Бій під Крутами: п’ять важливих фактів

Що відомо про цю подію з історії Української Народної республіки? Пояснюємо коротко.

Захисники

З українського боку в бою під Крутами брали участь приблизно 600 бійців:

• 250-400 старшин та курсантів Першої української військової школи ім. Богдана Хмельницького;
• 114-130 добровольців 1-ї сотні Куреня студентів Січових Стрільців (студенти університету св. Володимира, учні гідротехнічної школи, учні лікарської школи тощо);
• 60 вояків Куреня смерті;
• 80 бійців чернігівського вільного козацтва;
• кавалерійський загін.

Їм протистояли шість-сім тисяч більшовиків.

Бій 29 січня 1918 року тривав кілька годин і завершився великими втратами для більшовиків. Українськім бійцям вдалося на кілька днів зупинити просування більшовицьких військ до Києва. Симон Петлюра мав час на придушення повстання більшовиків на заводі “Арсенал”.

Історик Ярослав Файзулін в інтерв’ю Cultprostir, яке поширив Український інститут національної пам’яті, оцінив бойові втрати серед більшовиків у 300 людей, серед бійців УНР – у 70-100 загиблих. Він також зазначав, що бій під Крутами надав час уряду УНР підписати 9 лютого Берестейській договір з країнами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія). УНР була визнана як самостійна держава, а її армія отримала підтримку німецької та австро-угорської армій у боротьбі з більшовиками.

Автор фото, УНІАН

Учасники зйомок фільму “Крути 1918”

Самопожертва

На залізничній платформі в Крутах за 130 км від Києва українські студенти ціною власного життя зупинили на кілька днів наступ більшовицької армії на українську столицю.

Приблизно 30 студентів з розвідувального підрозділу потрапили в полон, більшовики їх розстріляли. Є ймовірність, що перед смертю їх піддали тортурам.

Відомі прізвища лише 19 загиблих.

Історик Ярослав Файзулін в інтерв’ю Cultprostir, яке поширив Український інститут національної пам’яті, оцінював кількість розстріляних у 28 людей.

Для УНР загиблі студенти одразу стали героями. Одним з перших написав вірша “Пам’яті тридцяти” Павло Тичина.

“Понад все вони любили свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті з славою святих”, – писав поет.

Командувач

Командувачем українських частин, які брали участь у бою під Крутами, був Аверкій Гончаренко – колишній капітан російської імператорської армії, нагороджений Георгіївським хрестом.

На час подій він був командиром куреня Першої української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Відомо, що пізніше він працював у Військовому міністерстві Української держави Павла Скоропадського, а у 1919 році був одним з соратників Симона Петлюри, очолював його державну канцелярію.

Після війни він оселився на Галичині. У Другій світовій війні воював в лавах Першої української дивізії Української національної армії (дивізія “СС Галичина”). Помер в еміграції у США 1980 року.

Одна з найбільш міфологізованих сторінок історії

Автор фото, УНІАН

Мурал художника Андрія Пальваля на одному з будинків на вулиці Велика Васильківська у Києві

Через брак документів про ті події історики неодноразово спиралися на спогади їх учасників. Але мемуари є суб’єктивною оцінкою подій і наведена інформація потребує додаткової перевірки.

Як зазначав краєзнавець та письменник Станіслав Цалик, головним джерелом інформації про бій під Крутами була праця Дмитра Дорошенка “Історія України. 1917-1923”, написана 1930 року в Берліні.

“Перевидана кілька разів у незалежній Україні, вона, на жаль, містить чимало перекручень, слугуючи і нині основним джерелом вигадок про той бій”, – зазначав Цалик.

Перш за все це проявилося у завищенні кількості жертв з українського боку. Оскільки поети почали прославляти Крути як український аналог битви під Фермопілами, з’явилася і цифра у 300 загиблих героїв.

Дмитро Дорошенко, який був противником Михайла Грушевського і міністром закордонних справ гетьмана Скоропадського, 1921 року в нарисі “Пам’яті тих, що полягли під Крутами” поширив неправдиву інформацію про те, що під Крутами воювали лише студенти.

