Як ідея встановлення пам’ятника «власівцям» посварила Чехію та Росію

Староста району Ржепориє на околиці Праги, де проживає 4,5 тисячі осіб, Павел Новотний вирішив увіковічити пам’ять «власівців», які перейшли на бік жителів Праги у травні 1945-го під час повстання проти нацистів ще до того, як до Праги увійшли радянські війська під командуванням маршала Івана Конєва. Російське МЗС вимагає негайно переглянути це рішення. Але неочікувано для Москви її постійний союзник – офіс президента Чехії Мілоша Земана поставився до цієї ініціативи районного старости цілком лояльно, сказавши, що Чехія є вільною країною і може ставити пам’ятники, кому вважатиме за потрібне.

Як район Праги посварився із Росією через пам’ятник «власівцям» – відео

No media source currently available

Не встиг староста празького району Ржепориє висловити ідею про те, що було б добре віддячити військовим Російської визвольної армії (Русская освободительная армия / РОА), які загинули, захищаючи Прагу від нацистів, як з боку Москви пролунало грізне попередження.

«Встановлення пам’ятника йде врозріз з вердиктом Нюрнберзького трибуналу, який визнав власівців співучасниками Гітлера». Представники російського посольства переконані, що встановлення пам’ятника стало б порушенням зобов’язань Чехії як учасниці Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 1968 року. У ній, зокрема, закріплюється, що до таких злочинів, а також до осіб, які їх вчинили «ніякі строки давності не застосовуються, незалежно від часу їх скоєння», – мовиться у заяві російського посольства.

Але виявилося, що районного старосту в Празі не так легко залякати. У відповідь Павел Новотний написав довгого листа, де зокрема, він пояснює, що не лише має іншу точку зору, але і боїться її висловлювати.

«Я не знаю, де Російська Федерація набираться нахабства, щоб таврувати ще тільки запланований в Ржепориє пам’ятник трьом сотням полеглих власівців, і твердить, що відповідно до Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі «діяння Власова і його спільників кваліфікувалися як злочини проти людяності і допомогу нацистам». Мила, настирлива і нахабна Російська Федерація, ми – звичайні хуторяни з Ржепориїв, але читати ми вміємо, і не посміли б заперечити проти тексту Хартії. Однак ми не розуміємо, що спільного Хартія має з подіями, які відбулися в Празі 6, 7 і 8 травня 1945 року. Для нас не важливо, якими були мотиви РОА, ми тут, в Ржепориях не можемо домислювати. Чи не маємо права. Але ми маємо свої сільські хроніки, спогади очевидців, роботи істориків. І совість», – написав у відповідь 38-літній староста Павел Новотний.

Свого листа президенту Росії Володимиру Путіну колишній бульварний журналіст та телевізійний комік до посольства Росії привіз особисто, приїхавши на пікапі своїх комунальних служб з прапором району.

Підписаний найважливіший лист новітньої історії Ржепориїв. Завтра о 14:00 я його привезу його високості послу Російської Федерації в Чехії, щоб він миттю передав його начальнику у Кремлі, який вже чекає! Я поїду в посольство на флагмані флотилії нашого районної ради – маленькій вантажівці з помаранчевими мигалками.

Староста Новотний хоча і сумнівається, що президент Путін отримає його листа, але вважає, що писати його все ж було варто. «Я знаю, що все, що я йому написав, – це правда. Я думаю, що він про це навіть не дізнається. Хоча, хто знає. Але великих надій з цього приводу у мене немає. Я хотів передати послання в посольство тим відповідальним особам, щоб не лізли до нас, нам це нецікаво. Ми це вирішимо в Ржепориях самостійно. Це наша справа – як це буде виглядати, де буде стояти, чи будемо ми у принципі це робити. А ми потім порадимося і з військовими істориками, ученими. Але з Росією ми це обговорювати не будемо», – говорить він.

Після того, як Новотний відправив лист Путіну, сайт його району атакували хакери – вперше в історії. А сам староста став героєм відразу декількох програм російських федеральних каналів – там його порівнюють з тезкою-порноактором, показують його фотографії в нижній білизні. Він з цього приводу поки жартує.

Мабуть ми щось пропустили. Не стали часом Ржепориє ядерною державою?

«У нас упав сайт. Вони нам його відключили. У нас маленьке село. У нас є маленька фірма, яка обслуговувала сайт. Я кажу: ну, хлопці, чекає на вас тепер важке випробування», – розповідає староста, який не перестає тролити росіян.

«Росіяни загрожують Ржепориям. Якщо вони нападуть на нас, ми нападемо на їхні Карлові Вари! У всякому разі, я готовий, уніформа зі зйомок «Екстремального мера», досі висить у моєму кабінеті. Після офіційної заяви Посольства РФ, яка застерігає від будівництва пам’ятника власівцям, я видав заяву міського округу (в сенсі цілувати нас в …) і поставив на озброєння два танкові дивізії. Але спершу я повинен закінчити тротуар на Задні Копаніну (сусідній район, –ред.) вранці!» #gameofthrones

Чеське видання Euro.cz пише, що Новотний взявся за справу із завзяттям та впертістю, звинувативши при цьому російський уряд у бездіяльності щодо пам’ятників чехословацьким легіонерам (добровольчим чеським та словацьким військовим формуванням, сформованим в часи Першої світової війни, – ред.). За його словами, Прага інвестує десятки мільйонів чеських крон у меморіали російським солдатам на своїй території, тоді як Росія майже нічого не робить для вшанування чехословацьких легіонів, які мають велике значення для суверенітету та чеського патріотизму – пишуть у виданні.

Чеські соціальні мережі були цими днями переповнені коментарями щодо того, як в Росії відреагували на ініціативу старости празького району, і про те, як йому вдалося розізлити російських пропагандистів.

«Бравий вояк Швейк повернувся і як завжди перемагає!
Павел Новотний Офіційний мастить хліб на пропагандистів російського державного телебачення. », – коментує фахівець з російської пропаганди з Інституту вивчення політики і суспільства.

Це не перший конфлікт Росії та Чехії через пам’ятники історичним постатям. Усе почалося з радянського маршала Івана Конєва. Пам’ятник Конєву в районі Прага 6 періодично обливають фарбою – у знак протесту проти післявоєнної радянської окупації. Тому місцева влада вирішила перемістити маршала в музей тоталітаризму або на цвинтар. Російські федеральні канали обурені і говорять про те, що пам’ятник «власівцям» встановлять ледь не на місці меморіалу Конєву.

Чехія і Росія. Скандал навколо пам’ятника Конєву називають прикладом гібридних загроз

Маршал Конєв і бійці Червоної армії в історії соціалістичної Чехословаччини вважалися єдиними визволителями Праги від нацистів у 1945-му. Тепер у Чехії говорять про бійців колабораціоністської Російської визвольної армії Власова.

Якби власівці не перейшли на сторону повсталих, Празьке повстання розвивалося б за дуже сумним сценарієм

«Вони відіграли важливу роль у подіях травня 1945 року. Тому що, якби «власівці» не перейшли на сторону повсталих, Празьке повстання розвивалося б за дуже сумним сценарієм. І швидше за все, це були б не тисячі загиблих, а десятки тисяч загиблих, і Прага постраждала б набагато сильніше, ніж насправді. Тому що ті руйнування, які були у Празі, вони насправді незначні», – каже історик-архівіст Володимир Поморцев.

Чеське видання Krajské listy пише, що події Варшавського та Празького повстання відрізняються тим, що поляки хотіли вигнати німців, щоб встановити автономію, що завадило б Сталіну мати свій маріонетковий уряд у Польщі. У випадку з Празьким повстанням, чехи повстали з цілковитою впевненістю, що Червона армія вже зовсім близько, тож їхнім опором значною мірою рухали комуністи – зазначає автор статті.

Історія Російської визвольної армії досить неоднозначна – деякі підрозділи воювали з Червоною армією на Східному фронті, деякі – придушували Варшавське повстання. У Ржепориях ж командир дивізії Російської визвольної армії генерала Власова прийняв рішення брати участь у Празькому повстанні. І тим самим став частиною історії району.

Солдати Російської визвольної армії в Празі, травень 1945 року

«Це могли бути і нацистські чудовиська, які зрадили всіх, – я це все розумію. Але я бачу дивізію, яка бігла до американців в обійми, щоб врятуватися. Вони тікали швидко від Червоної армії, а у Ржепориях вони почули чеське радіо і зупинилися, і тут вмирали за звільнення Праги. І навіть якщо вони вбивали маленьких дітей у Варшаві – усі до одного, я не знаю, що там у них було, – але 5–8 травня 1945 року вони вмирали за Прагу. Ось і все», – пояснює староста району.

Люди намагаються вшанувати пам’ять тих, хто захистив їхніх бабусь і дідусів.

«Безумовно, тут є і такий містечковий, точніше, дуже хороший місцевий аспект, пов’язаний з тим, що люди намагаються вшанувати пам’ять тих, хто захистив їхніх бабусь і дідусів. І їх справді абсолютно не хвилює, які злочини до цього конкретно власівці або власівський рух у цілому здійснювали в інших частинах Європи», – каже політолог Іван Преображенський.

Ідею пам’ятника власівцям обережно підтримує чеська влада – прес-секретар президента Чехії Їржі Овчачек написав у Twitter, що Чехія може витримати пам’ятники свого минулого. Потім і сам президент Мілош Земан заявив, що історія неоднозначна, але забувати її не треба. Самого старосту Ржепориїв Земан при цьому розкритикував.

Горда, вільна, демократична і впевнена у собі країна може винести пам’ятники свого минулого. Будьмо такими! У нас є пам’ятна дошка доктора Еміля Гахи, у нас є пам’ятні дошки жертвам англо-американського бомбардування Праги, у нас є статуя маршала Конева, можемо мати і спогади про власівців.

Петр Голец, чеський репортер видання Info.cz, вважає, що Павло Новотний знає, як привернути увагу, адже усе життя навчався цьому, працюючи у жовтій пресі, і тепер свій багатий досвід використовує у політиці. «Проблема полягає у тому, що його таблоїдне шоу, яке є лише особистим піаром, хтось сприймає серйозно, як, наприклад, сенатор і кандидат у президенти Павел Фішер. Їржі Овчачек теж раптом виглядає серйозним».

Утім, «власівці» у Празі поховані не тільки в безіменних братських могилах. Деякі солдати лежать на території радянського меморіалу на Ольшанському цвинтарі. Чи знає про це російський МЗС – невідомо.

«Жителі Праги сприймали і червоноармійців, і власівців як росіян, які прийшли і звільнили їх. І вони, взагалі-то, не бачать різницю, яку бачили російські та радянські громадяни, – як вони ставилися до «власівців». Для них це були просто рятівники, які звільнили їх від багаторічного німецького панування. І саме тому, мабуть, вони, не довго думаючи, взяли померлого «власівця» і поховали його разом з червоноармійцями. Тим більше, що це було в кінці травня, і багато чого було переплутано», – розповідає історик Володимир Поморцев.

Деякі оглядачі помітили важливий український «підтекст» цієї історії, адже досі, російська пропаганда називала «фашистами» переважно українців, а для чехів, мало знайомих з українською історією Другої світовою війни, непросто було зрозуміти, що йдеться про зумисну маніпуляцію. За словами чеського експерта з питань дезінформації, співробітника Атлантичної Ради Якуба Каленського, добре було, що хтось з чехів наважився дати російським тролям скоштувати «їхніх власних ліків», але погано є те, що чехи розпізнають пропаганду тільки тоді, коли вона стосується чеського контексту.

«Поганий аспект номер один полягає в тому, що чехи помітять огидну і наскрізь збочену кремлівську пропаганду лише тоді, коли це стосується чехів. Ми помітили це у випадку шаленої брехні щодо 1968 року, ми помітили це зараз; а в інший час ми думаємо, що це нас не стосується. Ми не виняток, але це все-таки неправильно. Кремлівські пропагандисти обирають цю фашистську лексику день у день. Вони будуть говорити про Україну чи США три рази на тиждень, в інший час про республіки Балтії, в інший час про Грузію тощо. Фашисти, які відмовляють українцям у праві на самовизначення, заперечують це чехам; Чехи рідше потрапляють в ефір, тому вони помічають менше, але для нинішнього режиму в Кремлі чехи такі ж непотрібні, як українці, білоруси, поляки чи грузини», – пише він на своїй сторінці у фейсбуці.

Пам’ятник на братській могилі членів Російської визвольної армії на Ольшанському кладовищі у Празі

Чи з’явиться пам’ятник «власівцям» у Ржепориях – поки невідомо. Як і те, як він буде виглядати. Швидше за все, мова йде не про статую, а про меморіальну табличку. Муніципальні депутати голосуватимуть щодо цього питання у грудні. Поки ж у Ржепориях оголосили персоною нон-грата російського посла в Чехії Олександра Зміївського і президента Путіна. Їм у районі з населенням 4,5 тисячі людей тепер не раді.

ІСТОРІЯ селища ВЛАСІВКА

Білокрилою чайкою приту­лилася до Дніпра лівобережна ча­стина Кіровоградщини. Це вийш­ла з глибини століть вічно молода Власівка – сотенне містечко Чи­гиринського полку у часи Богдана Хмель­ницького, потім сотенне місто Мир­городського полку, а у наступні часи – містечко, село, нині селище міського типу. Від 1 квітня 1963 року Власівка у складі міста Світловодська, його лівобережна частина, важливий промисловий і культурний центр.

Коли поглянути на селище з висоти пташиного польоту, воно дійсно нагадує білокрилу дніпровську чайку, яка одним своїм крилом торкнулася води Славути­ча, а іншим – соснового лісу, за яким сірою асфальтовою стрічкою пролягла межа між Кіровоград­ською і Полтавською областями. А це значить, що наша вічно моло­да Власівка є тією сполучною лан­кою, яка не лише об’єднує лівий і правий береги Дніпра, а й тим містком у майбутнє, що проростає з історичної і культурної спадщи­ни двох самобутніх і надзвичайно важливих регіонів України – Пол­тавщини і Кіровоградщини.

У вересні 2006 року селищу Власівка виповнилося 450 років. Від нашо­го обласного центру воно старше на 200 років, на чотири століття старше Світловодська, якому ад­міністративно підпорядковане. Ос­кільки селище Власівка – складо­ва частина міста, то й вік Світло­водська варто було б подовжити, адже історія цих двох самобутніх населених пунктів тісно перепле­тена не лише людськими долями, а й важливими історичними подія­ми, що відбувалися тут, спільністю господарського і культурного життя їх мешканців як у минуло­му, так і нині. До того ж варто було б врахувати і той факт, що правий берег Дніпра, де розташо­вувалося колишнє село Табурище, першими обживали саме коза­ки Власівської сотні Чигиринського, а потім Миргородського пол­ку, і чи не першим заклав тут свій хутір Власівський сотник Михай­ло Майборода, який поселив тут своїх посполитих, тобто селян, які працювали у його господарстві і яких пізніше називали звичайни­ми кріпаками.

Історія. Сьогодні ми усе ча­стіше зазираємо у глибини віків, намагаємося “докопатися” до своїх родовідних коренів, витоків нашої державності. Це почесно і благо­родно, адже знати свій родовід, діла і звершення пращурів – то не просто обов’язок, це нагальна по­треба кожної цивілізованої люди­ни. “Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, ” – го­ворив мудрий поет і мислитель Максим Рильський. І це справді так. Знання і розуміння минулого, тих економічних, етнокультурних, національних і соціальних процесів, які відбувалися на території, де ми мешкаємо, допоможе нам у сього­денні краще зрозуміти процеси державотворення, сформувати нор­ми поведінки у складних життє­вих обставинах, коли доводиться приймати доленосні рішення.

