Причини та цілі руху хрестоносців

26 листопада 1095 в місті Клермоні перед численною натовпом виступив римський папа Урбан II. Він повідав присутнім про те, що Свята земля (так в Середні століття називали Палестину) з її головною святинею – Гробом Господнім в Єрусалимі [4] – захоплена новими завойовниками. Це були турки-сельджуки – кочовий народ з Середньої Азії. Папа заявив, що турки-мусульмани ображали християнські святині, руйнували церкви, вбивали християн. Урбан II закликав звільнити Святу землю, обіцяючи учасникам походу негайне відпущення всіх гріхів і вічне спасіння.
Згадайте, хто такі мусульмани.
Вражені промовою тата слухачі пали на коліна і присягнулися пожертвувати своїм життям заради звільнення Єрусалиму. На знак готовності негайно вирушити в похід люди нашивали на одяг хрести з червоної матерії. За цей воїнів стали називати хрестоносцями. Так почалася епоха хрестових походів.
Заклик відправитися на звільнення Труни Господня знайшов відгук у всіх християнських країнах Європи. Тим більше що тут було чимало людей, готових вирушити за море в пошуках слави, честі і багатства.
Це були безземельні лицарі – молодші сини землевласників, які не отримали у спадок феоду. Вони часто об’єднувалися в розбійницькі зграї і грабували околиці, будучи справжнім лихом для багатьох країн Європи. Хрестові походи надавали таким лицарям прекрасну можливість відзначитися і розбагатіти. Відправитися в Палестину були не проти і великі феодали, що розраховували розширити свої володіння за рахунок земель на східному узбережжі Середземного моря.
Розбагатіти в Палестині, отримати наділ і особисту свободу мріяли і селяни, що страждали від непомірних повинностей. У походах на Схід були зацікавлені також італійські купці і духовенство. Перші прагнули за допомогою хрестоносців усунути своїх східних конкурентів у торгівлі на Середземному морі, другий розраховували зміцнити авторитет католицької церкви і об’єднати всіх християн під владою римського папи. І феодалів, і селян, і духовенство надихало щире бажання звільнити Святу землю.

Хто такі хрестоносці і які цілі вони мали

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Хрестоносці. Це слово викликає в пам’яті образи мужніх лицарів, воїнів, закутих у сталеві лати, озброєних мечами і списами, грізних завойовників християнських святинь Єрусалиму, які дев’ятсот років тому залишили свої домівки в старій і добрій Європі та в єдиному пориві відправилися на далекий Схід, щоб вигнати іновірців з меж Святої Землі. Царство Боже уявлялося їм у категоріях і образах цілком земних і відчутних: фортецею, спорудженою навколо священної гори Моріа, цитаделлю навколо Голгофи і Гробу Господнього.

Можливо, не всім, але деяким з них вже точно вірилося тоді, що вони насправді готові битися за Хрест Христовий, жертвувати собою в ім’я торжества Віри, Надії і Любові над мороком і хибами, над неуцтвом і злістю. Зрозуміло, були серед них і авантюристи, і охочі до наживи розбійники, але зустрічалися люди щирі, простодушні, свято віруючи в Сина Людського, Який з висоти Свого Хреста простив катів.

Цим останнім вірилося, що саме так слід виконувати заповіт Христовий про несення хреста, вони були переконані, що саме до таких дій спонукають їх слова Спасителя: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8:34). Для них здавалося, що військова сила, мечі і стріли здатні затвердити віру Христову «аж до краю землі» (Діян. 1:8).

Не лише людям, що жили за дев’ять століть до нас, але і нам грішним часто здається, що саме так слід виконувати «закон Христа» (Гал. 6:2): не знаєш – навчимо, не хочеш – змусимо! І вони, які називали себе хрестоносцями, і ми, що змушені бути такими за визначенням, якось весь час забуваємо, що виконання закону Христового полягає в тому, щоб носити «тягарі один одного» (Гал. 6:2), а не покладати на ближнього свого «важкі тягарі, які неможливо носити» (Мф. 23:4). Ми, як і давні завойовники Святої Землі, немов не чуємо слів Господніх із сьогоднішнього євангельського читання: «Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?» (Мк. 8:36).

Нам часто, занадто часто, здається, що Царство Боже завойовується так само, як сусідня держава, – рішучістю фізичного зусилля, міццю озброєної сили. Як і давні ревнителі підкорення далеких країн, ми забуваємо, що «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21), і завойовувати його треба не мечами і військовими операціями, а тяжкою працею обробки ниви власної душі. А для цього, як відомо, зовсім не варто «розуму шукати і їздити так далеко». Святі спасалися, бувало, і зовсім не сходячи з місця, бо добре розуміли: легко перемогти зовнішнього ворога, але надзвичайно тяжко – власну похіть. Вони це розуміли і тому стали тими, про кого апостол Петро сказав: «А ви – рід обраний, царствене священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло» (1Пет. 2:9). А ми, як колись лицарі-хрестоносці, готові боротися з ворогами Христовими не силою власної святості, а силою м’язів. Нам незрозуміло, як можна в боротьбі за «правду» підставляти іншу щоку (Мф. 5:39).

А тим часом ми справді, у буквальному розумінні слова, – хрестоносці. Глянеш, так у кожного з нас на грудях – Хрест Христовий! Глянеш, так кожен з нас ревно і щиро осяює себе хресним знаменням. Тільки от чи завжди ми пам’ятаємо, що хрест, який ми носимо, не є свідоцтвом нашої готовності наслідувати славу і тріумф християнства, а є, зовсім навпаки, свідоцтвом нашої рішучості «пити чашу» (Мф. 20:22), яку випив Син Людський під час Своїх голгофських страждань? Чи пам’ятаємо ми про це, зображуючи на немічній і зніженій плоті своїй знак розп’яття, тобто принародно засвідчуючи свою готовність, якщо знадобиться, до негайної і тяжкої смерті за сповідання вірності нашому Спасителю?

От і апостол Павло у своєму Посланні до Галатів нагадує нам про це, коли пише: «Я співрозп’явся Христові, і вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:19,20). І наші натільні хрести, і наші благоговійні жести насправді мали б свідчити про таку ж рішучість співрозп’яття, про таку ж готовність жертвувати собою. Якщо ж не так, якщо ми вважаємо за краще думати інакше, тоді, боюся, нас спіткає доля відчайдушно хоробрих лицарів, які рішуче кинулися на завоювання далеких земель, вважаючи саме в цьому свій істинний християнський борг. Проте Бог судив інакше, не прийнявши жертви тих, хто сподівався на силу. Тому нічим закінчилася справа їх, «і пам’ять їх загине» (Прем. 4:19). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський