Сварог на Знесінні. Як живуть львівські рідновіри

Посеред львівського парку Знесіння є особливе місце – Святовитове (чи Світовидове) поле. За повір’ям, тисячі років тому тут збирались язичники та проводили свої ритуали. У двадцять першому столітті тут знов збираються язичники. Юристи, історики, викладачі та будівельники, які знайшли себе у рідновірстві. Коли християни готуються відзначати Різдво, вони приходять на капище відзначати зимове сонцестояння – щорічне народження бога Сонця.

Шлях предків

– Тату, тату! – двоє хлопчиків наввипередки біжать лісовою стежкою. Молодший відстає від старшого брата.

– Вважай, Яросвіте! Бо зараз зашпортаєшся і впадеш, – сміючись каже їхній батько Василь. Менший залазить брату на спину, і той вже несеться з ним далі серед жовтих, залитим осіннім сонцем дерев. Цю дорогу вони знають напам’ять. Декілька разів на місяць разом із батьками йдуть на капище, де відбуваються язичницькі обряди.

Високий чоловік із козацьким оселедцем – рідновір. Кілька років тому Василь із дружиною Катею знайшли себе в поверненні до віри давніх предків. Він – один із приблизно сотні львів’ян, які ходять на капище Святовитового поля.

– Тату, а чому дерево впало? – питає малий Світояр, побачивши черговий стовбур, повалений впоперек дороги.

– То Стрибог бавився, – відповідає Василь застудженим голосом. О дванадцятій вони мають бути на місці. Сьогодні роль жерця виконує він – підміняє верховну жрицю Ярину.

На місцях, де язичники давнини проводили свої славлення, зараз збудовані церкви. На сході – церква Іллі, яка стоїть на капищі Перуна; на заході – костел Войцеха на капищі Велеса; на півночі – церква Вознесіння, на півдні – церква Чесного Хреста.

– Якщо придивитися, побачите за лісом Лису гору, – Василь підходить до схилу. – Кажуть, у давнину в неї завжди били блискавки, тому там дуже сильна енергетика.

За черговим пагорбом – різкий спуск, уже останній. Перелізши через повалені дерева, чоловік із синами виходить на залиту сонцем галявину – Святовитове поле. Тут на жерця чекають зо два десятки людей.

«Слава Сварогу!», «Навіки слава!», «Слава Перуну!», – вітаються рідновіри з Василем. Жінки й чоловіки весело перемовляються, чекаючи на початок ритуалу. Знайомляться з гостями, один із яких, Джордж, приїхав із Америки.

Очищення вогнем

– Розходьтеся по колу! – каже Василь. Він має все готове до ритуалу: на вишиваному рушнику лежить хліб, книга-молитовник, кухоль у формі рогу та трав’яна настоянка у пляшці. Чоловіки й жінки, урвавши розмови, стають до обряду.

– Молімося богам, щоб ми мали тіло і дух, – промовляє жрець перші слова славлення. Дорослі беруться за руки й повторюють за ним.

Яросвіта і Світояра у колі немає. Брати дивляться на початок дійства з невеликого пагорба, бавляться, стрибаючи один на одного, а потім сідають спиною до капища дивитись відео з мобільного. На славленні вони не вперше. До участі їх ніхто не змушує.

Андрій – історик. На Святовитове поле ходить понад десять років. Називати своє прізвище не хоче: в науковому середовищі в нього можуть бути проблеми через його віру.

– У радянській школі релігією не навантажували. Коли почалось духовне відродження, мене зацікавило: що там у наших предків було? Багато хто з моїх знайомих тоді пішов у кришнаїзм або інші релігії. Я ж почав шукати наше. Читав багато й натрапив на статті, які докорінно змінили моє сприйняття світу. Побачив, що все насправді дуже чітко історично аргументовано, – розповідає про своє навернення Андрій.

Василь теж прийшов до рідновірства через книжки. Його родині подарували книжку про язичництво, прочитавши яку, чоловік почав цікавитись темою глибше. Згодом уперше прийшов на капище. Тепер ходить із синами та батьком.

– Зараз язичництво відроджується, – впевнено говорить Василь. Жоден із рідновірів не успадкував своєї віри від батьків – усі прийшли до язичництва вже дорослими. Своїм дітям Василь дасть вибір: бути християнами, язичниками чи кимось іншим.

Після кількох ритуальних пісень Василь бере до рук хліб і звертається до вогнища. Воно уособлює божество небесного вогню Сварога. Зараз йому принесуть жертву.

– Жертва – це в жодному разі не тварина чи людина, – пояснює жрець. – У Велесовій книзі написано, що наші боги приймають лише плоди рослин, овочі, зерно, молоко, мед або трави. Можливо, у греків чи римлян були і страшніші жертви, але це інші культури – наші ритуали обходяться без крові.

Василь обережно кладе хліб у вогнище. «Жертва прямує назустріч милості богів. Боги, будьте милостиві! Нехай вона повернеться до нас вашим благом. Прийми, Свароже!».

– Прийми, Свароже! – повторюють рідновіри. Після чергової ритуальної пісні чоловіки розчищають вогнище й готують його до заключного етапу славлення. Щоб очистити дух і зарядитись енергією, кожен тричі перестрибне через полум’я.

– Тату, тату! А можна я сам? – малий Світояр підбігає до Василя й проситься стрибати через вогонь.

– Та де ж сам? То ж високо дуже! – сміється батько. Разом із дідом вони беруть хлопчика за руки й допомагають йому тричі перелетіти вогонь.

– Ура! – радіє малий. Наступний у черзі його старший брат.

– Ні, я не хочу! Не піду! – відмовляється Яросвіт. Але батько й дід беруть його і переносять над вогнищем.

– Усе. А ти боявся! – трохи суворо каже йому дідусь. – То ж має бути!

Рідні традиції

Василева родина мешкає в багатоповерхівці біля Стрийського парку. З дружиною Катею він щоранку виходить, аби провести ритуал. За теплої погоди вони роззуваються, здіймають руки до сонця й промовляють до богів. Потім стають спиною кожен до свого дерева – дуба, який символізує чоловічу енергію, та «жіночої» берези або липи. Береза більше пасує молодій дівчині, липа – зрілій жінці.

– Треба десять хвилин простояти спиною до дерева, а потім іще трохи пообіймати його, – каже Василь. – Рідновірство – це єднання з природою. Якщо запитати християнина, чи бачить він Бога на небі, він скаже «ні». Рідновір, натомість, покаже на сонце й уклониться йому. Нічого не було б на планеті без цього світила.

Ранкові й вечірні молитви рідновірів зібрані у збірці – волховнику. А головне джерело язичницьких знань – Велесова книга. В ній викладені легенди, міфи та вірування слов’янських племен русів починаючи з дев’ятого століття до нашої ери.

Багато дослідників кажуть, що Велесова книга – підробка. 1919 року оригінальні дубові дощечки з написами начебто знайшов на Харківщині художник Федір Ізенбек. Тексти були написані досі не відомою слов’янською мовою. Ізенбек переїхав до Брюсселя й познайомився з істориком Юрієм Миролюбовим, який зробив копії з дощечок і розшифрував старовинні тексти. Оригінали, втім, так і не оприлюднив. Під час Другої світової війни оригінали безслідно зникли – залишилося тільки кілька фотографій.

– Першоджерел дуже мало – їх знищили або десь заховали, – пояснює Василь. Сумніви дослідників, утім, не роблять Велесову книгу менш важливою для рідновірів. Язичники кажуть, що це джерело підтверджує давність і глибину історії слов’ян. Саме звідси походять їхні уявлення про віру, ритуали, молитви та світогляд предків українців.

– Язичники не мали поняття гріха, – розповідає рідновір Андрій. – Тут мораль і життєві принципи коригувалися совістю. «Со-вість» означає спільне знання. Це знання, яке передавалось у родині від батьків до дітей. Найгіршим учинком уважалася зрада. А якщо воїн гинув у полоні ворога, то в наступному житті ставав рабом.

Раю й пекла в язичників немає. По смерті вони потрапляють до тимчасового простору, після якого на них чекає перевтілення.

– В нас є три світи, – говорить історик Андрій. – Яв – світ людей, Прав – світ богів, Нав – світ мертвих. Навіть зараз у Карпатах небіжчика називають «навий». Це світ, де душа перебуває, поки не перевтілиться в новому житті. Дослідники князівських династій казали, що новонародженого княжича називали тільки іменем померлого предка. Якщо дід чи батько були ще живі, їхнім іменем не називали, адже вважалося, що померлий родич може відродитися в новій людині.

Щоб віднести тіло у Нав, язичники спалювали тіла померлих: разом із вогнем людина ставала ближчою до богів. Сучасні рідновіри також не ховають своїх померлих, а натомість возять до крематоріїв у Києві та Одесі.

7525 рік

Шафа в одній із кімнат помешкання Василя й Каті заповнена рідновірськими книжками. Крім Велесової книги й волховника, тут є «Арійські заповіти», «Магія українців»… Поруч із язичницькими свастиками та зображеннями Дажбога в невеличких рамках стоять християнські ікони – Діва Марія та Ісус.

– Це свекруха до церкви ходить, – пояснює Катя сусідство язичницьких і християнських символів. – Їй важливо, щоб у нас тут були ікони. Ми не заперечуємо, не сваримось. І немає такого, що ми, як хтось помирає чи одружується, до церкви не йдемо. Просто ми там не хрестимось.

На стіні висить яскраво-жовтий язичницький календар. Рідновіри живуть не в 2017 році: вони рахують роки з часів трипільської культури, й зараз у них 7525-й.

– Новоліття святкуємо в березні, – каже Василь. – Проте більшість свят збігається з християнськими.

Чимало свят, позначених на календарі, справді знайомі: Івана Купала, Великдень, Різдво (народження сонця) чи яблучний спас. Історик Андрій розповідає: християнство в Європі базувалось на місцевих традиціях. Перевчити людей святкувати по-новому було важко.

На великі свята львівські рідновіри їдуть до одного з місць сили на всеукраїнське славлення. Для спільних ритуалів там збираються язичники з Харкова, Києва, Тернополя, Франківська та інших міст. Часом долучаються іноземці.

– Влітку в нас було міжнародне віче, – розповідає Катя. – Приїжджали рідновіри з Хорватії, Словаччини, Росії, Болгарії. У Литві якраз язичницький храм відкрили. Ми хотіли б і свій побудувати, проте не можемо здобути на те землі. Поки що взимку і влітку за будь-якої погоди збираємось на Святовитовому полі.

Дар’я Проказа,

фото – авторки

Де зараз язичництво

– Волхве, скажи, ти ж розумієш мову тварин, птахів та риб?
– Розумію. А чому ти питаєш? Хочеш теж навчитись чи щось від них довідатись?
– Ні. Я хочу дізнатись, хто з них найсильніший та найрозумніший.
– А серед тварин всі рівні і нема ніякого змагання у силі чи розумі.
– Але ж таки вовк кращій за собаку.
– Ні, не краще і не гірше. Вони різні. І в дечому собака набагато краща за вовка.
– Але вовка скрізь малюють, прагнуть бути схожим на нього, називають себе вовками. А собакою називають тільки негідних людей.
– Отож і біда, що люди роблять все за прикладом, а не за розумом. Вовк кусає всіх чужих без розбору та захищає своїх, навіть коли свої його ладні загризти. А собака лащиться до всіх, хто до неї з добром і гавкає на кожного, хто до неї йде зі злом. Тому у вовка є тільки родина, він часто голодує і примушений сам добувати собі і родині їжу, а інколи і вмирати з голоду. А у собаки тисячі друзів, які його годують, дають притулок та дах. Собаки вижили та поширились світом, а вовки вимирають. То хто з них муд

Телегонія та “закони ріта”. Маячня та вигадки рабовласників

Нещодавно стикнувся з тим, що серед язичників досі блукає уявлення про телегонію і її вплив на спадковість дітей. Дехто називає це явище законами Ріта, дехто називає спадковими законами, інколи зустрічаються назви схожі на закони цнотливості, але суті це не змінює.

Суть маячні під назвою «телегонія» полягає в тому, що начебто будь-яка дитина жінки успадковує не тільки риси чоловіка, від якого вона зачата, але й всіх попередніх статевих партнерів жінки, які були в неї до цього. Хтось каже про фізичну спадковість, хтось про енергетичну, хтось взагалі про якусь з вигаданим новим словом. Серед довбославів (послідовників Хіневича та Асова) є назва «Закони Ріта» і ціла система та теорія переходу спадкових елементів від першого статевого партнера до всіх дітей жінки незалежно від фізичного батьківства.

