Злочини режиму Асада: як почалася війна в Сирії та що змінило втручання Росії
Війна в Сирії несе в собі багато уроків для України, але до зіткнень російсько-асадівських військ з турками ми не приділяли їй достатньо уваги. Які події відбулися там впродовж останніх дев’яти років – в ексклюзивному інтерв’ю 24 каналу розповів Сергій Заїка – експерт Українського мілітарного центру.
З усіх, кого я знаю, ви найглибше поринули в цю тему. Вам чомусь дуже вона небайдужа. Скажіть, як давно і чому? По-перше, я сам учасник війни на Донбасі. Що в Сирії, що в Україні – у нас фактично той самий ворог. Це те, що спонукало мене зацікавитися цією темою. Зверніть увагу Туреччина “показала зуби” Росії: важливі висновки для України
Які ваші джерела? Звідки ви черпали інформацію? В принципі можна знайти низку різних джерел в інтернеті – турецьких, арабських, будь-яких. Хто має час та натхнення, може сам розібратися з цим питанням. Для більшості людей, які дивляться телевізор, Сирія – це дуже далеко, це щось взагалі незрозуміле. Вони бачили якісь ролики, де “Ісламська держава” комусь відрізає голову. Але в цілому це якесь таке місиво незрозуміло чого. Спробуймо структурувати, що за чим відбувалося. Наскільки я розумію, першим з таких важливих “майлстоунів” по цій дорозі було виведення американських військ з Іраку. Скоріш за все, не виведення американських військ, а зміна політики американських окупаційних військ самого Іраку. Коли вони після розширеного фінансування більше перейшли на оборонний спектр. Що це означає? Вони просто почали виділяти менше грошей для того, аби закривати проблеми іракські безпосередньо. І закрилися у своїх безпекових питаннях. Це призвело до певного невдоволення. Тим більше, що самі американці в Іраку не розв’язали ті безпекові проблеми, які були в них першочерговими. До чого це призвело? До того, що після зміни Саддама Хусейна (п’ятий президент Іраку – 24 канал) до влади прийшла шиїтська верхівка. Відповідно сунітська більшість населення цієї країни була невдоволеною.
У 2016 році Саддама Хусейна стратили через повішення І частина армії перестала підпорядковуватися центральній владі? Ні. Американці створили достатньо потужні та боєздатні іракські сили. Але вони не були дуже чисельними. Були достатньо добре навчені, достатньо озброєні – і технічно, і професійно. Але їх було дуже небагато. Тому іракський уряд використовував різні племінні або місцеві ополчення для того, щоб підтримувати порядок у країні. Варто пам’ятати, що Ірак перебуває у стані економічної кризи, фактично й не виходив з неї після війни. Але які наслідки це мало для Сирії? Деякі сунітські радикали ще більше радикалізувалися. Відповідно було створена “Ісламська держава”, й свою експансію вона поширила так само й на Сирію. Що відомо про ІД? Невизнана мусульманська терористична держава і міжнародна терористична, мілітаристська група напрямку салафітський джихадизм. Раніше контролювала на Близькому Сході величезні території, однак зараз від неї залишилися розрізнені осередки, які діють партизанськими методами.
“Ісламська держава” має на меті розширення свого впливу на всю земну кулю, не рахуючись з людськими жертвами. Тобто вона утворилася в Іраку, й звідти “поповзла” далі? Так. Звідки вона взяла зброю? У тої самої іракської армії. Тобто частина іракської армії перейшла в “Ісламську державу”? Чи “Ісламська держава” просто захопила зброю? Просто захопила. Ба більше, вони розділяли полонених іракських військовослужбовців. Доля сунітів відрізнялася. А тих, хто не були сунітами, або були єзидами чи шиїтами, вони просто вбивали. Дуже важливим на Близькому Сході є релігійний контекст. Ці країни значно релігійніші ніж ми, Росія, більшість країн Європи. Для них важливо – суніти, шиїти, алавіти тощо. Можете пояснити, в чому між ними різниця? Я не є експертом у релігійних питаннях. Але якщо порівнювати з тим, що ближче до нас. Скоріш за все, якщо взяти, що суніти, наприклад, це католики – знову ж таки, це дуже умовне, лише для того, щоб показати якусь різницю – то шиїти, скоріш за все, це протестанти. Тобто суніти вважають шиїтів умовно невірними? Це як ми вважаємо церкву “Відродження” Мунтяна, десь так? Десь так. Хоча він так само каже “Амінь”, “За Христа” і все таке. Проблема ще одна Сирії була в тому, що у них більшість сунітська, але президент – алавіт. Якщо я не помиляюсь, всього 11% сирійців є алавітами. Так, їх дуже небагато. Вони скупчені на західному узбережжі Сирії, тобто проживають таким собі невеличким анклавом. Ну це все одно, якби Україна була значно релігійнішою і тут її президентом стає свідок Єгови? Як варіант. Тим більше, всі свідки Єгови проживають десь в Чернігівській області, умовно кажучи. Тобто десь ще й не в самому центрі. І це викликає певне невдоволення. Цьому невдоволенню, якщо не помиляюся, вже 57 років? Так, 57 років тому в Сирії прийшла до влади опозиційна партія БААС. Це сирійська націоналістична партія. Привів її тодішній генерал сирійської армії Хафез Асад, батько Башара – сьогоднішнього диктатора. Така ось спадковість.
