Про дружбу журавля і жаби – Азербайджанська казка

Якось журавель пив воду з болота. Аж тут вилізла з води жаба й каже:

– Брате журавель, побратаймося.

– Слухай, жабо,– відповів журавель.– Мені здається, що з нашої дружби нічого не вийде.

– Бо ти живеш під водою, а я літаю високо в небі. Піду в гості до тебе – задихнуся. Та й у тебе крил немає, щоб літати зі мною,– відповів журавель.

– Дарма. Приходь до болота, я зустрічатиму тебе.

Минув якийсь час. Зустрілися журавель та жаба й почали гомоніти.

– Брате журавель! – вигукнула жаба, – я зроду-віку ніде не була, нічого не бачила, крім цього болота. А ти літаєш у небі, все бачиш довкола. Добре було б, якби ти взяв мене з собою й показав мені увесь світ.

– Але ж як ти полетиш, жабо? – здивувався журавель.– У тебе ж крил немає.

– Дарма, що я крил не маю. Посадиш мене поміж своїх крил, я міцно триматимусь, ось так і полину в небо.

Хоч як журавель відмовляв жабу, та вона стояла на своєму. Довелося журавлеві брати жабу поміж крила й злетіти вгору над болотом. Тільки-но злетіли вони, як жаба не втрималася й упала. На щастя, вона впала у воду, покалічилась, але не загинула.

Спустився журавель до болота та й каже:

– А я ж тобі казав, жабо, що з дружби нашої нічого путнього не вийде. На світі так ведеться: хто повзає, літати не буде.

Українські народні казки (1920)/Царівна-жаба

Десь-не-десь, в де-якомусь царстві, в деякомусь государстві, жив собі царь та цариця; а в них три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту — такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хиба в казці сказати. Дійшли до літ, — час їм женитися. Царь, порадившись гарненько зо старою, прикликає синів і каже:

»Сини мої, соколи мої! Дійшли ви вже до літ, час уже вам подружжя шукать.«

»Забірайте ж«, каже, »діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого попаде в двір, там тому й молоду брати.«

Вони вийшли на двір, понатягали сагайдаки, давай стріляти. Старший стрельнув — загула стріла під небесами, та й упала аж у иншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любує. Прийшла до батька, хвалиться:

»Яку я, таточку, гарну стрілку найшла!«

— Не віддавай же, — каже царь, — її нікому, тільки віддай тому, хто тебе дружиною візьме.

Коли так, через яку там пору, приїздить старший царевич, просить у неї стрілку.

»Не дам я«, каже, »цієї стрілки нікому, тільки оддам тому, хто мене дружиною візьме.«

»Я«, каже царевич, »тебе візьму.«

Другий царевич стрельнув — звилася стріла нижче хмари, вище ліса, та й упала в княжецький двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку й понесла до батька:

»Яку я, таточку, гарну стрілку найшла!«

— Не віддавай же її, — каже князь, — нікому, тільки хиба віддай тому, хто тебе дружиною візьме.

Приїжджає і другий царевич, просить стрілку. Вона сказала так, як і та. І цей каже: »Я тебе візьму.«

Приходиться третьому стріляти. Іван царевич (його звали Іваном-царевичем) як стрельне: загула стріла ні високо, ні низько: вище хат, та й упала ні далеко, ні близько: коло села в болоті. На купині сиділа жаба й узяла ту стрілку. Приходить Іван-царевич, просить:

— Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки оддам тому, хто мене дружиною візьме.

Іван-царевич подумав: »як таки його зелену жабу за дружину брати?«

Постояв над болотом, пожурився, пішов додому, плачучи.

От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді, що Господи! А Іван-царевич іде́ та й плаче.

Батько питає їх: — Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток понаходили?

Старший каже: »Я, тату, найшов царівну«, підстарший: »Я — князівну.«

А Йван-царевич стоїть, та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!…

Батько його питає: — А ти чого, Іване-царевичу, плачеш?

»Як же«, каже, »мені не плакати, що в братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?«

— Бери! — каже царь — нічого робить: така вже, видно, твоя доля!

От і одружилися царевичі: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царевич — зелену жабу з болота.

Одружилися вони та й живуть собі. А це якось царь забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Оддає наказ: »Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали й принесли показати: яка з них краща ткаля?«

Іван-царевич іде додому, жаба вилізла назустріч, питає:

»Іване-царевичу, чого ти плачеш?«

— Та як же мені не плакати, що так і так: нагадав наш батько, щоб на завтра, на ранок кожна невістка йому рушники виткала…

»Не плач! Усе гаразд буде, лягай та спи!«

Він ліг, заснув. Вона взяла, кожушок з себе скинула, вийшла надвір, крикнула, гукнула, свиснула — тут де не взялися дівчата-прислужниці, виткали рушники, гарно квіток понашивали, віддали їй. Вона взяла, положила коло Івана-царевича, знову кожушок наділа й стала такою жабою, як і була.