Він же подав причиною їхньої загибелі те, що офіцери накивали п’ятами з поля бою і звинуватив у смерті молодих патріотів вище керівництво УНР.

Автор фото, УНІАН

Учасники історичної реконструкції “Битва за Арсенал” у 2019 році

Насправді у Києві почалося повстання на заводі “Арсенал”, а курінь ім. Шевченка у сусідньому Ніжині перейшов на бік більшовиків, тому у рішенні Аверкія Гончаренка про відступ, щоб уникнути оточення і повернутися до Києва, не було нічого дивного.

Більше про міфи довкола Крут читайте тут.

Фільм

2019 року на екрани вийшла історична драма Олександра Шапарєва “Крути 1918”. Наразі фільм доступний для перегляду на каналі Держкіно в Youtube.

Половину коштів на фільмування з бюджету у 52 млн грн надала держава, а до батальних сцен залучили бійців Національної гвардії.

Автор фото, УНІАН

Фільм поєднував висвітлення реальних історичних подій з вигаданою сюжетною лінією про боротьбу української контррозвідки проти більшовиків.

У міністерстві інформації ще до виходу фільму на екрани його порівняли із відомою американською військовою мелодрамою 2001 року.

“Ця історія столітньої давності – це той програш, який ми уважно вивчаємо, аналізуємо, щоб рухатися далі. Це той “Перл-Харбор”, після якого Україна піднялася і буде рухатися далі”, – розповів держсекретар міністерства Артем Біденко.

Оцінка кількох українських кінокритиків була далекою від захоплення.

“Олексій Шапарєв зробив все, щоб позбавити українських глядачів віри в те, що велике українське кіно рано чи пізно не підведе. І в тому, що замість демонстрації ледачої переробки серіальних штампів, поганих костюмів та нецікавих героїв розповість колись цікаву масштабну історію”, – писала кінокритикиня Lb.ua Дарія Бадьйор.

У коментарях до розміщеного у Youtube фільму ви можете побачити і схвальні, і негативні відгуки глядачів.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

80 років тому: німці розгромили Південно-Західний фронт і захопили Київ

80 років тому, в другій половині вересня 1941 року, завершилася битва за Київ. Німецькі війська оточили армії радянського Південно-Західного фронту. Радянські війська залишили Київ і почали відступати, але це не врятувало їх від цілковитого розгрому. Серед інших тоді в бою загинуло командування Південно-Західного фронту: командувач генерал-полковник Михайло Кирпонос, начальник штабу генерал-майор Василь Тупіков, член Військової ради фронту Михайло Бурмистенко, тодішній голова Верховної Ради УРСР…

Битва за Київ – це не лише визначна подія Другої світової війни, але й трагічна сторінка української історії, позаяк війська Південно-Західного фронту в значній мірі складалися з мобілізованих до війська мешканців України.

Битва за Київ тривала близько двох місяців. Більше про її завершальний етап «Історична Свобода» говорила з дослідником воєнної історії Василем Павловим.

Історична Свобода | 80 років тому: німці розгромили Південно-Західний фронт і захопили Київ

No media source currently available

– Якщо вірити спогадам маршала Жукова, то він ще наприкінці липня 1941-го сказав Сталіну, що Київ доведеться залишити, за що ніби і був усунутий з посади начальника Генштабу. Хоча тоді ніби ще не було об’єктивних підстав для такого рішення – оборона міста виглядала доволі переконливо.

Проте на початку вересня вже було очевидно, що два німецькі танкові клини з півночі і з півдня зайшли в тил Південно-Західного фронту і ось-ось станеться оточення. Хто несе головну відповідальності за те, що вчасно не відвели війська чи не ухвалили якесь інше рішення? Це чия провина: Сталіна як головнокомандувача, маршала Шапошнікова як начальника Генштабу, маршала Тимошенка, який командував усім Південним напрямком? Чи це провина командування Південно-Західного фронту?

