеїстична релігія, основа якої — віра в єдиного Бога — Аллаха — та єдиного праведного пророка Мухаммеда. Культ ісламу полягає у виконанні п’яти вимог («стовпів віри»):

1) проголошення символу віри;

2) щоденна п’ятиразова молитва (намаз);

3) дотримання посту в місяць рамадан;

4) податок на користь бідних;

5) проща, паломництво в Мекку (хадж).

Мусульманин відвідує мечеть. В ісламі існує ціла система норм, що регламентують не лише економічне, а й сімейне та особисте життя мусульман, внаслідок чого релігія глибоко вкорінена в побут і духовні традиції країн Сходу

Загальна характеристика релігійного світогляду

Учитель. За своєю природою релігійний світогляд є антропоморфічним і теїстичним, тобто Бог сприймається як істота, що має людську подобу та людські властивості. Основою релігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму — створення Богом світу з нічого. На відміну від міфологічного, релігійний світогляд виходить із принципу монізму, а не плюралізму. Першоосновою і першопричиною світу, як правило, визнається першопочаток, який створює природу й людину, встановлює характер взаємовідносин між ними, а також між природою та людиною, з одного боку, і Богом — з іншого. Релігії, особливо світові (буддизм, християнство, іслам), виникають на новому етапі розвитку суспільства, коли людина, її існування здебільшого залежать не від сил природи, а від соціального середовища. У класовому суспільстві людина залежить від людини, тому і Бог як вища сила асоціюється вже не з явищами природи, а безпосередньо з людиною. Специфікою релігійного світогляду, як і міфологічного, є фаталізм — визнання визначеного кимсь наперед життя людини, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечує свободу в бутті людини. Тією чи іншою мірою це властиво всім релігіям, а найбільше — іудаїзму й мусульманству. Так, талмудист Елеазар Каннор повчав: «Знай, що все — за рахунком, відповідно до вчиненого; не запевняй себе, що могила для тебе — сховок, бо не своєю волею ти народився, не своєю волею живеш, не за своєю волею помреш і не за своєю волею відповіси перед царем царів, святим». Релігія і релігійний світогляд ґрунтуються на вірі — вірі у надприродне. Надприродне (Бог, ангели, диявол) — особлива духовна сутність, яка існує сама по собі. Вона протилежна і часом протистоїть матеріальному світові (природі) й не підкоряється його законам.

Поділ світу на земний і божественний, тобто розділення і протиставлення природного й надприродного проглядається вже у міфології, в релігії цей поділ завершується. Надприродне (Бог) визнається вищою, надсвітовою реально творчою силою.

На відміну від космоцентризму міфологічного світогляду, релігійний світогляд — геоцентричний. Бог — центр світобудови, буття світу й людини. Віра — це і соціально-психологічний механізм, і спосіб передачі досвіду від людини до людини, від покоління до покоління. Причому йдеться про такий соціальний й духовний досвід, який з тих чи інших причин людині важко або неможливо перевірити за свого життя, оскільки це пов’язано з певними наслідками для її існування. Цю особливість віри можна вважати однією з причин догматичності релігійного та міфологічного світогляду, які, як правило, не допускають сумнівів у правильності світоглядної настанови. Релігійний світогляд догматичний ще й тому, що він є канонічним. Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведінки та спілкування визнаються абсолютними, тобто загальними, істинними, історично незмінними.

Релігійний світогляд багато в чому не може бути основою переконань, оскільки переконання — це усвідомлена віра, яка пройшла процес самоусвідомлення, критичного осмислення вільною людиною змісту свого буття, його цілей, цінностей, способів їх реалізації. Оскільки предмет релігійної віри — надприродне, те, що перебуває за межами земного, поза дією законів природи та історії, то до віри неможливо підійти зі звичними критеріями наукової і дослідної достовірності. Через це віра нерідко протиставлялася розуму.

На відміну від наукового світогляду, релігійний і міфологічний світогляди ґрунтуються на чуттєво-емоційному ставленні до дійсності і до самого себе. Людина пізнає Бога, його творіння, сенс буття не розумом, а почуттями («божественним одкровенням», «переживанням», «інтуїцією віри» ).

IV. Закріплення вивченого матеріалу

Бесіда

1. Як співвідносяться віра з розумом?

2. Назвіть найбільш поширені у вашому регіоні релігійні напрями і розкажіть про їх особливості та відмінності.

3. Охарактеризуйте моральні заповіді християнства, ісламу, буддизму, порівняйте їх і знайдіть спільні та відмінні ознаки.

4. Чому віра в бога є головною для будь-якої релігії?

V. Домашнє завдання

1. Опрацювати матеріал уроку.

2. Напишіть твір-мініатюру за висловом С. Марешаля «Не бійся твого бога — бійся самого себе. Ти сам творець своїх благ і причина свого лиха. Пекло і рай перебувають у твоїй власній душі».

§ 10. Релігія як явище культури. Світові та національні релігії

1. Представники яких конфесій проживають в Україні? 2. Як ви розумієте словосполучення «конфлікт на релігійному підґрунті»?

1. РЕЛІГІЯ ЯК ЯВИЩЕ КУЛЬТУРИ.

Великий вплив на життя багатьох народів і країн має релігія.

Релігія — це віра людини в те, що її життя на Землі не є випадковим. Воно має певний сенс і визначається надприродними силами. Кількість віруючих у світі постійно збільшується, але в країнах Західної Європи й США, навпаки, зростає кількість атеїстів. Релігія є важливою складовою людської цивілізації, явищем сучасної культури. Якщо розглядати культуру як сферу духовного життя людей, то релігія є її невід’ємною частиною. Без неї нині не можна уявити собі моральний та етичний розвиток сучасної людини, її світогляд, способи й форми спілкування між людьми тощо.

Релігія (від латин. religio — зв’язок) — особлива система світогляду, сприйняття світу конкретною людиною або групою людей, набір культурних, духовних та моральних цінностей, філософія, що обумовлює поведінку людини, віра в надприродне.

Культура — сукупність створених людством протягом його історії матеріальних і духовних цінностей, норм, які дають зразки необхідної поведінки людини.

Разом із тим релігійний екстремізм, тероризм, нетерпимість, які все більше поширюються у світі, створюють одну з найбільших проблем інтеграції та подальшого розвитку сучасного світу.

За допомогою додаткових джерел дізнайтеся, що таке релігійний екстремізм, тероризм і нетерпимість. Наведіть приклади цих негативних явищ.

2. СВІТОВІ РЕЛІГІЇ ТА ЇХНЯ ГЕОГРАФІЯ.

Найпоширенішими у світі є три релігії: християнство, іслам і буддизм (мал. 1).

Їх вважають світовими релігіями, тому що вони мають багато віруючих на різних континентах. У Європі майже скрізь поширене християнство: католицизм (Португалія, Іспанія, Італія, Франція тощо), протестантизм (Нідерланди, Велика Британія тощо), православ’я (Греція, Україна, Білорусь тощо).

В Азії поширені всі три світові релігії. Це насамперед іслам сунітського напрямку. Лише в Ірані, а також частково в Іраку, Ємені та Азербайджані панує шиїтський його напрямок. Найбільшою мусульманською країною світу (понад 200 млн віруючих) є Індонезія. Серед інших світових релігій в Азії поширений буддизм (Китай, Монголія, Японія, Таїланд, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Шри-Ланка). Певна кількість населення цієї частини світу сповідує християнство (мал. 2).

Мал. 1. Релігії світу.

Мал. 2. Культові споруди: 1) християнська базиліка Сакре-Кер у Парижі; 2) мусульманська мечеть шейха Зайда в Абу-Дабі (ОАЕ); 3) буддійський храм у Бангкоку (Таїланд).

У Північній Африці, а також у ряді країн, що розташовані на південь від Сахари, поширений іслам сунітського напрямку. Він також переважає в Сомалі та Ефіопії (хоча остання має велику християнську спільноту і вважається найдавнішою християнською країною світу). На крайньому півдні Африканського континенту в ПАР панує протестантизм. У Північній Америці сповідують протестантизм і католицизм. Латинська Америка майже вся католицька. В Австралії та Новій Зеландії переважають протестанти.

Християнство («помазаник», «месія») — напрямок єдинобожжя, що відрізняється від інших вірою в Ісуса Христа як утілення Бога заради спасіння людства (мал. 3). Зародилося в Ізраїлі (Палестина) в І ст. на сході Римської імперії. Розкол на православ’я та католицизм (західну й східну гілки) відбувся в 1054 р., а в 1517 р. виник протестантизм.

Іслам («сумирність», «покірність») — релігія, що сформувалася в VII ст. в Аравії. Через ідейні розбіжності у VIII ст. утворилося п’ять основних релігійно-політичних об’єднань, найбільшими з яких є сунізм (близько 85% прихильників) і шиїзм (15%). Засновником вважається пророк Магомет (570—632 рр.), що як посланець Всевишнього передав людям текст священної книги — Корану (араб. «аль-кур’ан» — читання).

Буддизм («вчення Просвітленого») — релігійно-філософське вчення про духовне пробудження (виникло близько VI ст. до н. е. в Стародавній Індії). Засновником вважається Сіддхартха Гаутама (отримав ім’я Будда Шак’ямуні).

Пригадайте історію Великих географічних відкриттів і колонізації Африки та Америки. Як епоха колоніалізму відбилася на релігійному складі населення сучасних країн цих частин світу?

3. НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ ТА ЇХНЯ ГЕОГРАФІЯ.

До національних релігій належать індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, іудаїзм, місцеві традиційні релігії. Індуїзм переважно сповідують в Індії. Конфуціанство характерне для Китаю, синтоїзм — для Японії. В Ізраїлі та загалом серед євреїв усього світу панівною релігією є іудаїзм. У багатьох країнах, що розвиваються, переважно в Африці та Латинській Америці, а також в окремих країнах Азії усе ще поширені місцеві традиційні релігії та вірування. Тож зазначимо, що іудаїзм та індуїзм мають загальносвітове поширення.

За допомогою карт атласу знайдіть країни, у яких поширені світові та національні релігії.

Релігійний склад населення в багатьох країнах доволі строкатий. Наприклад, Німеччина — протестантсько-католицька держава зі значною мусульманською громадою, Україна — православно-католицько-протестантська. Напевно, найстрокатішими в релігійному відношенні є США, а скільком богам моляться в Індії, не знають навіть самі її жителі.

Синтоїзм («шлях божеств») — політеїстична язичницька релігія японців, що, на відміну від світових релігій, не має засновника та єдиного Святого Письма. Оформилася в релігійну систему під впливом буддизму, даосизму і конфуціанства.

Іудаїзм («єврейська релігія») — одна зі стародавніх етнічних релігій давніх іудеїв та сучасних віруючих євреїв, заснована відповідно до Танаху (Старого Заповіту) на заповітах Бога — праотця Авраама близько 1750 р. до н. е. і доповнена заповітами Мойсея близько 1300 р. до н. е.

Індуїзм («вічна релігія», «вічний шлях») — стародавня національна релігія, корені якої сягають ведичної цивілізації — культури Індії, що пов’язана з найстарішими священними текстами аріїв та їхніх нащадків-індоаріїв — Ведами. Заснована між 2 тис. до н. е. та V—VI ст. до н. е.

Конфуціанство — китайська етично-філософська школа, заснована філософом Кунфу-цзи (Конфуцій, 551—479 рр. до н. е.). Спираючись на давні традиції, він розробив концепцію способу життя ідеальної, справедливої, гуманної, скромної, стриманої людини та принципи організації суспільства китайців. Так, за його вченням, влада правителя священна, мета державного управління — інтереси народу, основа соціального устрою — моральне самовдосконалення індивіда, що дотримується норм етикету.

Місцеві традиційні релігії та вірування — автохтонні (місцеві) вірування, культи, обряди, що склалися, зокрема, у народів Африки в процесі їхнього самостійного історичного розвитку ще до появи тут арабів і європейців. їх можна поділити на дві великі групи: родоплемінні та національно-державні. Істотне місце в житті африканських народів посідає культ предків. Компонентами релігійних уявлень більшості африканців є фетишизм (шанування певних матеріальних предметів), анімізм (віра в душі й запахи), магія (чаклунство), культ сил природи та стихій. Місцевих традиційних релігій дотримується понад третина населення Африки.

Мал. 3. Храм Гробу Господнього в Єрусалимі (1) та місце хрещення Ісуса Христа — річка Йордан (2).

• Релігія як особлива система світогляду має значний вплив на життя багатьох народів і країн. Кількість віруючих у світі постійно збільшується, а в країнах Західної Європи та США, навпаки, зростає кількість атеїстів. У світі поширюються релігійний екстремізм, тероризм, нетерпимість, які створюють проблеми інтеграції та подальшого розвитку сучасного світу.

• Найпоширенішими у світі є три релігії: християнство (католицизм, протестантизм, православ’я), іслам (сунізм, шиїзм) і буддизм. їх вважають світовими, тому що вони мають багато віруючих на різних континентах.

• До національних релігій належать індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, іудаїзм. Існують і місцеві традиційні релігії. Релігійний склад населення в багатьох країнах доволі строкатий.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Назвіть релігійні течії, які мають світове та національне поширення.

2. Наведіть приклади та покажіть на карті світу в атласі регіони поширення світових та окремих національних релігій.

3. Поясніть, чому у світі існують конфлікти на релігійному підґрунті.

4. За допомогою додаткових джерел підготуйте повідомлення про відмінності між різними гілками християнства.

5. Спираючись на схему на мал. 1 (с. 31), наведіть приклади країн, де сповідують різні релігії.

Елементи та структура релігії

Що таке релігія? На яких підставах ті або інші погляди, ідеї, дії можна вважати релігійними? Різні мислителі по-різному виділяють пріоритетні сфери в релігії. Одні вважають, що фундаментальним ядром її є релігійна свідомість з її основною складовою – вірою, інші виділяють релігійні культи, треті – релігійні організації або релігійну діяльність, причому багато дослідників наполягають на синтезі усіх складових.

Розглянемо релігійну свідомість. Багато дослідників з необхідністю пов’язують релігійну свідомість з вірою (часто релігійна людина – віруюча людина). Однак у цьому є проблема: і нерелігійні люди можуть бути віруючими (наприклад, комуністи). Будь-яка віра має свій предмет. Віра – активне емоційне та оцінне ставлення до свого предмета, неодмінно охоплює і вольовий процес та виявляється в тій чи інший поведінці особистості. Як складовий елемент вольового вибору віра виражає стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у певній проблематичній ситуації: при нестачі інформації, відсутності достатніх логічних доведень, при наявності сумнівів тощо. Розум обмежений. Вже при вивченні природи ми часто стикаємося з тим, що можна назвати ірраціональним. Гьоте зауважував, що “природа не поділяється без остачі на розум”, наприклад, у фізиці “індетермінізм” розуміється як відхилення від принципу суворої причинності в так званому мікросвіті. Обмеженість розуму особливо чітко прослідковується по відношенню до людини.

В людині є дуже багато позараціонального знання, тобто такого, яке не визначається раціональним знанням і не залежить від нього, тобто не є справжнім, що має велике значення в нашому житті. Сюди належить все те, що підказує нам наше серце, відчуття, інтуїція. Паскаль зауважує з цього приводу: “Серце дає нам знання, про яке нічого не знає наш розум”. Предметом релігійної віри є надприродне, що згідно з основними релігійними концепціями, не підлягає законам оточуючого світу, знаходиться по той їх бік та руйнує природний перебіг подій. До надприродного не можна застосувати звичайні критерії емпіричної вірогідності. Це яскраво постулював Тертулліан у тезі: “Вірую, оскільки неймовірно”. Віра – це особливий психологічний стан впевненості у досягненні мети, в істинності ідеї за умови дефіциту точної інформації про досяжність поставленої мети, кінцевий результат події. В ній міститься очікування здійснення бажаного. Даний психологічний стан виникає в ситуації ймовірності, коли існує можливість успішної дії, її успішного результату і знання про цю можливість. Якщо подія відбулася або стало відомо, що вона неможлива, якщо щось реалізовано або з’ ясовано, що воно буде здійснене, якщо істинність або хибність ідеї доведена, віра згасає. Вона виникає з приводу тих процесів, подій, ідей, що мають для людей істотне значення, і являє собою сплав когнітивного, емоційного і вольового моментів. Оскільки віра з’ являється в ситуації ймовірності, дії людини в ній пов’ язані з ризиком. Незважаючи на це, вона є важливим фактом інтеграції особистості, групи, маси, стимулом рішучості й активності людей. Що, власне кажучи, розуміється під релігійною вірою? Насамперед, внутрішня впевненість в існування вищої істоти, вищої сили, всемогутнього Бога (або богів), який створив світ, дав норми моралі, який карає та рятує. Релігія дає детальні норми поведінки в основних сферах життя, аж до гігієнічних. Вона містить в собі конкретні твердження про побудову або походження світу. Релігійні догми та норми, викладені в будь-якому священному зібранні догм (Старий Заповіт, Євангеліє, Коран), вважаються наданими Богом. В основі релігійної віри міститься саме це твердження про існування Божества, якому притаманні означені властивості, та про істинність його догм. Це твердження, яке розглядається з гносеологічної точки зору, є судженням інтуїтивним, яке не можна перевірити шляхом досвіду. Істинність будь-якого твердження, яке не міститься в священній збірці догм, доводиться дискурсивним зведенням до цього джерела. Таке твердження, канонізоване церквою, стає догматом. І вже тут виникають ускладнення: серед тверджень, релігійного вчення, які визнаються безумовно істинними, зустрічаються такі, що містять логічні (або хоча б дискурсивні) неузгодженості і внутрішні суперечності, які не вирішуються раціонально. Найбільш відомою є така антиномія: чи може всемогутній Бог створити каміння, яке не в змозі потім підняти? Будь-яка відповідь означає, що він не всемогутній в тому чи іншому відношенні. В релігійній свідомості питання, яке обговорюється, залишається серед тих, відносно яких не можна вимагати раціональної відповіді. Єдиною відповіддю є посилання на ірраціональну сутність релігії. Іншою рисою догм, які приймаються, є їх протиріччя з такими властивостями фізичного світу, що поступово розкриваються людиною, тобто з позитивним знанням. Віра в чудо є необхідним елементом релігійності. Паскаль в “Думках” писав: “Де твій Бог? Дива його визначають та суть сяяння його”. До того ж він наводить слова св. Августіна: “Я не був би християнином, якщо б не існувало чудес”, – і зауважує: “Не можна розумно міркувати проти чудес”. Це, ймовірно, треба розуміти так, що потрібно повірити в чудеса всупереч розуму, або ж відмовитися від релігійності. Віра всупереч розуму дається зверху, як одкровення.

Ще порівняно недавно саме така безумовна релігійність, беззастережна віра в кожну букву вчення була для людей загальною, безперечною та обов’ язковою.

Релігійна віра – це віра: а) в об’ єктивне існування істот, властивостей, зв’ язків, перетворень, які є продуктом процесу гіпостазування; б) у можливість спілкування з об’ єктивними істотами, впливаючи на які є шанс отримати від них допомогу; в) у реальне здійснення якихось міфологічних подій, в їх повторюваність, у здійснення очікуваної міфологічної події, причетність до неї; г) в істинність відповідних уявлень, поглядів, догматів, текстів і т. ін.; д) у релігійні авторитети – “батьків”, “учителів”, “святих”, “пророків”, служителів культу тощо. Релігійній свідомості також притаманні символістика, сильна емоційна насиченість, функціонування за допомогою релігійної лексики (інших спеціальних знаків).