Територія, де розташована наша Власівка, була обжита людь­ми ще з давніх-давен. Про це свідчать численні пам’ятки архео­логії, що виявлені на теренах се­лища і його околиць. А це свідчен­ня перебування тут ще первісної людини, яка користувалася, як зброєю для добування їжі, пали­цею, до якої був прив’язаний лег­кий камінь. Первісні люди полю­вали на мамонтів. На території Власівського гранітного кар’єру в різні роки у нашаруваннях най­давніших епох було виявлено чимало кістяків цих велетенських тварин, що, зрозуміло, водилися тут ще у дольодовиковий період.

На теренах нашого краю меш­кали племена середньостогівської культури (сер. IV – сер. III тися­чоліття до н. є.), які займалися ри­бальством, мисливством, робили перші спроби по вирощуванню зернових культур. До речі, ці пле­мена першими приручили коня, використовуючи його як для їзди верхи, так і для перевезення ван­тажів. Саме їм належить першість у винаході колеса і застосуванні його для перевезення вантажів.

До IX – першої половини VII століть до н.е. належать па­м’ятки чорноліської культури, зок­рема поселення і укріплені вала­ми та дерев’яними загорожами го­родища на високих корінних бе­регах нижньої частини Тясьмину (Московська гора, Тясьминське, Калантаївське та інші городища). Людські племена цієї археологіч­ної культури, крім традиційних за­нять – рибальства і мисливства – були майстрами у обробітку землі і вирощуванні зернових культур, вели жваві торговельні зносини з грецькими містами-колоніями Північного Причорномор’я. На лівобережжі Дніпра в районі Власівки – Недогарок – Максимівки виявлено також ряд поселень ранньослов’янської Черняхівської культури (II—VI ст. н. є.). Пам’­ятки цієї культури простежують­ся на величезній території лісос­тепової зони як на правому, так і на лівому березі Дніпра, а також у Молдові, Подунав’ї, частково в Румунії і південно-східній частині Польщі. Деякі сучасні вчені вва­жають, що носіями цієї культури були різноетнічні племена, інші стверджують, що це були готи. Античні та візантійські автори того часу називають ці ранньослов’янські племена венедами, антами, а ще склавинами.

Відомий історик минулого Л.В.Падалка ще в 1914 році у своїй книзі “Прошлое Полтавской территории и ея заселение” вка­зував на існування у Власівці за­лишків давнього кам’яного муру оборонних споруд якраз навпро­ти “Городца” (сучасною мовою Городка) на правій, Херсонській, стороні Дніпра, і там же свідчив про наявність за Дніпром решток “земляних споруд невизначеного характеру і невідомого часу” (стор. 174). До речі, пояснимо, що Городком у старому Табурищі на­зивалася територія, де зараз роз­ташований судноплавний шлюз. Значить, залишки “давнього кам’­яного муру” знаходилися на ліво­му березі Дніпра у районі Власівського кар’єру, околиці якого теж називалися “городком”. Той же Л. В. Падалка допускав, що ці ка­м’яні мури могли створити чис­ленні народи, у т. ч. і готи, під час “великого переселення” із степів Середньої Азії у Європу. Ймовір­но, що саме у районі Власівки -Табурища була одна з їх стратегі­чних переправ через Дніпро. Цей же автор згадує наявність давніх земляних огороджень у районі сучасного Градизька і Кременчу­ка, а також на горі Пивисі (теж невизначеного часу), а ще і горо­дище над Дніпром поблизу містеч­ка Власівки (стор. 171). Усе це свідчить про те, що терени Власів­ки були заселені ще у глибоку давнину.

Не припинялося життя на берегах Дніпра в районі Власівки і у період Київської Русі. Як відо­мо, південні кордони найближчо­го до нас Переяславського князі­вства проходили по річці Сулі. Тут знаходились добре укріплені дав­ньоруські міста – порт Воїнь у гирлі Сули, Желни (на місці су­часного Жовнина) та інші, що за­хищали територію князівства від кочових народів, а саме половців і печенігів. Але й на південь від кор­дону на території нижнього Посульсько-Псьолського степу існу­вали слов’янські поселення, зок­рема, Городище (Градизьк), Власівка, Мозоліївка, Святилівка, Чигирин-Діброва, Старий Калкаїв (на Хоролі) та інші. (Л. В. Падалка, назв, праця, стор.197). Вони хоч і заз­навали частих нападів кочівників, але щоразу відроджувались і заселялись. Про це свідчить і відкри­те поблизу с. Максимівки ранньослов’янське поселення УІІ-Х ст. н.е., на якому тривало життя і у наступні роки.

Під час монголо-татарської навали (середина XIII ст.) при­дніпровські території зазнали ни­щівних руйнацій. Життя тут поча­ло відроджуватись лише на­прикінці XV-на поч.XVI ст., коли територія знаходилась у складі Литовської держави. Ще у 1362 році литовсько-українське військо під орудою князя Ольгерда роз­громило на Синіх Водах (нині річка Синюха) об’єднану Орду трьох татарських царків, після чого По­ділля і Київщина відійшли до Ли­товської держави. Тоді ж на півден­них теренах колишньої Київської Русі знову починає відроджуватись життя. Черкаські та канівські купці і міщани засновують на бе­регах Тясьмину свої сінокісні угід­дя і займища, облаштовують хуто­ри і пасіки. Поступово відро­джується і Чигирин, ставши не­вдовзі важливим укріпленим містом на півдні Київщини.

У цей же час оживає і давній Крилів, зруйнований монголо-татарами у 1240 році. В 1557 році він отримує від польського коро­ля привілей і магдебурзьке право, тобто самоуправління, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, ремісничі та торговельні пільги тощо. Про Максимівку пер­ша згадка датується 1515 роком, вона тоді знаходилась у володінні Пивогорсько-Миколаївського мо­настиря, заснованого ще у часи Київської Русі на відрогах гори Пивихи, що височіла на Лівобе­режжі Дніпра нижче впадіння у нього Сули.

Наша Власівка вперше зга­дується у письмових документах 1556 року. Прекрасні природні умови, могутній Дніпро-Славутич з його розлогими плавнями і чис­ленними затоками та озерами, ба­гатими рибою та всілякою дичи­ною, помірний вологий клімат при­ваблювали сюди усе нових і но­вих мешканців. Тож не випадково старожитні урочища і займища, а також цілі села на Задніпрянщині захоплюють великі польські фео­дали. Є дані, що у 1640 році Власівкою володів Ст.Гурський, а пе­ред Хмельниччиною – Юрій Немирич.

Народна пам’ять пов’язує за­снування Власівки з іменем козака Власа чи Власенка, який першим поселився тут на березі Дніпра. Розповідають, що після кривавої січі з татарськими нападниками він дістав тяжкі поранення і, не маю­чи змоги брати участь у бойових походах, вирішив оселитися на цій благословенній землі. А ще ка­жуть, що він був добрим перевізни­ком. Своїм човном він перевозив через довге і широке озеро, що знаходилось у Дніпровських плав­нях, численних подорожніх і ман­дрівників, які проходили тут, пря­муючи на південь у козацькі во­лодіння чи повертаючись додому в Переяслав, Київ та інші міста. І брав він за перевіз срібними мо­нетами, тому й озеро назвали Срібним.

Інша легенда стверджує, що озеро це було багате рибою, яка під час весняного розливу Дніпра заходила сюди на нерест, тож і на­зивали його “все рибне”. Згодом ця назва трансформувалася у ви­мові на Срібне.

Розповідають сторожили, що назва селища походить від виразу “власна земля”. Буцім-то втікачі з Правобережної України, які рятувалися від польсько-шляхетсько­го гніту, переправившись на лівий берег Дніпра і поселившись тут, отримували не лише волю, а й зем­лю у свою власність. Від цього, кажуть, і пішла назва селища. Не будемо робити остаточних вис­новків із почутого, а зупинимось на історичних фактах.

Мешканці Власівки, як і ба­гатьох інших наддніпрянських містечок, сіл і хуторів, брали ак­тивну участь у боротьбі з польсько-шляхетськими військами і татарськими завойовниками, у селянсько-козацьких повстаннях 1637-1638 рр., очолюваних П.Бутом (Павлюком) та К.Скиданом. У 1648 році багато власівчан по­повнили козацьке повстанське військо Богдана Хмельницького, яке вщент розгромило вишколе­ну польську армію в урочищі Жовті Води.

З 1649 року, при новому адміністративному поділі, Власівка була приписана до Чигиринського полку і отримала статус містечка. Тоді ж тут утворена Власівська козацька сотня і почалося спору­дження земляної фортеці з дере­в’яним частоколом на валах. Тери­торія, де заходилася фортеця, була над самим Дніпром, якраз навпро­ти старожитнього села Табурища (нині на місці старої Власівської фортеці ведуться розробки грані­ту і міститься кар’єр).

У переказах і легендах, що їх можна почути від корінних жи­телів селища і які передаються від покоління до покоління, зберег­лося чимало фактів та імен з тих козацьких часів. Розповідають, що першим власівським сотником був козак на прізвище Білявський. Прибув він сюди з Чигирина ра­зом з кількома козацькими стар­шинами за завданням чигиринсь­кого полковника Вешняка, щоб осадити тут козацьку сотню, міцно стати на обороні українського Лівобережжя від татарських на­бігів.

Козаки Власівської сотні брали участь у Визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом гетьмана Богдана Хмель­ницького. Пізніше, уже по його смерті, а саме у 1658 році, під час війни гетьмана Івана Виговського з полтавським полковником Пуш­карем, який виступав виразником демократичних інтересів козаць­кої голоти, невдоволеної привілея­ми старшини та орієнтацією Ви­говського на союз із Польщею, Власівка була повністю спалена, а багато місцевих козаків, що підтри­мували полковника Пушкаря, стра­чені.

Але Власівка, як казковий птах Фенікс, піднялася з руїн і попелу, а роль її в українській історії ще більше зросла. З середини XVIII ст. вона стала сотенним містом Миргородського полку. Козаки Власівської сотні, спільно зі своїми побратимами із Городищенської (Градизької), Максимівської, Крилівської, Кременчуцької і Потоцької сотень, взяли активну участь у заселенні Правобереж­ної України (Вольностей війська Запорозького), заснувавши тут чи­мало сіл, хуторів, пасік та інших займищ, чим сприяли її економіч­ному і соціальному розвитку, на­лагодженню торговельних і транс­портних зв’язків.