Звісно, що все це дурість та маячня, що не має нічого спільного з реальністю. З цього приводу можна наводити багато спростувань такого явища, але ви їх са

Телегонія та “закони ріта”. Маячня та вигадки рабовласників Нещодавно стикнувся з тим, що серед язичників досі блукає уявлення про телегонію і її вплив на спадковість дітей. Дехто називає це явище.

Анатолій Яровед
1 год ·
Лікбез

Всім відомі сузір’я Малої та Великої Ведмедиці.
Не раз ми бачили купу матеріалів про “давні уявлення пращурів про космос”.
Але мало хто знає, що всього якихось 1500 років тому, тобто тоді, коли існували давні слов’яни-язичники, на небі не було звичної полярної зірки. Її роль виконувала крайня дальня зірка з сузір’я Малої Ведмедиці.
Тобто ті недолугі малюнки, де Великою чи Малою Ведмедицею малюють свастику і кажуть, що це і є виток символу – маячня та брехня.
Зоряне небо було трохи іншим, а його видиме обертання було геть не таким, до якого звикли ми.
Тож вчіть науки та переконуйтесь в реальних природних явищах. а не споживайте брехню, якою годують дурнів.

Центр осі обертання з 2000 р. до н.е. до 500 р. н.е. був поруч з зіркою сузір’я Малої Ведмедиці, що на малюнку позначена червоною стрілкою.
Згодом він зсунувся ближче до сучасної Полярної зірки (але не співпадає з нею).

Практика в язичництві

Дивлячись на більшість людей, які цікавляться язичництвом, всім стає зрозуміло, що найбільша цікавість полягає саме в практичному використанні язичництва. Теоретичні основи та знання мало кого цікавлять, а ще менше людей здатні їх засвоїти. Тому попит є здебільшого на практичне використання язичницьких знань.
Але з чого складається практика язичництва?

Практичне використання язичництва – це керування процесами свідомості людини та її взаємовідносинами з навколишнім світом.
Слід зазначити, що в сучасному світі вже не існує потреби використання язичницьких практик в лікуванні, будівництві, передбаченні погоди, аграрній сфері, подорожах та багатьох інших сферах життя. Все це чудово виконує сучасна наука.
Єдиною сферою, яка цілком покладається на язичницькі практики – є взаємовідносини свідомості людини та навколишнього світу, тобто світосприйняття.
Тому до язичництва люди прагнуть заради розуміння процесів навкруги, а також законів, за якими вони відбуваються та допомоги в цьому.
Звісно,

Язичництво – це світоглядна народна філософія.
На чому вона базується? На ментальності народу, тобто на всьому, що для народа є притаманним, природним, звичним, традиційним, прийнятним, бажаним, священним, рідним, невимушеним.
Де джерела всього цього? Де еталон народності або приналежності до народу?
Книжки? Ні, вони написані певними особами і здебільшого відповідають міркуванням однієї або кількох осіб.
Археологія? Ні, вона говорить тільки про те, що було, а не те, що є.
Історія? Ні, це наука про події, а не про душу народу.
Національний одяг? Ні, це обгортка, а не вміст.
Фольклор, пісні, казки, легенди, приказки? Ні, це тільки вираження певного стану людей та ставлення до певних явищ.
То де ж те джерело, на якому все ґрунтується, від якого все бере свій початок?
Чи є це джерело?
Є .
Це наша МОВА.
Тільки мова містить в собі всі надбання народу та відображає все, що народ накопичив протягом свого існування. Слова, назви, терміни, вирази, імена, словосполучення, обороти, речення, вимова, наголоси, міс

Якою мовою говорять язичники
Якою мовою проводити обряди
Якою мовою звертатись до богів
Якою мовою славити богів
Яка мова українського язичництва

Як святкується день Перуна, коли він припадає, як вирахувати та які особливості цього святкування від часів Давньої Русі до сьогодення.

=======
Как празднуется день Перуна, когда он выпадает в календаре, как рассчитать и какие особенности этого празднования…

Коловрат.
Що це за символ, звідки він взявся, в чому його особливість.
Багато хто гадки не має, що то за символ – Коловрат. Тому це відео про історію та створення цього символу.
Історія Давньої Русі не має та не знає такого символа? Невже? Чому?