Наявність віри зумовлює символічний аспект релігійної свідомості. У символах предмети, дії, слова, тексти наділяються релігійними значеннями і змістом. Сукупність носіїв цих значень і змісту утворить релігійно-символічне середовище формування і функціонування відповідної свідомості.

З вірою пов’язана діалогічність релігійної свідомості. Віра в об’єктивне існування істот включає віру в спілкування з ними, а таке спілкування передбачає діалог. Діалог реалізується в богослужінні, молитві, медитації, за допомогою промови вголос або внутрішньої промови.

Завдяки мові релігійна свідомість стає практичною, діючою, груповою і суспільною і, таким чином, такою, що існує і для індивіда. На ранніх стадіях вона існувала в усній формі, тому виражалася і передавалася за допомогою усного мовлення. Поява письма дозволила фіксувати релігійні значення і в письмовому вигляді, складати сакральні тексти. Сила слова, дієвість, насамперед промови в слові, відбилися в релігії. Наприклад, добре відоме християнське вчення про Логос: “Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Словом був Бог. ” (Іоанн 1:1,3).

З’явилася віра в те, що саме знання і проголошення імені впливають на предмет, особу, істоту. З цим пов’язана і мовна магія, а також словесні табу: у багатьох племен цілком або в більшості випадків заборонялося вимовляти імена вождів, тотемів, духів, богів. Такі табу відбиті в Старому Заповіті – ім’я Бога “Яхве” заборонено вимовляти, воно замінюється іншим.

Релігійна свідомість містить звичайні людські почуття кохання, страху, радості, надії. Особливості цій свідомості надає її спрямованість на об’єкт її віри. Наприклад, релігійна любов – це притаманне всім людям почуття любові, звернене на релігійний об’ єкт. Релігійний страх – це звичайний трепет серця, але пов’ язаний з ідеєю божої кари (У. Джемс).

В принципі всі релігієзнавці погоджуються з тим, що релігійна свідомість відрізняється від інших форм інтенціональністю. Розбіжності починаються при тлумаченні її джерел. Представники богословсько-теологічної думки вважають витоками релігійної свідомості надприродне, представники філософської – природне.

В різних релігійних системах виділяють два рівні релігійної свідомості: перший – повсякденна свідомість, другий – теоретично оформлена концептуальна свідомість. На повсякденному рівні релігійна свідомість постає у вигляді уявлень, стереотипів, настанов, містерій, ілюзій, настроїв і почуттів, сподівань, спрямованості волі, навичок і традицій, що є безпосереднім відображенням умов буття людей. Вона виступає не як щось суцільне, систематизоване, а у фрагментарному вигляді – розрізнених уявлень, поглядів або окремих вузлів таких уявлень і поглядів. На цьому рівні є раціональні, емоційні і вольові елементи, проте домінуючу роль відіграють емоції – почуття і настрої, свідомість існує в наочно-образній формі. Серед компонентів повсякденної свідомості виділяються стійкі, консервативні і рухливі, динамічні. До перших можна віднести традиції, звичаї, стереотипи, до других – настрої. Слід підкреслити також, що на цьому рівні переважають традиційні засоби передачі уявлень, думок, почуттів, ілюзій; релігія завжди безпосередньо пов’язана з індивідом, завжди виступає в особистісній формі.

Релігійна свідомість на концептуальному рівні – концептуа-лізована свідомість – це свідомість, систематизована у вигляді сукупності понять, ідей, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій. До її складу входять: 1) більш-менш упорядковане вчення про Бога (богів), світ, природу, суспільство, людину, цілеспрямовано розроблюване фахівцями (віровчення, теологія, богослов’я, символи віри і т. ін.); 2) здійснювана відповідно до принципів релігійного світогляду інтерпретація економіки, політики, права, моралі, мистецтва, тобто релігійно-економічні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етичні, релігійно-естетичні та інші концепції (теологія праці, політична теологія, церковне право, моральне богослов’я тощо); 3) релігійна філософія, що знаходиться на стику богослов’я і філософії (неотомізм, персоналізм, християнський екзистенціалізм, християнська антропологія, метафізика всеєдності та ін.).

Релігійна діяльність. Наступним структурним елементом релігії є релігійна діяльність. Слід розрізняти нерелігійну і релігійну діяльність релігійних індивідів, груп, інститутів і організацій. Нерелігійна діяльність здійснюється у позарелігійних галузях – економічній, виробничій, фаховій, політичній, державній, художній, науковій. Вона може бути релігійно забарвлена, в якості одного з її мотивів може виступати релігійний мотив. Але за об’єктивним змістом, предметом і результатами – це позарелі-гійна діяльність.