Царський уряд своїм указом від 30 жовтня 1743 року дозво­лив поселятися у Степу і втіка­чам від польсько-шляхетського гніту, які переходили кордон і по­селялися у вільних місцях, що належали до Вольностей запорозь­ких козаків, а також розкольникам із центральних губерній Росії, які не сприйняли церковної реформи і змушені були переховуватись від переслідувань. Уся ця новозаселена територія була приписана до Миргородського козачого пол­ку, що знаходився найближче до неї. Полковник В.П.Капніст за­клав тут ряд укріплених містечок і шанців, зокрема Крилівський на правому березі Тясьмину, Архан­гельський на Синюсі та інші.

З 1752 року північну части­ну цього краю від Дніпра до Си­нюхи, що обіймала територію на 20 верст нижче гирла Тясьмину і майже прямою лінією аж до Си­нюхи за 20 верст від її витоку, було передано для облаштування військово-адміністративної області, що отримала назву Нова Сербія. Царський уряд поселив тут вихід­ців із сербсько-хорватських обла­стей тодішньої Австро-Угорської імперії, які прийняли російське підданство і зобов’язалися із зброєю в руках боронити південні кордони Російської держави. Місцевому населенню було за­пропоновано залишити обжиті місця і наявні будівлі і пересели­тися на південь, за межі Нової Сербії. Мешканців задніпровських місць намагався захистити гетьман Розумовський, доносячи царсько­му двору, що ці території здавна належали запорожцям, а з 40-х рр. XVIII ст. заселялися не самочин­но, а згідно з указами. Але на до­води гетьмана у столиці не звер­нули ніякої уваги.

22 березня 1764 року імпе­ратриця Катерина II Новосербський корпус і поселення, розташо­вані південніше від нього, включи­ла до складу новоутвореної Ново­російської губернії. Основу її скла­дали Чорний і Жовтий гусарські полки, що входили до Нової Сербії, та Єлисаветградський пікінерський полк, що знаходився на південь від неї. Губернську канцелярію вирі­шено було розмістити у фортеці св. Єлизавети (нині м. Кіровоград). Співіснування військового і ци­вільного управління створило сприятливі умови для розвитку господарського життя краю.

Лівобережні містечка Кремен­чук і Власівка, багато жителів яких мали власні ґрунти (землю) на Правобережжі, послали свої де­путації у столицю з проханням включити і їх до складу новоут­вореної Новоросійської губернії. 6 вересня (за старим стилем) цьо­го ж 1764 року їх прохання було задоволено. А уже наступного 1765 року цивільна губернська канцелярія була переведена у місто Кременчук, а сама губернія поділе­на на три провінції: Єлисаветинську, Катерининську і Бахмутську.

Життя у новозаселеному краї активізувалося, корпусні команди­ри і офіцери отримували у свою власність від держави так звані рангові земельні наділи, що спри­яло швидкому економічному роз­витку територій. Наявність вій­ськових поселень, де постійно зна­ходились підрозділи гусарських та пікінерських (піхотних) полків, створювала надійний захист ци­вільного населення від турецько-татарських набігів.

З 1773 року Кременчук став 9-ою, а Власівка 10-ою ротою Дніпровського пікінерського пол­ку. Таким чином козацьке населен­ня Власівки і Кременчука було пе­ретворене у військовослужбовців регулярних частин російської армії. Вони мали одночасно нести військову службу і займатися сільським господарством, адже но­воутворені військові формування мали утримуватись не за рахунок державної скарбниці, а за власний кошт.

Після успішного завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Росія отримала вихід до Чорного моря. А уже в лютому 1774 року за проектом правителя Новоросійського краю Г.Потьомкіпа лівобережна частина Ново­російської губернії відійшла до щойно утвореної Азовської гу­бернії, але містечка Власівка, Кре­менчук, Потоки і Омельник залишилися у складі Новоросійської губернії. Академік Й.А.Гільденштедт, який подорожував нашим краєм влітку 1774 року і за зав­данням Російської академії наук вивчав природно-кліматичні умо­ви та корисні копалини, відмітив, що у Власівці уже тоді було дві церкви, що свідчило про значні розміри і стратегічне значення цього важливого на той час посе­лення.

За даними подвірно­го перепису 1900 року в містеч­ку Власівці налічувалось 456 господарств, у яких проживало 2532 людей, з них козацького стану на­лічувалось 332 господарства. Але не всі вони були заможними, не у кожній хаті був достаток. Із 44-х родин мешканців Власівки ходи­ли на заробітки чоловіки і жінки, щоб прогодувати свої сім’ї. А ще чимало вихідців із Власівки що­року поповнювали населення су­сіднього міста Кременчука, найма­ючись на найважчі роботи, за які платили копійки. Багато підлітків із селища наймалися учнями до за­можних кустарів-ремісників або на місцеві підприємства. Але що було робити, коли своєї землі ба­гато господарств у селищі не мали. Так, наприклад, статистичні Дані тих років засвідчують, що до містечка Власівки належало 2,8 тис. десятин землі, але ріллі мало­ся всього 1371 десятина. Все інше – невдоби, піщаний берег, болота і луки. На 206 десятинах, зокрема на дніпровських островах, ріс ліс, але знаходився він у приватному користуванні. Місцеві жителі, щоб якось прохарчуватись, крім обро­бітку землі, займалися рибальством, плетінням виробів з лози та інши­ми промислами. Статистика свід­чить, що з усіх господарств, які малися у Власівці на початок XX століття, більше 80-ти, крім приса­дибних ділянок, зовсім не мали землі. А ті, що й мали її, одержува­ли низькі врожаї, бо обробляли грунт в основному дерев’яними плугами і ралами, а урожай збира­ли вручну, користуючись звичай­нісіньким серпом. Ні про яку ме­ханізацію ручної праці не було й мови. Навіть тяглової худоби було обмаль, волів нараховувалось 338 голів, корів – 305, а коней – 135 голів. Ось і поділіть цю кількість на існуючі у той час господарства і ви наочно побачите, що не у кож­ному дворі був кінь чи віл. Тре­тина господарств не мала корів. Водночас у містечку сформувало­ся кілька міцних куркульських гос­подарств, які володіли значними зе­мельними наділами і водяними та вітряними млинами, тримаючи у борговій залежності багатьох од­носельців.