Хафез Асад – перший президент Сирії, обраний загальним голосуванням І тут ми підходимо до подій “арабської весни” в Сирії. Тому що Сирія – чи не єдина країна регіону, яка вистояла проти неї. Але що цікаво: Башар Асад взагалі не мав бути президентом. Мав бути його брат, який загинув. Башар Асад, який має західну освіту, є офтальмологом, виявився надзвичайно жорстоким і кровожерливим диктатором. Наскільки я розумію, наступний крок – це “арабська весна”? Довідка. Арабська весна – серія масових вуличних протестів, революцій та внутрішніх військових конфліктів у низці арабських країн, що почалися наприкінці 2010 року в Тунісі й тривають у деяких країнах до нині. Причиною виникнення протестного руху стало незадоволення політикою диктаторів. Так, в 2011 році це все почалося. Відповідно, вона пройшла хвилею по Лівії, Єгипту, зачепила трошки Йорданію. А в Сирії режим вистояв. Насамперед – завдяки своїй надмірній жорстокості. Більше того, у людей залишилася в пам’яті жорстокість, яку в сунітському місті Хама під час подавлення протестів застосував батько нинішнього диктатора. Це були 1980-ті роки.
Місто Хама після штурму Хама була центром спротиву безпосередньо. Там релігійний чинник достатньо сильний. Хафез Асад залучив армію, місто було розстріляне, загинуло, за різними оцінками, від 19 до 40 тисяч цивільних мешканців. Це склало дуже велике враження на сунітське населення. Вони взагалі намагаються уникнути розмов про це, ніби цього й не було. Але потім була “арабська весна”. Президент Асад дуже жорстоко розігнав протести. Так. Але революційна хвиля залишилася. Вона постійно збільшувалася. Тобто в різних містах Сирії різні революційні та племінні групи виходили на повстання. Вони роззброювали сирійську армію, захоплювали арсенали, перебирали владу на себе. До них приєдналася частина сирійської армії й назвала себе Вільною сирійською армією. Вони, в принципі, на той час, до моменту початку війни з безпосередньо з “Ісламською державою”, контролювали майже половину сирійської території. Цікаво Популярний серед терористів: чим небезпечний російський Telegram Водночас з іншого боку на них почала проводити експансію “Ісламська держава”. Так, і ця “Ісламська держава” воювала проти всіх. І проти курдів, які у більшості перебували на півночі та сході Сирії. І, відповідно, проти Вільної сирійської армії, яка була розташована на заході та півдні країни. Тут, мабуть, важливо зрозуміти, яку частину Сирії займали, власне, війська Асада на момент втручання Росії у 2015 році? У них залишалося десь 20% всієї території. При чому, вона була розпорошена між революційними анклавами, анклавами курдів… Вона була умовно контрольованою? Взагалі – умовно контрольованою. Сирійської армії як такої не існувало.
Сирійський диктатор Башар Асад Я зараз спробую провести певний аналіз зацікавлених груп та людей. Поправте мене, якщо я помилюсь. Є сирійська армія Башара Асада, вона хоче відновити свій контроль над всією Сирією. Друге – те, що ми називаємо озброєною опозицією. Це різні групи, іноді ті, що конфліктують між собою. Вони борються за відновлення свого контролю над всією Сирією? Чи за що? Вони борються за повалення режиму. Третє – це “Ісламська держава”, яка взагалі воює проти всіх за світовий джихад. Є курди, які воюють за створення своєї автономії чи держави. Це внутрішні гравці. Ззовні у вирішальний момент Асада підтримав Путін, дав йому підтримку з повітря. Хто підтримує інших гравців? Треба не забувати про те, що Асада підтримує ще й Іран. Це дуже потужна локальна сила. Ба більше, зараз у світлі останніх подій навіть вплив Ірану на сирійське питання значно збільшився. Хто підтримував “Ісламську державу”, хто підтримував курдів, хто – Вільну сирійську армію? Вільну сирійську армію активніше під час останніх подій підтримувала Туреччина, до цього вони фактично самотужки протистояли. “Ісламська держава” воювала коштом власних награбованих ресурсів. Доказів її міжнародної підтримки якоюсь конкретною державою не було. Я чув про Саудівську Аравію, це неправда? Я би так не казав. Тому що Саудівська Аравія так само веде свою політику на Близькому Сході. Але вона є дуже близьким союзником США. Думаю, що це неправда. Тобто “Ісламську державу” в принципі особливо ніхто не підтримував? Звідки у неї гроші були? Крім пограбованого, наскільки я знаю, вона займалася контрабандою та експортом нафти із захоплених родовищ. Ну, різні зацікавлені сторони звинувачували одна одну, що вони допомагають “Ісламській державі”… Але ж є дані розвідки? Чесно кажучи, вони теж не підтверджені. Це один із міфів, який, наприклад, запроваджує російська пропаганда. То вони звинувачують американців, що ті контрабандою нафти займаються, то турків. Єдиної підтвердженої історії немає. Щобільше, для тієї частини території, де є дуже незначна, а внаслідок війни й взагалі відсутня якась електрифікація і немає відповідно газу, то для них нафта або газолін (сира нафта – 24 канал) є першим товаром. Фактично валютою. Що змінило втручання Росії у внутрішньосирійський конфлікт? Все змінило. Ці дві бази, які вони розгорнули, які були до цього – порт Тартус та авіаційна база “Хмеймім”. Через ці порти запрацював так званий сирійський експрес. Тобто кораблями та літаками поїхала військова допомога. І техніка, і спеціалісти. На початковому етапі вони дуже сильно забезпечили військам Асада прикриття з повітря. На експертному рівні кажуть: якби не підтримка з повітря російськими літаками і ракетами, армія Асада не могла би відбитися. Я колись дивився випуск російського пропагандиста Кисельова. Він розказував, з яким супротивником вони воюють в Алеппо. Величезну увагу тривалий час російські новини присвячували cаме боротьбі за Алеппо. Тому що це було велике місто, агломерація і там було розташоване досить велике угруповання бойовиків. Так от, за його даними, там було кілька тисяч озброєних людей, і буквально кілька десятків, якщо не одиниць, різної техніки. Це дуже мало. За особовим складом – це приблизно піхотна бригада некомплектна, майже без техніки. І от оце невеличке угруповання, оця вся навала російських “вагнерівців”, інструкторів сил спецоперацій, з підтримкою з повітря, з військами Асада, вони дуже довго вибивали – фактично руйнуючи місто вщент. Яке співвідношення сил там було? Якщо ви кажете, що не було засобів до фінансування в тої ж самої “Ісламської держави”, то чи це означає, що росіяни проти дуже легко озброєного противника дуже довго не могли нічого зробити? Так і є. Насправді треба розуміти, там де Росія щось створює – це або КПРС або Червона армія. Відповідно вони так само відродили сирійську армію з того моменту, коли вона зазнала нищівної поразки як від опозиції, так і від “Ісламської держави”.