Релігійна діяльність посідає своєрідне місце в системі суспільної діяльності. Визначають два її види: позакультова і культова. Позакультова здійснюється в духовній і практичній сферах. Духовну позакультову діяльність складає розробка релігійних ідей, систематизація й інтерпретація догматів теології, богословських творів тощо. Різновидами практичної позакультової діяльності є виробництво засобів релігійного культу, місіонерство, участь у роботі соборів, викладання богословських дисциплін у навчальних закладах (школах, університетах, духовних навчальних закладах), управлінська діяльність у релігійних організаціях та інститутах, пропаганда релігійних поглядів через пресу, радіо, телебачення, в сім’ї та інших контактних групах. Слід зауважити, що, як правило, у позакультову діяльність так чи інакше проникають і елементи культу.

Найважливішим видом релігійної діяльності є культ. Його існування визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догматами. Релігійна свідомість постає в культі насамперед у вигляді культового тексту, до якого належать тексти Священного Писання, Священного Переказу, молитов, псалмів тощо. Відтворення цих текстів під час відправлення культу актуалізує в свідомості учасників релігійні уявлення і міфи. Проаналізований з точки зору існування культ може бути охарактеризований як “драматизація релігійного міфу”. У мистецтві (наприклад, у театрі) відтворення художнього тексту, яким би точним і майстерним воно не було, не усуває умовності ситуації. А драматизація тексту в релігійному культі пов’язана з вірою в дійсність описаних у міфі подій, у їх повторюваність, присутність міфологічних персонажів, одержання відповіді від визнаних об’єктивними істот, ідентифікацію з ними. Предметом культової діяльності стають різноманітні об’єкти і сили, що усвідомлюються у формі релігійних уявлень. В якості предметів культу в релігіях різних типів, різних релігійних напрямах і конфесіях виступали матеріальні речі, тварини, рослини, ліси, гори, ріки, Сонце, Місяць з відповідними властивостями та зв’язками. Різноманітні процеси і явища можуть поставати в якості предмета культу й у вигляді гіпостазованих духовних істот-духів, богів, єдиного всемогутнього Бога. Різновидами культу, зокрема, є ритуальні танці навколо зображень тварин – предметів полювання, заклинання духів тощо (на ранніх стадіях розвитку релігії); богослужіння, релігійні обряди, проповідь, молитва, релігійні свята, паломництва (у розвинених релігіях).

Суб’єктом культу може бути релігійна група або віруючий індивід. Мотивом участі в цій діяльності є релігійні стимули: релігійна віра, релігійні почуття, потреби, прагнення, сподівання. Водночас мотивом може бути задоволення і нерелігійної потреби – естетичної, потреби в спілкуванні тощо. На основі релігійних поглядів складаються певні норми, настанови про те, що і як робити. Вони стосуються як елементарних культових актів (хресний знак, поклони, колінопреклоніння, падіння ниць), так і більш складних (жертвоприношення, обряди, проповіді, молитви, богослужіння, свята). Засоби діяльності мають символічне значення. Символ являє собою єдність двох сторін – наявного предмета, дії, слова і значення. Вони подають відмінне від їх безпосереднього значення. Хрест, наприклад, це не просто предмет із перехресними планками, а символ (розп’яття Христа, його воскресіння). Триперстя під час накладання хресного знака православними, представляючи собою деяку фігуру, утворену трьома складеними пальцями, у той же час означає сповідання триєдності Бога.

Результатом культової діяльності є насамперед задоволення релігійних потреб, активізування релігійної свідомості. У свідомості віруючих за допомогою культових дій відтворюються релігійні уявлення, символи, міфи, збуджуються відповідні емоції. Культ може стати чинником динаміки психологічних станів віруючих: відбувається перехід від стану пригніченості (занепокоєння, незадоволеності, внутрішньої розірваності, скорботи, туги) до полегшення (задоволеності, заспокоєності, гармонії, радості, припливу сил). У культовій діяльності відбувається реальне спілкування віруючих один з одним, вона є засобом замкнення релігійної групи. Під час відправлення культу задовольняються і естетичні потреби. Ікона, яка має художню цінність, архітектура й оздоблення храму, читання молитов і псалмів – усе це може давати естетичну насолоду.

Релігійні відносини. Відповідно до різноманітних видів діяльності складаються відносини позарелігійні і релігійні. Протягом виконання економічної, політичної, державної, просвітницької й іншої діяльності релігійні індивіди, групи, інститути вступають у відповідні цим видам активності зв’язки. У цих зв’язках можливий релігійний зміст, проте об’єктивно вони позарелігійні.

Релігійні відносини – це відносини в духовній сфері, які складаються на підставі релігійної свідомості, реалізуються й існують завдяки релігійній діяльності. Їх носіями можуть бути індивіди, групи, інститути, організації.