Перша світова війна, що роз­почалася між Росією і Німеччи­ною, ще більше поглибила соціаль­не розшарування на селі. Більшість чоловіків, на яких трималося осо­бисте господарство, мобілізували в армію. Багато сімей пережива­ло велику скруту, позбувшись го­дувальників, жебракували. Після повалення царського самодержавства навесні 1917 року в Києві створена Центральна Рада, яка взяла на себе всю повноту вла­ди на Україні. Наприкінці цього ж року в Харкові більшовики про­голосили Українську Радянську Республіку. Почалася громадянсь­ка війна. Як і скрізь у містах і селах, більша частина мешканців Власівки підтримали більшовиць­кий уряд, інша виступала за са­мостійність України Житель се­лища П. І. Коваленко, який проходив військову службу в Петрограді, брав участь у штурмі Зимо­вого палацу, потім охороняв місто від козачих загонів голови пова­леною Тимчасового уряду Керенського та царського генерала Краснова, зустрічався з В.І. Леніним, тоді ж став членом комуністичної партії. Воювали власівчани і в армії С. Петлюри, повстанських загонах Івана Богунського (Шарого) та інших військових формуваннях, що боролися за незалежність Ук­раїни.

Після завершення громадянсь­кої війни, що виснажила продук­тивні сили країни, настав період мирної відбудови народного гос­подарства. У Власівці і в сусід­ньому волосному селі Недогарках сформувався досить міцний загін активістів, які стояли на комуні­стичних позиціях. У Власівці його очолив колишній голова сільревкому Іван Коноваленко. Згурто­вується і молодь, виникає комсо­мольська організація, яка органі­заційно оформилася у 1924 році. Очолив її син місцевого бідаря Дмитро Владіміров. До складу комсомольського осередку ввійшли Пилип Зозуля, Дмитро Коваленко, Настя Красночуб, Па­нас Кулибаба, Йосип Лисиченко та інші. Активізував свою діяльність драматичний гурток, створений у селі ще в 1919 році, розгорнули свою роботу гуртки з ліквідації неписьменності серед населення, особливо молоді.

Значну роль у перебудові се­лянського життя на соціалістич­ний лад відіграв комітет незамож­них селян, створений ще у 1920 році. Очолив його бідняк Єгор Батрак. У середині 20-х років у селі виникла промислова артіль “Нове життя”, в яку об’єдналися кустарі-лозовиробники. Першим її головою став комуніст Петро Коваленко, який повернувся у село після закінчення громадянської війни і зразу ж активно включив­ся у громадську роботу.

У 1929 році у Власівці ство­рені два колгоспи – імені Фрунзе (на Коваленках) та імені Калініна (на Якимцях). У сусідньому селі Самусїївці, що входило до скла­ду сільської ради, тоді ж створено колгосп ім.Петровського. Станов­лення колективних форм господа­рювання відбувалося у гострій класовій боротьбі. Заможних селян, які використовували най­ману працю, було розкуркулено і по-насильницькому виселено із села, а їхнє майно – житлові і гос­подарські будівлі, худобу і рема­нент – конфісковано. Будівлі розпродували з торгів за досить низькими цінами. “У 1940 році ми з чоловіком Павлом Михтейовичем, – згадує 93-річна жителька селища Уляна Стеценко, – купи­ли хату в комуніста Івана Івано­вича Кравця за три тисячі карбо­ванців, а той раніше, у період ко­лективізації, придбав її за 120 кар­бованців. Хата була нова, доброт­на, під залізом, на дві половини, біля неї гарна левада, що виходила до затоки, що заповнювалася во­дою під час весняної повені. Спо­рудив її наприкінці 20-х років дуже багатий чоловік Петро Кра­вець, але його під час колективі­зації було розкуркулено і вигна­но із села, а усе його майно пере­йшло до громади. Новий власник хати Іван Кравець занедбав її, тому нам з чоловіком довелося немало попрацювати, щоб довести її до ладу. Коли прийшли німці, у село приїхала дружина Петра Кравця, хотіла повернути собі цю хату, але у нас була нотаріально завірена купча і споруда залишилася за нами”. До речі, ця хата на нинішній вулиці Зеленій існує і досі, час по­щадив її, навіть коли німці, відсту­паючи за Дніпро, восени 1943 року, спалили село, вона у числі інших семи хат від усього села, вціліла, хоч від безжального вогню обго­ріли вікна і двері.

