Дика гуска
Її можна їсти, — так, як і свійську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так.
Різниця між дикою гускою й свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук, — її обов’язково треба заполювати. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени — на південь, — отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що:
— Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному спражньому мисливцеві.
Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп’янщині.
Річка Оскіл — чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба — верезуб.
А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаваа.
Полювати ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювати дику гуску — казарку.
Правду, як і завжди, казавшії, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім.
Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свої гроші забув удома.
— Ти, — каже, — не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть, доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті, й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? — та отієї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимугаз, Що й не розвивався.
Як Їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:
Сама буду поливати Дрібною сльозою.
А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:
Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід.
— Охотники поїхали! Співали ми аж до самої станції. На станції сердечне попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.
Нам з приятелем хотілося співати ще й у пагоні, але на бойові й героїчні пісні в пас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне:
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами.
Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? — та й замовкли.
Позіхнули й сказали один одному:
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
— Я, — каже, — візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше — сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
Прокинувся я вранці, дивлюсь — сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?
— Чого, — питаю, — виводиш такої сумної та ще й зранку?
Приятель, нічого не кажучи, простягає назад себе руку, щось таке бере й показує.
— Упокоїлась? — питаю. — Як же це так?
— Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже міцно, — скорше сторожко я сплю! І от бачиш!
— Та бачу, — кажу. — То ти й співав би вже:
Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску?
Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичнна, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому вагоні, в поїзді Куп’янка — Харків, забути і нікому не говорити.
Гуску з’їли по приїзді на другий день.
Усі кріпко хвалили смачну гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті мого приятеля, щоб і кабінета прикрасити, і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:
— Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще, до того, це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.
. Як вороги взагалі весняної охоти ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.
Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера 1 плавають собі, весело ґелґочучи.
Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.
Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете і натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове.
Всі тексти на цьому сайті подаються під ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International License ([CC BY 4.0]), якщо не вказано інакшого. Якщо Ви знайшли помилку у ліцензуванні напишіть нам
Остап Вишня — Дика гуска (скорочено)
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Дику гуску можна їсти так, як і свійську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так. Різниця між дикою гускою й свійською така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени – на південь.
Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп’янщині. Полювали ми там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку. Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали. Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль. Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свого гаманця забув удома…
У казарки було лише прострелене крило, і вона собі ходила по хаті, навіть почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду. Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько прощалися з хазяями, де зупинилися, потім співали пісень. А коли їхали на возі до станції, то так співали, що люди з хат вискакували. “Що воно таке?” – питалися вони. “Охотники поїхали!” Співали ми аж до самої станції. Співали й у вагоні, а коли лягали спати, не знали, куди приткнути гуску. Приятель вирішив з нею примоститися на верхній полиці. Він говорив, що спить дуже чутко. Та от вранці гуска виявилася чомусь мертвою.
Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, чи вона упокоїлася власною смертю, тривали недовго. Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено. А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, вирішили забути і нікому не говорити.
Гуску з’їли по приїзді на другий день. Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила і повісила в кабінеті мого приятеля. Але він попросив жінку повісити їх над її туалетним столиком.
Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій. Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, заполювати їх дуже й дуже нелегко. Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому. Ми знали одне велике озеро. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті. Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту. Він казав, що дика гуска – звір дуже мудрящий, тому він ще жодного разу не встрелив її. Але один спосіб, щоб гусей настріляти, знав. Якось один пан взяв ввелику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. Але пан не настріляв гусей, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися!
Ми вхопилися за цей спосіб. Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.
Поставили ми її. А перед тим, як полювати, добре зарядилися, бо забули правило: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед світом вийшли полювати. Приятель взяв з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!). Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки, кінець кінцем, поцілив. Одвіз я його до бочки. Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив. Посадив і поплив до берега.
Невдовзі приятель почав кричати: “Рятуйте!” Виявляється, він забагато випив і не витримав рівноваги, бочка перевернулася, а рушниця втопилася. Ми з Йосипом Явдокимовичем доставили приятеля на берег. Потім Йосип Явдокимович поплив човном на те місце, виліз, побродив у болоті і знайшов рушницю.
А гуси летять, а гуси летять! “Кричи, – кажу приятелеві, – Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята Та понесіть до матінки”. “До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!” (дуже був змерз приятель).
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Дика гуска
Її можна їсти, — так, як і свійську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так.
Різниця між дикою гускою й свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук, — її обов’язково треба заполювати. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени — на південь, — отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що:
— Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному спражньому мисливцеві.
Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп’янщині.
Річка Оскіл — чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба — верезуб.
А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаваа.
Полювати ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювати дику гуску — казарку.
Правду, як і завжди, казавшії, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім.
Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свої гроші забув удома.
— Ти, — каже, — не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть, доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті, й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? — та отієї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимугаз, Що й не розвивався.
Як Їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:
Сама буду поливати Дрібною сльозою.
А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:
Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід.
— Охотники поїхали! Співали ми аж до самої станції. На станції сердечне попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.
Нам з приятелем хотілося співати ще й у пагоні, але на бойові й героїчні пісні в пас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне:
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами.
Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину? — та й замовкли.
Позіхнули й сказали один одному:
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
— Я, — каже, — візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше — сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
Прокинувся я вранці, дивлюсь — сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?
— Чого, — питаю, — виводиш такої сумної та ще й зранку?
Приятель, нічого не кажучи, простягає назад себе руку, щось таке бере й показує.
— Упокоїлась? — питаю. — Як же це так?
— Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже міцно, — скорше сторожко я сплю! І от бачиш!
— Та бачу, — кажу. — То ти й співав би вже:
Чом вас лихо не приспало, Як я дику гуску?
Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичнна, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому вагоні, в поїзді Куп’янка — Харків, забути і нікому не говорити.
Гуску з’їли по приїзді на другий день.
Усі кріпко хвалили смачну гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті мого приятеля, щоб і кабінета прикрасити, і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:
— Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще, до того, це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.
. Як вороги взагалі весняної охоти ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.
Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера 1 плавають собі, весело ґелґочучи.
Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.
Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете і натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна і тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви:
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того як постояли на качачому перельоті.
Був іще з нами чудесний охотник Йосип Євдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.
Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже:
— Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звір дуже мудрящий, і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут, на озері, силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадую, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, мать-таки, після гапонської. Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить! Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось таке стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сісти біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив він.
— Ну, й настріляв? — з цікавістю запитали ми.
— Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосіб.
Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур’яноїі, серед озера, за тиждень приблизно до того, як мали прилетіти гуси.
Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана.
А на другу неділю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечір.
— Гуси вже, — каже мені приятель, — появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї, та й, летячи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?
— Сідай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.
Тоді, правду казавши, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!
Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок — змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки, кінець кінцем поцілив.
Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив і поплив до берега.
Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую — гукає:
— За твоє здоров’я! Холодно! Доїхав я до берега, підтягнув човна і сів під копицею.
Надійшов і Йосип євдокимович.