Зруйноване сирійське місто Алеппо Вони так само почали відтворювати ту ж РККА (Рабоче-крестьянская Красная армия). Відповідно ті самі методи, сили, засоби, тактика – все збереглося. Тобто в принципі це дуже щільні обстріли, бомбардування, і потім лобові атаки. Так, як вони фактично руйнували Грозний… Єдине що, коли йшли війська у Східній Гуті, що на сході Дамаску, вони підходили не в саме місто, а на 300 метрів, наприклад, до зруйнованих будівель. Зрозуміло, що навіть для РПГ – це не та дистанція. Вони втрачали багато техніки внаслідок цього, але їх тактика не змінилася. Тобто в принципі повстанці, так само як бойовики “Ісламської держави”, застосовували тактику легкої піхоти. Особливо в дуже щільній міській забудові. Це все описано в книгах. Я вважаю, що цю тактику так само треба переймати і нашим збройним силам. В чому вона полягала? У застосуванні невеликих груп, які до того, як відділитися, наприклад, контролювали невелику територію. Створювалися безпечні проходи між будинками. Також використовувалися тунелі. До речі, цікаво, чому ми їх зараз не використовуємо. Скоріш за все, там просто ґрунт на Донбасі не такий. Але треба зариватися більш щільно. І несподівані атаки, маневрування постійні. Відходи – імітують вони відхід, потім повертаються і завдають нищівних ударів. Одним із елементів, які для нас є неприйнятні, це використання шахідів. Хто такий шахід? Буквальний переклад з арабської – “свідок”. У мусульман та православних арабів найчастіше вживається у сенсі “мученик за віру”. У наш час шахідами називають терористів-смертників, з чим погоджуються далеко не всі мусульмани. Вони пояснюють це тим, що іслам засуджує самогубство і вбивство. “Ісламська держава” переважає за кількістю використаних шахідів. Оці ж угруповання релігійні так само в принципі радикалізувалися під час цієї війни, і так само їх застосовували. Не настільки сильно, але це дуже деморалізує війська, які наступають. Але через домінування в повітрі і ракетно-бомбові удари, застосування масово хімічної зброї… Вона масово там застосовується чи ні? Річ у тім, що в принципі на якомусь етапі у західного світу все ж таки викликав стурбованість процес використання хімічної зброї проти революційних сил. Зафіксовано понад 150 випадків, але не всі вони підтверджені. Ба більше, російська сторона намагається всіляко прикрити ці елементи. З того, що нам відомо, це в 2017 році масове використання хімічної зброї проти міста Хан Шейхун. Це після того, коли США застосували 70 томагавків по сирійському режиму. Це мало не стільки військовий, скільки психологічний ефект.
Місто Хан Шейхун після хімічної атаки Так само використовувалася хімічна зброя, як я казав, у Східній Гуті. Але там уже на міжнародному рівні в ООН вже десь досудове розслідування, розбір всієї цієї події. Відповідно, що дуже показово, як російський Центр з примирення саботував роботу ОХЗО – Організації із заборони хімічної зброї. Тобто вони всіляко не сприяли тому, щоб експерти потрапили на ту територію. Вони провели зачистку території до того, як потрапила міжнародна організація туди. Докази саме застосування хімічної зброї були збережені завдяки тому, що місцеві жителі просто заховали трупи людей, які загинули. Потім ці трупи шляхом ексгумації, з дотриманням заходів безпеки, були переправлені на непідконтрольну Асаду територію, і так з’явилися докази.
До речі, щодо ОЗХО – нещодавно в Гаазі був скандал, коли росіяни просто поставили машину на парковці готелю, який розташований поруч, зламали мережу. І в момент, коли їх прийняли, вони якраз намагалися із серверного схову викачати дані. Це був великий скандал у Нідерландах. Так, росіянам там багато слідів замітати. Я думаю, зараз процес, який іде по “Боїнгу” – це тільки перша ластівка, насправді, яка до них прилетить через їх незаконні дії. Щоб закінчити цю історію, я би хотів запитати, де місце, на якому воно було на початку протистояння з Туреччиною? Сочинські угоди, зокрема. Зокрема, Сочинські угоди. На якомусь етапі Туреччина втрутилася у сирійський конфлікт. Довідка. 22 жовтня 2019 року в Сочі підписали Меморандум про взаєморозуміння між Туреччиною та Росією (Сочинські угоди) щодо півночі Сирії. Які цілі? Оголошені турецькі цілі – це створення безпекового 30-кілометрового коридору на території Сирії уздовж усього турецького кордону. Навіщо? Для того, щоб убезпечити себе від терористів з РПК (Робітничої партії Курдистану), яка ще з радянських часів була афільована з КДБ. Ймовірніше за все, це один з елементів гібридної війни, коли Росія таким чином намагалася впливати на ту саму Туреччину. Наскільки я читав, це ще і спосіб регулювання кількості біженців, щоб вони перебували на сирійській, а не турецькій території. Чесно кажучи, це вже один з варіантів, запропонований президентом Ердоганом для розв’язання сирійської проблеми. Тому що на цій 30-кілометровій території вони планують побудувати міста з нуля, так само розвинути інфраструктуру і переселити їх туди. Якщо розглядати найближче геополітичне майбутнє, то зараз політичне регулювання сирійської проблеми йде до перевиборів. Ми розуміємо, що цивілізований світ, крім перевиборів, нічого запропонувати не може. Але проблема полягає в тому, що та тактика, яку застосовує Асад з безпосередньою допомогою російської армії (літаків, реактивної артилерії) – це вичавлення того населення, яке не сприймає Асада. Відповідно, вони звільняють, а ймовірніше за все, просто зачищають більшу частину Сирії. Відповідно, залишаться проасадівські, а ті що проти – або вбиті, або витіснені. До теми Поразка Росії в Сирії: як цим може скористатись Україна
Це ті 2 мільйони, які проживають в Лівані; це 3,6 мільйона, які проживають в Туреччині; це 4 мільйони, які зараз в Ідлібі (сирійська провінція). І їхня доля поки що не зрозуміла.