Релігійні відносини відбуваються насамперед у свідомості, проте виявляються в дійсних відносинах між людьми, наприклад між мирянином і священнослужителем. Контакти віруючих один з одним хоча й мають спрямованість до цих істот, властивостей, зв’язків, є дійсними взаємовідносинами. З іншого боку, релігійна свідомість, відображаючи і висловлюючи дійсні відносини, за їх образом і подобою конституює схеми релігійних. Відповідно до цих схем рекомендуються відносини гіпостазованих істот одна з одною і з людьми, людей з цими істотами і між собою. Схеми моделюють відносини панування-підпорядкування (за типом

“Господь і раб Господень”), державно-правові структури (Бог – “Цар небесний”, патріарх-“владика”, папа-“монарх”, “канонічне право”), зв’язку судочинства (“суд” над Христом, Бог – “суддя”, грішники – “суджені”, “Судний день”), сімейні відносини (“Бог Батько”, “Бог Син”, “брат”, “сестра”). Особливе значення має відтворення моральних відносин, по суті, усім релігійним відносинам надається моральне значення.

Є різноманітні засоби фіксації й опосередкування релігійних відносин. В якості посередників можуть виступати: 1) предмети неживої і живої природи – храм, ікона, хрест, розп’яття, ступа, “чорний камінь”, корова, крокодил, голуб і т. ін., – і тоді релігійні відносини набувають предметної, речової форми; 2) індивід або група осіб – служитель культу, глава релігійної організації, функціонер общини, володар “дарунка” та ін.; – у цьому випадку можна говорити про персоніфікований засіб фіксації взаємних зв’язків віруючих; 3) образи Бога, духів, душ, Богоматері, Христа, Будди, бодхисаттви, Мухаммеда, святих і т.д.; – це ідеалізована, образна форма опосередкування (І сказав Ісус: “. де двоє або троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” – Мф. 18:20); 4) мова – окреме слово і цілі пропозиції, що містять настанови про те, з ким і як треба спілкуватися; цей спосіб фіксації відносин називають мовним. Предмети, речі, персони, уявлення, слова мають символічні властивості, є знаками, які виражають релігійні значення і сенси, що вступають у зв’язок з індивідами.

Носіями релігійних відносин залежно від ступеня впливу релігії могли бути етнос, сім’я, стан, клас, фахова група або частини цих груп, тобто такі соціальні й політичні об’єднання, представники яких відносять себе також до одного загального віросповідання. Особливо велику роль у зберіганні і відтворенні релігійних відносин відігравали соціальні групи, що виділялися за релігійною ознакою, – варна брахманів у давньоіндійському суспільстві, жерці у рабовласницьких державах Європи, стан духівництва в середньовічних феодальних монархіях тощо.

Релігійні відносини можуть мати різний характер – солідарності, толерантності і нейтралітету, конкуренції, конфлікту і боротьби, нерідко із сильною тенденцією до релігійного фанатизму. Проте навіть при “мирному співіснуванні”, як правило, є уявлення про перевагу цього об’єднання, конфесії, напряму, релігії.

Релігійні організації. В якості інстанцій, які регламентують релігійну діяльність, виступають інститути й організації. Для “орієнтації” у позарелігійних галузях створюються економічні інститути (наприклад, “Банк святого духу” у Ватикані), політичні партії (християнські, ісламські та ін.), профспілки, жіночі, молодіжні та інші формування.

Складаються організації й у релігії. У первісній спільноті релігійних організацій не було. Керували релігійними церемоніями спочатку старійшини роду і племені. Поступово з’являлися виконавці культу – шамани, знахарі. Складалися релігійні групи – “таємні спілки”, які не збігалися з етнічними спільнотами. З диференціацією суспільства, поділом праці поступово виникає стан жерців, а разом з ним релігійні організації.

Послідовники певного віросповідання складають релігійну спільність, у рамках якої на основі різноманітних видів діяльності – культової і позакультової – виділяється ціла система релігійних субгруп. Існування і функціонування спільності як єдиного цілого забезпечуються організацією.

Побудова релігійної організації зумовлюється традицією і звичаєм, церковним правом або статутом, апостольськими правилами, конституціями тощо. Організаційні принципи визначають її складові, сукупність позицій і ролей, правила субординації і координації діяльності індивідів та окремих ланок організації, вузли діяльності і, відповідно, групи діячів, покликані забезпечити єдність об’єднання. Залежно від умов виникнення й існування релігійні організації набувають монархічного (католицизм, православ’я), парламентсько-королівського (англіканство), республікансько-демократичного (кальвінізм, баптизм) та іншого вигляду.

Спільнота з усіма своїми організаційними елементами являє собою релігійне об’єднання, первинним осередком якого є релігійна община. Над общинами надбудовується комплекс ланок аж до вищої – Центру об’єднання. У об’єднанні існує і цілий ряд інших складових елементів, що мають специфічні організаційні зв’язки, але в той же час включені у загальну структуру (наприклад, духівництво, чернецтво). Окремі складові мають власну інфраструктуру. Всі ланки стають взаємозалежними органами цілого. Механізмами контролю за діяльністю індивідів і різноманітних елементів організації є норми релігійного права і моралі, санкції і зразки, авторитети.