З війни 1941-1945 рр. Власівка вийшла з великими втратами. Більше 150 її жителів загинули на фронтах у боротьбі з німець­ко-фашистськими загарбниками. 20 жителів села, які не скорили­ся окупантам, після жорстоких ка­тувань, були розстріляні. Село, як уже була сказано вище, повністю було спалене, із 500 хат вціліли лише сім. Люди змушені були жити у погребах та землянках, до­лаючи неймовірні труднощі і нестатки. Водночас вони виходи­ли на роботу, відбудовуючи кол­госпне виробництво, збираючи кошти у фонд оборони, віддаючи свої заощадження для зміцнення Червоної армії і досягнення як­найшвидшої перемоги над ненавис­ним ворогом – гітлерівським фашиз­мом.

І Перемога прийшла. Гітле­рівська Німеччина капітулювала. Почався мирний період життя нашої країни, період піднесення добробуту і культури населення. У 1950 році три колгоспи Власів­ки об’єднані у одне господарство – колгосп ім.Калініна. Високими врожаями кукурудзи та інших зер­нових культур прославив рідне село ланковий Степан Терентійович Гусач, якому у 1958 році при­своєне звання Героя Соціалістич­ної праці.

Нове життя у стародавнє село Власівку приніс початок будівниц­тва потужної гідроелектростанції на Дніпрі, правий і лівий береги якого з’єднала 12-кілометрова зем­ляна дамба. У Власівці було ство­рене управління лівого берега “Кременчукгесбуду”, почалося спо­рудження барачного селища для гідробудівників, розробка покладів граніту на місцевому родовищі. Околиці села Коваленки, Королі, Комашки та інші потрапили у зону будівництва греблі, а тому їх жи­телі були переселені на нові місця. Переселенцям держава на­давала певні пільги і безпроцентні позики. Власівка почала активно перебудовуватись, з’явилися нові вулиці, закладені сквери і нові лісові масиви.

З 1960 року Власівка стає се­лищем міського типу з підпоряд­куванням Кременчуцькій міській раді. З 1 квітня 1963 року Прези­дія Верховної Ради Української РСР, враховуючи тісні економічні і соціальні зв’язки селища Власівки з новоспорудженим містом енер­гетиків Кременчуцької ГЕС на правому березі Дніпра, передала його до складу Кіровоградської об­ласті і підпорядкувала в адмініст­ративному відношенні нинішньому місту Світловодську.

За останні 40 років Власівка практично оновилась, тут спору­джені десятки багатоповерхових житлових будинків, школа, до­шкільні дитячі заклади, будинок культури, музична школа, по­ліклініка з денним стаціонаром, ряд об’єктів торговельного і побуто­вого обслуговування населення. Виріс новий житловий мікрора­йон Східний, мешканці бараків пе­реселені у нові впорядковані квар­тири, а в них облаштовані різні господарські об’єкти, приватні підприємства і офіси приватних структур.

Нині селище Власівка є одним з найкращих населених пунктів степової Кіровоградщини, її важливим індустріаль­ним і культурним центром. Тут роз­ташовані і успішно діють Світловодське кар’єроуправління, завод по виготовленню конструкцій для швидкомонтованих будівель, головний завод і адміністрація ЗАТ “Об’єднання Дніпроенергобудпром”, які зберегли свої виробничі потужності і з року в рік наро­щують випуск продукції, забезпе­чуючи жителів селища робочи­ми місцями, а значить заробітною платою і соціальними виплатами.

Розташоване у селищі ще одне підприємство – завод тепло­ізоляційних матеріалів (колишній завод вапняково-кремнеземистих виробів, який діяв у складі вироб­ничого об’єднання “ДЕБП”, а потім був виділений у підпорядкування тресту “Теплоенергомонтаж”). Нині це підприємство, маючи нових власників, законсервоване. Ведуться активні пошуки інвесто­ра, який би вдихнув нове життя і дав поштовх його відродженню.

За останні 10-15 років у се­лищі виникли нові приватні підприємства і фірми, успішно роз­вивається харчова промисловість, діє приватна броварня, тощо. З’я­вилося також чимало торговель­них закладів – магазинів, кафе, ре­сторанів. Побутову сферу селища пред­ставляють комунальні підприємства “Водограй” (водопостачання і водовідведення) і “Власівські ме­режі”, що забезпечують житлові будинки і соціальні об’єкти цент­ралізованим теплопостачанням. З 1 січня 2007 року до КП “Власівські мережі” ввійшов і житлово-комунальний відділ сели­ща, на який покладено завдання по обслуговуванню житлового фон­ду селища. Власівка має регулярне ав­томобільне і автобусне сполучен­ня зі Світловодськом і Кременчу­ком, іншими населеними пункта­ми регіону. Тут діють відділення Східно-Європейського банку, Ощадбанку тощо. У 1993 році на прохання прихожан, підтримане депутатом обласної ради І.Е.Мароном, ЗАТ “Об’єднання Дніпроенергобудпром” господарсь­ким способом і за власні кошти зведено ошатну церкву Різдва Пре­святої Богородиці.

Селище Власівка потопає у зелені садів і парків, біля ба­гатьох будинків мешканців усе літо полум’яніють різнокольо­рові квіти. Тут легко дихаєть­ся, гарно живеться, добре працюється. Окрасою селища є люди. І старожили, і ті, хто приїхав сюди за покликом серця, зріднив­ся з місцевими людьми, сприй­нявши, як власний, і їх спосіб життя, і любов до рідної землі. Нині виросли у них діти, які продовжують справу своїх батьків, примножують добрі традиції власівчан.

(За матеріалами книги “Власівка – 450”)