Шлях Башара Асада від символу надії до диктатора
Башар Асад керує Сирією 20 років. За цей час він удосконалив поліцейську державу та втягнув свою країну в одну з найкривавіших воєн в її історії.
Хафез аль-Асад та його син Башар (п)Фото: picture-alliance/dpa/R. Jensen
Одного пункту пропуску через кордон цілком достатньо. Відтепер гуманітарна допомога у ті нечисленні райони Сирії, що контролюють противники режиму Башара Асада, буде надходити лише через КПП “Баб ель-Хава”, що розташований на турецько-сирійському кордоні. Три інші пропускні пункти остаточно зачинять. Цього домоглися Росія та Китай, які виступили проти проєкту резолюції Ради Безпеки ООН, у якому пропонували подовжити на рік роботу щонайменше ще одного КПП.
КПП на турецько-сирійському кордоні біля поселення Баб ель-Хава залишиться єдиною можливістю для доставлення гуманітарної допомоги ООНФото: DW/Felat Bozarslan
Дві країни, що мають право вето в Радбезі ООН, стверджують, що оонівська програма допомоги порушує суверенітет Сирії, оскільки уряд в Дамаску не схвалив її офіційно. У багатьох західних ЗМІ пишуть, що Москва хоче поступово припинити постачання гуманітарної допомоги в райони Сирії, що перебувають не під контролем уряду. Однак, за даними ООН, лише на північному заході країни від неї залежать 2,8 млн людей.
Поставити черевик на голову своєму народу
Самоствердження шляхом безжалісного тиску на жителів власної країни: ця стратегія характерна стилеві правління людини, інтереси котрої Росія та Китай представляють у найвищому органі ООН. З моменту присяги 20 років тому, 17 липня 2000 року, президент Сирії Башар Асад керує країною методами залякування і терору. “Немає іншого способу керувати нашим суспільством, окрім як поставивши свій черевик на голову народу”, – цитує висловлювання молодого Башара Асада у 1995 році журналіст Сем Дагер, який протягом багатьох років писав репортажі з Дамаска для американської газети Wall Street Journal.
Батько Башара, Хафез аль-Асад, готував молодшого сина як свого наступника після загибелі в автокатастрофі старшого сина БазіляФото: AP
У 1995 році старший брат Башара Базіль загинув у автокатастрофі, з того часу Башара готували як наступника батька, Хафеза аль-Асада, який залізною рукою керував країною з 1970 року. Як пише Дагер у книжці про родину Асадів, опублікованій у 2019 році, з того моменту почалась внутрішня трансформація 30-річного Башара, якому спершу довелося вийти з тіні свого всемогутнього батька.
Модернізація поліцейської держави
Спочатку Башар Асад здавався багатьом зовсім іншим типом керівника, ніж батько: менш напористим, більш стриманим. В середині 1990-х років він жив у Лондоні, де після вивчення медицини став офтальмологом. Лікар, який отримав освіту на Заході, як наступник близькосхідного диктатора: цей імідж, що вселяв надію у людей, знадобився йому у перший період перебування на чолі держави. Доволі тривалий час у Сирії панувала “Дамаська весна”, коли інтелігенція могла відносно вільно говорити про демократію та участь громадянського суспільства у її становленні. Багато хто покладав на Башара великі надії.
Це була помилка, упевнена Крістін Гельберґ (Kristin Helberg), авторка декількох книжок про сучасну Сирію, яка протягом багатьох років пише про події у Дамаску. “Образ символу надії – непорозуміння”, – вважає вона. Багато сирійців, та й західні політики, чомусь були впевнені, що будь-хто, хто цікавиться комп’ютерами та інтернетом і отримав освіту в Англії, буде демократичним реформатором.