Прокидається Іван-царевич, — аж такі рушники, що він іще й не бачив таких ізроду! Він ізрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, царь на кухні пооддавав, а жабині в себе на образи понавішував.

От батько дає знов приказ, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царевич іде́ додому та й знову плаче. Вона вилізла проти його, квакає:

»Іване-царевичу, чого ти плачеш?«

— Як же мені не плакати, що загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!…

»Не плач — справимося! Лягай та спи!«

Він ліг, заснув. А ті, другі невістки, пішли під вікно підглядувати — я́к вона буде робить. Вона взяла, ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько замісила; потім того полізла на піч, пробила дірку, вилила туди: гречаники так і розпливлись по черіні…

Ті невістки швидче додому, та давай і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хиба тільки собакам повикидати.

А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла на двір, крикнула, гукнула, свиснула, — тут де не взялись дівчата-прислужниці. Вона їм приказала, щоб до світа були гречаники. Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарні! Вона взяла, положила коло Івана-царевича, сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленого жабою, як і була.

Іван-царевич прокидається, бачить — біля його гречаники, як перемиті! Він ізрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам пооддавав, а ці звелів до столу подавать.

От ізнов царь загадав своїм синам, щоб у такий і такий день »були до мене з жінками на бенкет«. Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царевич іде́ додому, повісивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:

»Іване-царевичу, чого ти плачеш?«

— Як же, — каже, — не плакати, що батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати… Як я тебе повезу?«

– »Не плач«, каже: »лягай та спи — якось поїдемо!«

Діждали того дня, що бенкет, — Іван-царевич знов зажуривсь.

»Не журись«, каже, »Іване-царевичу, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя дружина дощевою росою вмива ється, а як блискавка заблищить — знай, що твоя дружина в дороге вбрання прибірається; а як грім загремить — то вже їде.«

Іван-царевич убрався, сів і поїхав.

Приїздить, аж старші брати зо своїми жінками вже там; самі повбирані гарно, а жінки в золоті, в саєті, в намистах дуже дорогих… Брати почали з його сміятися:

»Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…«

— Не смійтесь, — каже, — потім приїде.

Коли це став дощик накрапати. Іван-царевич і каже: »Це моя жіночка люба дощевою росою вмивається!« Брати сміються з його: »Чи ти«, кажуть, »здурів, що таке торочиш?« Коли це блискавка блиснула, Іван-царевич і каже: »Це моя жіночка в дороге вбрання прибірається!« Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то й здурів! Коли це як зашумить, як загрімотить грім — аж дворець затрясся; а царевич і каже: »Оце вже моя голубочка їде!« Коли так: приїхала під крильце карета шестіркою коней, як змії, — вийшла вона з карети… Аж поторопіли всі — така гарна!

Посідали обідати: І царь, і цариця, й обидва старші брати не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й не можна! Обідають; то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї, та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, — шматочок у рот, а шматочок у рукав.

Пообідали. Вийшли-на двір; почали музики грати — батько став запрохувати в танок. Ті невістки не хочуть: »нехай вона танцює!« Вона як пішла з Іваном-царевичем, як почала танцювати, то й до землі не черкнеться — легко та гарно. А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала — став сад, у тому саду стовп, і по тому стовпові кіт ходить: угору йде — пісні співа, а вниз іде — казки каже. Танцювала-танцювала, — далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. Потанцювала вона, сіла спочивати.

А це й другі невістки пішли у танок, Танцюють, та як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та прямо цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризькували. Царь на них:

»Годі, годі, вражого сина дочки! Ви мені очі повибиваєте…« Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музика грає, а царедворці вже танцюють.

А Іван-царевич дивиться на жінку, та й собі дивується: як таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не одірвеш! Далі сказав, собі подати коня, махнув додому довідатись: де вона все те понабірала? Приїздить, пішов у кімнату, де вона спить, — аж там лежить жабячий тулубець. У комині топилося, — він той тулубець ув огонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже порозїжджались. Поїхав і Іван-царевич зі своєю жінкою.

Приїздять додому, вона ввійшла в кімнату, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала, шукала…

»Чи ти«, пита, »Іване-царевичу, не бачив моєї одежі?« — »Якої?«

»Тут«, каже, »я кожушок скинула…«

— »Я, — каже Іван-царевич, — спалив!«

»Ох, що ж ти наробив мені, Іван-царевичу? Як би ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер прийдеться нам розлучитися, може, й навіки… Прощай«, каже, »шукай мене в тридесятому царстві, в тридесятому государстві, у баби-яги, кістяної ноги!«

Махнула рученьками, перекинулася зозулею; вікно було одчинене — полинула…

Довго Іван-царевич побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не врадув. От він узяв сагайдачок срібний, набрав у торбу хліба, тикву повісив через плече, — пішов шукати.