– Фраза «битва за Київ» з’явилася відносно нещодавно в історичній літературі. До цього використовувалася більш стала конструкція – «оборона Києва». На мою думку, битва за Київ – це поняття набагато ширше, тому що воно включає в себе всі події від початку німецько-радянської війни і до втрати радянськими військами Києва. Тому що всі операції, які відбувалися впродовж літа-початку осені на території України, між собою взаємопов’язані. І навіть план «Барбаросса» не визначав інших проміжних цілей на території України, окрім оволодіння Києвом.

Ситуація на радянсько-німецькому фронті станом на кінець серпня 1941 року

Для СРСР утримання Києва було, можливо, не стільки військовою, скільки політичною справою, бо втрата столиці радянської України – це було доволі символічно.

Якщо ми говоримо про ситуацію на кінець липня 1941 року і спогади Жукова, то давайте зазначимо, що Жуков писав це майже через 25 років після завершення цих подій. І, як більшість воєначальників, більшість мемуаристів, він описував і рефлексував на ці події постфактум, знаючи результат. На даний момент для мене немає переконливих доказів про те, що вже наприкінці липня він сказав таке Сталіну. Ми з вами минулого разу говорили про командно-штабну гру 1940–1941 років. Під час цієї командно-штабної гри розігрувався не тільки наступальний, а ще й оборонний сценарій. Якраз за оборонним сценарієм «сині», які уособлювали німців, розгромили радянські війська.

Назрівання катастрофи можна говорити від 25 серпня 1941 року, коли німецькі війська утворюють Кременчуцький плацдарм на лівому березі Дніпра

Які можуть бути наслідки після втрати Західної, Правобережної України та Білорусі, радянське військо-політичне керівництво дуже добре розуміло. Тому можна припустити, що Жуков дійсно міг сказати Сталіну такі слова.

Кінець липня – це перше величезне оточення на території України в районі Умані і напівоточення Одеси, яке станеться всередині серпня. А далі це буде розворот німецької Першої танкової групи і прорив до Кременчука. Про назрівання катастрофи можна говорити від 25 серпня 1941 року, коли німецькі війська утворюють Кременчуцький плацдарм на лівому березі Дніпра.

За катастрофу Південно-Західного фронту в різній мірі несе відповідальність все вище військово-політичне керівництво СРСР

Тому можна сказати, що за катастрофу Південно-Західного фронту в різній мірі несе відповідальність все вище військово-політичне керівництво СРСР, яке знало результати командно-штабної гри і володіло інформацією про можливий розвиток подій від Чорного моря до Балтійського.

– Отже, це більшою мірою відповідальність Сталіна, Шапошнікова і Тимошенка, ніж командування фронту?

– Командування Південно-Західного фронту відповідало за проколи на місцях. Якщо ми говоримо про стратегічні рішення, то це рівень начальника Генштабу, рівень керуючого південним напрямком, рівень самого Сталіна. І давайте не відкидати відповідальність Жукова, який все-таки розробляв стратегічні плани і мав би розробити оборонні плани на 1941 рік.

– Німці оточили чотири армії Південно-Західного фронту. Але це так погрозливо звучить, що «німецькі танкові лещата зімкнулися під Лохвицею». Але попервах ці «лещата» виглядали доволі непереконливо. З півночі до Лохвиці підійшла німецька танкова дивізія, а з півдня їй назустріч вийшов німецький розвідувальний батальйон. Тобто ці «лещата» трималися, як то кажуть по-простому, «на шмарклях». І німці самі були під загрозою оточення з боку значно більших радянських сил. Чому оточення не вдалося прорвати?

8–15 вересня 1941 року – це період трьох катастрофічних моментів для СРСР. На той момент радянське військово-політичне керівництво не знало, яку діру затикати.

– По-перше, від Кременчука до Лохвиці не так і далеко (184 кілометри – ред.). І Перша танкова група генерала Клейста туди прийшла доволі добре укомплектованою, хоча й розтягнутою по комунікаціях. По-друге, не слід забувати, що німецькі танкові групи – це не стільки танки, скільки мотопіхота. Для стримування периметру оточення мотопіхота була набагато краще підготовлена і придатна, ніж танки. А Друга танкова група генерала Гудеріана розвернулася з району Рославля (Смоленська область Росії – ред.) і завдала потужний удар на південь, також в напрямку Лохвиці. Вона розсікала радянські війська на півночі України, відсікаючи ті, які знаходилися ближче до Києва, від тих, які перебували в районі Сум і Харкова.