На основі вивчення християнства виділені такі типи релігійних об’єднань: церква, секта, деномінація, установлена секта, містерія та ін.

Церква являє собою об’єднання, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. Звідси визнання можливості кожної людини стати її членом. Члени церкви поділяються на духівництво і мирян. Позиції і ролі, ступені і градації упорядковані за ієрархічним та авторитарним принципами.

Секта виникає як опозиція щодо тих або інших релігійних напрямів. Для неї характерна претензія на винятковість своєї ролі, доктрини, ідейних принципів, цінностей, настанов. З цим пов’язані настрої виключності, а нерідко і тенденція до ізоляціонізму. Сильно виражене прагнення до духовного відродження. Інститут священства відсутній, лідерство вважаються харизматичним. Підкреслюється рівність усіх членів, оголошується принцип добровільності об’єднання, робиться акцент на “обертанні”, що передує членству. Історична доля сект не однакова. Одні з них через певний час припиняють своє існування, інші перетворюються в інші типи.

Деномінація може розвиватися з інших типів об’єднань або укладатися з самого початку в такій якості. Її ідейні, культові та організаційні принципи формуються в опозиції до церкви і секти. Зберігаючи акцент на “обраності” членів, вона визнає можливість духовного відродження для будь-якого віруючого. Ізоляція від “світу” і замкнутість усередині релігійної групи не вважаються обов’язковими ознаками “щирої” релігійності. Хоча й висувається принцип постійного і суворо контрольованого членства, відповідно до якого карається активність, насамперед, у релігійній діяльності, спостерігається тенденція до єднання зі “світом”, послідовники закликаються до активної участі в житті суспільства. Деномінації властива чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі.

Функції та роль релігії в суспільстві

Релігія виконує цілу низку функцій та відіграє певну роль у житті суспільства. Функції – це способи дії релігії в суспільстві, роль – сумарний результат, наслідки виконання нею функцій. Виділяють декілька функцій релігії.

Світоглядна. Цю функцію релігія реалізує завдяки, насамперед, наявності в ній певного типу поглядів на людину, суспільство, природу. Релігія містить у собі світовідчуття (емоційне прийняття або неприйняття світу в цілому та окремих явищ і процесів у ньому), світовідношення (оцінку), світоспоглядання (відображення світу у відчуттях та сприйнятті), світорозуміння (пояснення світу).

Компенсаторна. Ця функція є суттєвою щодо перебудови свідомості. В сучасних умовах важливе значення має психологічний аспект компенсації – зняття стресу, катарсис, медитація, духовна насолода, навіть у випадку, якщо психологічний процес починається з ілюзії. В умовах сучасного відчуженого світу роз’ єднаність та ізоляція замінюються братством, безособові, речові відносини компенсуються особистісним богоспілкуванням та спілкуванням в релігійній групі, церковна благодійність, милосердя пом’ якшують негаразди знедолених тощо.

Культурологічна. Релігія, яка є складовою культури, виконує культурологічну функцію. Так, часто зміст культурних цінностей заданий релігійною свідомістю. Вони організуються навколо релігійної свідомості, наповнені відповідними образами, уявленнями, міфами. В якості матеріальних носіїв виступають священна література, ритуальні тексти, засоби культу (ідол, ікона тощо), твори мистецтва. Під впливом релігії утворюються релігійні філософія, мораль, мистецтво. Релігія сприяє розвитку писемності, книгодрукування, забезпечує зберігання та розвиток цінностей релігійної культури, їх передачу від покоління до покоління.

Легітимуюча. Ця функція означає узаконення деяких суспільних ладів, інститутів (державних, політичних, правових та ін.), відносин, норм як таких, якими вони мають бути, і навпаки, ствердження неправомірності будь-яких з них.

Виокремлюють й інші функції релігії.

Результат, наслідок виконання релігією її функції, тобто роль, значущість її діяльності були і є різними. Роль релігії не можна вважати засадничою, хоча вона впливає (інколи – суттєво) на економічні відносини та інші сфери суспільного життя. Вона санкціонує певні погляди, діяльність, відносини, інститути. Релігійний фактор впливає на економіку, політику, державу, міжнаціональні відносини, сім’ ю, культуру через діяльність релігійних індивідів, груп, організацій. Відбувається накладання релігійних на інші суспільні відносини.

Ступінь впливу релігії не є одвічно даним, а змінюється в контексті процесів сакралізації та секуляризації. Сакралізація означає втягнення в сферу релігійного санкціонування форм суспільної та індивідуальної свідомості, діяльності, відносин тощо. Секуляризація, навпаки, призводить до ослаблення впливу релігії на суспільну та індивідуальну свідомість, до обмеження санкціонування різноманітних видів діяльності, поведінки, відносин тощо. Ці процеси не є лінійними, несуперечливими. Вони різні як в окремих соціокультурних регіонах, так і в різних часових межах, відповідно, різною є і роль релігії.