Іде́ та й іде́. Коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:

»Здоров, Іване-царевичу! Куди тебе Бог несе?«

— »Іду«, — каже, — »дідусю, світ-за-очі, шукати своєї жінки: вона десь у тридесятому царстві, у тридесятому государстві, у баби-яги, кістяної ноги. Іду та й не знаю, куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?«

— »Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!«

»Е, що тобі, сину, казати: кажи — не кажи, не потрапиш!«

— »Потраплю — не потраплю, скажіть; я за вас буду цілий вік Бога молити.«

»Ну, коли вже«, каже, »тобі так треба, то от тобі клубочок: пусти його — куди він буде котитись, туди й ти іди за ним: якраз прийдеш аж до баби-яги, кістяної ноги.«

Іван-царевич подякував дідові за клубочок, узяв, пустив, клубочок покотився, а він пішов.

Іде́ та й іде́ таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідну стрілку на срібний сагайдак — хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:

»Іване-царевичу, не бий мене: я тобі в великій пригоді стану!«

Він пожалував його, не бив. Отак і сокола пожалував, не вбив.

Іде́ та й іде́: клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним, та й дійшов аж до синього моря. І бачить: на бе́резі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та ззісти, а вона й просить:

»Іване-царевичу, не їж мене: кинь краще мене в море, я тобі за те в великій пригоді стану!«

Він її вкинув у море, пішов далі.

Скоро, чи довго, а зайшов він таки й у тридесяте царство, у тридесяте государство, — аж стоїть там хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба-яга, кістяна нога, ноги на піл одкинула, голову на комин положила.

»Здоров був, Іване-царевичу! Чи по волі, чи по неволі прийшов сюди?«

— Ні, — каже, — бабусю, не ховаюся, а шукаю я свою жінку любу — жабу зелену!

»Знаю, знаю!« каже баба-яга: »Вона в мене в голові нужу шукає, як прийде в гості.«

— Де ж вона, бабусю, скажіть мені.

»У мого брата за наймичку служить.«

От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе; вона й каже:

»Там на морі є острів — там його й хатка. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хватай швидче, та й тікай із нею, не оглядаючись.«

Він подякував бабі-язї й пішов.

Іде та йде, дійшов до моря, глянув — море й кінця йому не видно… І де той острів, хто його зна. Ходить він понад морем, голову повісивши, журиться. А це випливає щука.

»Іване-царевичу, чого ти журишся?«

— Так, — каже, — і так: на морі є острів, так ніяк не можу туди достатись.

»Не журись!« каже. Ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, поруччя золоті, а поміст склом настеляний, — як ідеш, так мов у дзеркалі.

Іван-царевич і пішов по тому мосту, та й дійшов аж на острів.

Дійшов на острів — аж там такий ліс густий, що ні пройти ні просунутися, та темний-темний… Іван-царевич ходить понад тим лісом, та й плаче, ходить та й плаче… А тут уже й хліба не стало — нічого й їсти. Сів він на піску та й зажурився: »Пропав!« дума. Коли це біжить заєць мимо його, тут де не взявся сокіл, ударив того зайця, убив. Іван-царевич узяв того зайця, оббілував, витер вогню, дерево об дерево, спік шашлику, ззів.

Наївся та й став думати: як його до дворця добитись? Знову ходить понад лісом, а ліс — сказано — і просунутися не можна. Ходив-ходив, коли зирк! Іде́ ведмідь.

»Здоров, Іване-царевичу! Чого ти тут ходиш?«

»Хочу, — каже, — як-небудь у дворець достатись, та не можна за лісом.«

Як узяв той ведмідь дуб’я трощити: такі дуби верга, що по півтора обіймища! Вергав, вергав — аж пристав; пішов, напився води, як зачав знову ламати… От-от стежечку проламає! Знову води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до двірця, пішов Іван-царевич.

Пішов Іван-царевич по тій стежці — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний двірець. Одчинив одні двері, залізні — нема нікого; одчинив другі, срібні — і там нема нікого; як одчинив треті, золоті — аж там, за золотими дверима, сидить його жінка, мички миче, — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царевича, так і впала йому на шию:

»Ти ж, мій голубе сизий, як я за тобою

скучила! Якби ще трохи, небагато, — може б ти мене більше й не побачив ніколи…

Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!

От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:

— Це мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!

Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.