Башар Асад, що жив та навчався у Лондоні та одружився на британці сирійського походження, для багатьох був символом надіїФото: gemeinfrei
“Башар ніколи не був реформатором, – каже Гельберґ у розмові з DW. – Хоча сам вважав себе модернізатором. Але він був не готовий ані відмовитися від влади, ані докорінно змінити систему правління свого батька”. Він був і залишається лідером поліцейської держави, що 50 років перебуває під владою тоталітарного режиму та експлуатується безсовісним правлячим кланом, – навіть якщо при цьому він не скидається на грізного диктатора, вказує журналістка.
“Шукай зрадників та не май жалості”
Башар Асад знав не лише відкритий для всього світу Лондон. Він також добре розумів механізм правління диктаторського режиму у своїй країні – як і ризики для правлячої родини. В його юності арештували водія, який працював на сімейство Асадів. Казали, що водій планував убивство юного Башара. “Цей інцидент став для дітей Асада уроком: ворог може буди де завгодно. І йому неможна давати жодних шансів”, – розмірковує біограф Асада Сем Дагер. “Зрадників треба шукати усюди. Ти маєш висмикувати їх звідусіль, де б ти їх не знайшов, – учив Хафез аль-Асад сина. – І не май жодної жалості!”.
Сам Асад-старший послідовно втілював цей принцип з початку 1970-х років. Він перетворив Сирію на державу поліцейського нагляду та тортур. Журналіст Мустафа Халіфа, що давно живе у Франції, за критику сирійського режиму багато років просидів у трагічно відомій в’язниці “Тадмур” неподалік від Пальміри. У романі “Будиночок равлика” він описує систематичні тортури ув’язнених: від повсякденного побиття до випадків, коли тюремщики змушували в’язнів пити воду з каналізаційної труби, “суміш слини, сопель, сечі та інших нечистот”.
В основі правління Асада – страх
Тортури характерні для стосунків режиму з критиками та опонентами. “Увесь народ Сирії боїться, – говорить Халіфа в інтерв’ю DW. – Усі знають про існування цих в’язниць, про катування та вбивства. Усім відомо, що в країні діє закон сильнішого, але люди не хочуть ризикувати своїм життям. Такі методи режиму”.
Інструменти тортур в одній із в’язниць СиріїФото: Getty Images/AFP
Дуже швидко Башар Асад перейняв цей стиль правління. Модернізація – так, політичні реформи – ні: саме цими ідеями він керується. “Ці люди збожеволіли, вони живуть в світі ілюзій”, – так після вступу на посаду у 2000 році прокоментував він у розмові зі своєю довіреною особою, пізніше втікачем до Туреччини генералом Манафом Тласом, заклики сирійців до розвитку демократії у період “Дамаської весни”. “Дай їм палець і вони захочуть відняти усю руку”, – сказав він іншому наближеному.
Щоб задушити подібні прагнення, нині Асаду як ніколи потрібен витончений та розгалужений апарат безпеки, каже Крістін Гальберґ. “Для Асада він відіграє життєво важливу роль. Його батько створив цілу мережу секретних служб, які конкурують одна з одною, тим самим стримуючи одна одну. Жоден шеф розвідки не має достатньо сил, щоб організувати державний заколот проти Асада”, – пояснює журналістка.
Асад програв свою незалежність
Тим не менше, на десятому році війни Асад навряд чи вже стане господарем Сирії – навіть незважаючи на те, що більша частина країни знову формально перебуває під його контролем. Він жорстко придушив повстання 2011 року, і війна, що спалахнула внаслідок цього, забрала понад 500 тисяч життів, за багато з яких він особисто відповідальний.
Манаф Тлас (п) до втечі до Туреччини був довіреною особою Башара АсадаФото: jamnews.ir
Обговорення Радою Безпеки ООН питання про постачання у Сирію гуманітарної допомоги показує, наскільки Асад залежит, передусім, від допомоги Москви. Російська військова підтримка дорого коштує Сирії, так само як і допомога Ірану, другого захисника сирійського режиму. У Сирії дуже велика військова, політична та економічна присутність Росії та Ірану. І подальший розвиток країни також визначатимуть уявлення Москви та Тегерана про правильний вибір. Тож у політичному розумінні Асад вже програв незалежність своєї країни.
Але шляху назад для президента немає, каже журналістка Крістін Гельберґ. Будь-яка реальна реформа поставить його систему на межу краху. “Тому його режиму залишається лише одне – як і раніше пригнічувати, катувати, потопати в корупції та будь-якою ціною за допомогою брехні та пропаганди робити із боротьби за збереження влади війну з тероризмом”.