Треба зазначити, що 8–15 вересня 1941 року – це період трьох катастрофічних моментів для СРСР, які дуже рідко об’єднують в одну лінію: 8 вересня замикається кільце блокади навколо Ленінграду; 10 вересня радянські війська остаточно програють Смоленську битву, і між Смоленськом і Москвою фактично не залишається нічого; 15 вересня замикається кільце оточення в районі Києва. Тобто на той момент радянське військово-політичне керівництво не знало, яку діру затикати. Також не слід забувати про події, які відбувалися південніше від Києва. Німецькі війська беруть Дніпропетровськ і наносять потужний удар до Азовського моря. І паралельно з київським утворюється «котел» в районі Мелітополя. Так само радянські війська змушені відтягуватися до Одеси. Тобто тут ціла низка подій, які треба розглядати в комплексі.

Ще один момент – те, що радянські війська, які, як ви абсолютно правильно сказали, доволі непогано себе відчували в Київському укріпленому районі на правому березі Дніпра, як тільки його залишили і перейшли на Лівобережжя, вони не мали під собою ні укріплень, ні комунікацій, ні забезпечення. Вони фактично рухалися кудись, тільки би вийти з цього оточення. На той момент хвороба «пораженчєства» і «окруженчєства» була дуже поширена в Червоній армії, відбулася деморалізація радянських військ.

– Мені здається, що головною проблемою радянських військ, які на Лівому березі чисельно переважали німців, стала втрата керованості. Адже в останні дні битви під орудою командуванням Південно-Західного фронту фактично лишалася рота автоматників, які охороняла штаб фронту, а всією масою військ ніхто не керував. Як і чому так сталося, що командування Південно-Західного фронту втратило керування величезною масою військ, щонайменше чотирма арміями? Адже, у підсумку, сам Кирпонос змушений був битися і загинув в бою, як простий солдат.

– Говорячи про якусь загальну масу військ, не забувайте, що була, наприклад, 37-а армія, якою командував генерал Власов і яка частково вийшла з оточення. Вийшов з оточення і сам Власов. Була 5-а армія, яка билася північніше. Вона також не втратила повної керованості.

Командування Південно-Західного фронту втратило керування військами

Катастрофа сталася на тій ділянці, де було командування Південно-Західного фронту, яке дійсно втратило керування військами. Припускаю, що в них було вже відчуття того, що буде військово-політична відповідальність. Думаю, що Кирпонос знав, яка доля спіткала командування Західного фронту і особисто генерала Павлова та добре розумів, чим для нього може завершитися вихід з оточення.

Потрапивши на Лівобережжя, дуже багато вояків розходилися по домах

Радянські війська ще не встигли винести уроків з поразки у танковій битві у трикутнику Луцьк-Рівне-Броди, де саме керованість військами відіграла основну роль. Також слід зазначити, що потрапивши на Лівобережжя, дуже багато вояків із тих чи інших причин, можна сказати, розходилися по домах.

– Власне, багато хто був з місцевого населення.

– Так, багато хто був із місцевих мешканців. Мені свого часу довелося бачити призовні списки Броварського району Київської області. Це якраз там, де пролягав шлях оточення. То одні й ті самі люди були призвані і в 1941-му, і в 1943-му роках. Це могло статися тільки в тій ситуації, що в 1941 році вони були не тільки призвані, але там і залишилися. І вже у вересні 1943 року, рівно через два роки, вони були знову призвані до Червоної армії.

Командувач Південно-Західного фронту із членами військової ради фронту. Зліва направо: член ЦК КП(б)У, голова Верховної Ради УРСР Михайло Бурмистренко, генерал-полковник Михайло Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У Олексій Кириченко, дивізійний комісар Євген Риков

– Ви згадали про долю командувача Західним фронтом генерал-полковника Павлова, якого стратили за розгром. Його на той момент, на вересень 1941-го, вже розстріляли?

– Так, вже розстріляли. До речі, саме Павлов грав за «синіх» у командно-штабній грі 1941 року. Тут дуже багато цікавих збігів, яких ніхто не досліджував, ніхто не порівнював. А було б цікаво все це поєднати в якомусь дослідженні.

– У генерал-полковника Кирпоноса була можливість евакуюватися з оточення літаком. При штабі фронту була ескадрилья, яка перелетіла і приземлилася десь у районі Охтирки. Відомо, що Кирпонос, як це трактується, шляхетно наказав евакуювати поранених. І тоді кількох поранених командирів Червоної армії літаком вивезли з оточення. Але тут, очевидно, йдеться не лише про шляхетність Кирпоноса, а й про те, що він не хотів розділити долю генерал-полковника Павлова.

Кирпонос був надзвичайно смілива і мужня людина. Боягузом його назвати не можна. Рішення залишитися з солдатами він міг прийняти.

– Так. Думаю, що ситуація з цими розповідями приблизно така ж, що і з мемуарами Жукова. Давайте не забувати, що певною мірою історія з обороною Києва отримала своє нове дихання якраз у 1960-і. Коли образ Сталіна вже був деглорифікований, але ще не був занадто демонізований. Тому ми тут маємо таку «лайт-версію». І також давайте не забувати, що на той момент вже була видана перша офіційна шеститомна «История Великой отечественной войны». Тобто все написане в 1960-х і на межі 1960–1970 років, то це формування такої «лайтової» версії Другої світової війни, і зокрема цієї фази 1941 року на території України.

Урочище Шумейкове неподалік Лохвиці (Полтавська область), в якому 20 вересня 1941 року командування Південно-Західного фронту прийняло останній бій

Оборона Донецького аеропорту. Як це було

16 січня, за ініціативою самих “кіборгів”, у різних містах України відзначають День пам’яті захисників аеропорту та усіх загиблих воїнів. Потім указом Міноборони цей день перенесли на 20 січня.

Нагадуємо, як розгорталися події оброни, яку тоді стали називати “українськими Фермопілами”.

Початок боїв

У ніч проти 26 травня 2014 року група проросійських сепаратистів з другої спроби зайняла частину будівель аеропорту, який призупинив авіасполучення ще 6 травня.

Бойовики вимагали від українських військових, які перебували у старому терміналі летовища, скласти зброю та здатися. Український уряд, натомість, висунув свій ультиматум про складення зброї та звільнення адміністративних споруд сепаратистами.

Вимоги обох сторін залишалися без реакції, почався бій.

Автор фото, Руслан Боровик

“26 травня підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіації, проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно – було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону “Восток” була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту”, – повідомляли в РНБО.

Саме тоді стався епізод з розстріляними вантажівками, які перевозили бійців так званої “ДНР”.

Стратегічний об’єкт

Тривалий час ситуація навколо аеропорту залишалася відносно спокійною. Серйозні штурми стратегічного об’єкту почалися вже після укладення Мінських угод у вересні 2014 року.

Ці домовленості, зокрема, передбачали “зупинку підрозділів та військових формувань сторін на лінії їх зіткнення станом на 19 вересня 2014 року” й відведення важкого озброєння на 15 км від цієї лінії. Реальне виконання цих умов означало б, що сепаратисти мали звільнити від озброєнь значну частину Донецька.

Для того, щоб отримати перевагу при визначенні лінії розподілу, сепаратисти і атакували аеропорт, кажуть військові.

Автор фото, Getty Images

“Донецький аеропорт разом з прилеглими висотами, які знаходяться під контролем українських сил, – плацдарм для подальшого наступу з боку сепаратистів. При створенні буферної зони сепаратистам фактично доведеться відійти за іншу околицю Донецька”, – зазначав 16 січня речник ДУК “Правого сектора” Андрій Шараскін.

Пізніше влада самопроголошеної “ДНР” та російське МЗС заявили, що “аеропорт міста Донецьк згідно з мінськими домовленостями повинен бути переданий під контроль ополченців”.

В українському міністерстві закордонних справ це заперечили. “У мінських домовленостях немає ані слова про аеропорт Донецька”, – розповідав тодішній речник українського МЗС Євген Перебийніс.

Українські “кіборги”

З часом, після багатьох штурмів, аеропорт отримав і символічне значення для України – свідчення героїзму її бійців, що успішно протистоять потужним силам ворога.

Летовище стало “українськими Фермопілами” та “донбаським Домом Павлова”, а його захисників супротивник за стійкість назвав “кіборгами”.

В різний час в аеропорту та прилеглих Пісках воювали бійці 95-ї та 79-ї десантних бригад, вояки 3-го кіровоградського полку спецпризначення та батальйону “Дніпро-1”, артилеристи і танкісти 93-ї бригади, добровольці з ДУК “Правого сектора” та батальйону “ОУН”, військові з інших частин.

Для сепаратистів це був подразник, який треба було усунути.

Автор фото, Руслан Боровик

“Аеропорт для сепаратистів також став принциповим питанням. Як для нас він є символом героїзму, так само і в очах сепаратистів отримав принципове значення”, – відзначав Семен Семенченко, командир батальйону “Донбас”.

Водночас військові експерти тоді не виключали й використання аеропорту за прямим призначенням, особливо на тлі заяв про “відновлення авіації ЛНР”, хоча з огляду на руйнування статися це могло не скоро.

Раніше сепаратисти вже захопили аеропорт в Луганську, хоча злітна смуга там також була зруйнована.

“Згадайте кримські події: російські війська, які окуповували Крим, перше, що робили, – захоплювали всі кримські аеродроми. Це стратегічні об’єкти, важливі комунікаційні центри. Так само як великі морські порти та залізничні вузли”, – пояснював речник Генштабу Владислав Селезньов.

Кінець оборони

Хоча спроби взяти аеропорт силами “ДНР” не припинялися всю осінь та весь грудень 2014-го, особливо жорстокі бої тут почалися після Нового року. 13 січня, після кількох місяців обстрілів, була зруйнована вежа, де майорів український прапор.

У “ДНР” заявляли, що з летовища та Пісків українські сили обстрілюють житлові райони Донецька. Сепаратисти навіть говорили, що готові гарантувати безпеку “кіборгам”, які б погодилися мирно відійти з аеропорту.

Втім, українські сили такі звинувачення заперечували та не погоджувалися на пропозиції й ультиматуми супротивників.

Автор фото, Getty Images

Українська армія потужно відповідала на спроби штурму, їй вдалося відвоювати частину територій.

Однак 20 і 21 січня почали з’являтися повідомлення про вбитих та полонених “кіборгів”. У російських ЗМІ з’явилися сюжети про захоплених українських бійців.

За кілька днів до цього лідери “ДНР” неодноразово заявляли про повне захоплення аеропорту, що, втім, тоді не було правдою.

Зрештою 22 січня у міноборони констатували: “Вчора 20 військовослужбовців Збройних сил України вийшли з боями з території терміналів, оскільки їхні позиції були зруйновані та прострілювалися прямим наведенням. 16 військовослужбовців Збройних сил України в ході бою отримали поранення та потрапили у полон терористів. За добу у боях за летовище загинули 6 українських військовослужбовців”.

У той же час в міністерстві додали, що частина будівель летовища залишалися за українськими силами. “Кіборги” вели оборону в пожежній частині, залишках диспетчерської вежі та деяких інших спорудах, які здатні забезпечити захист.

Треба було боротися?

Аеропорт треба було й далі тримати, заявляв у 2015-му Микола Воронін, який брав участь в обороні летовища у складі 79-ї бригади.

“Це фортеця “українськості”. Це той об’єкт, де було багато втрат ворога та порівняно мало наших втрат”, – розповідав він ВВС Україна й додавав, що не знає нікого з “кіборгів”, хто виступав би за відхід з аеропорту.

У міністерстві оборони ж наголошували, що в обох терміналах не залишилося жодного укріплення, яке б давало захист військовим від снайперів та танків.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!