Митрофан Нікітін стріляв мертвого Леніна
Наприкінці січня 1924 року в Москві стояли морози. Керівництво партії більшовиків обговорювало варіанти поховання щойно померлого Володимира Леніна.
Михайло Калінін – голова Центрального Виконавчого Комітету – запропонував не ховати тіло, а спорудити мавзолей, щоб усі охочі могли подивитися на мумію.
Народний комісар з військових та морських справ Лев Троцький назвав таку пропозицію блюзнірством. Але його не послухали. Для тимчасового мавзолею почали кирками довбати замерзлу землю. Щоб полегшити роботи, ґрунт підривали динамітом. Пошкодили каналізацію. Яму заповнили нечистоти. Подію коментував тодішній патріарх Тихон:
– Які мощі, такий і єлей.
Слова патріарха виявилися пророчими. Відтоді мертвому Леніну не давали спокою і в мавзолеї. Його мумію час від часу намагалися знищити. Перший замах на тіло вождя здійснив російський селянин Митрофан Нікітін.
Навесну 1934 року московськими вулицями йшов немолодий чоловік – 46-річний селянин Митрофан Нікітін із радгоспу “Прогрес” Куркінсього району Московської області. За годину він зайняв чергу до мавзолею Леніна. Час від часу чоловік доторкався до правої кишені піджака. Там лежав револьвер “наган” і передсмертна записка. Нікітін задумав розстріляти тіло мертвого вождя. Своїм учинком хотів привернути увагу до несправедливості, яка, на його думку, творилася в СРСР.
Митрофан народився в 1887 році неподалік Брянська. Чим займався до війни і революції – невідомо. Згодом писав, що трудився з 13-ти років. По завершенні революційних подій влаштовувався чиновником у сільській місцевості. Побував у різних куточках Союзу. Спочатку підтримував дії нового уряду. Згодом розчарувався.
– В країні нічого не змінилося. Жирують тільки ті, хто при владі, – писав у щоденнику.
Винуватцем усіх бід вважав Володимира Леніна. Голодомор 1932-33 років застав його в Україні. Митрофан пише у своєму щоденнику.
– Що з народом роблять? Відбирають останню крихту. Незадоволених розкуркулюють. Селяни не в змозі прогодуватися. Сам бачив, як родина перебирала дітей: частину залишали в хаті, а частину зачиняли в льоху на вірну смерть, бо не могли прогодувати.
Митрофан розумів, що будь-який протест, до якого вдаються на Заході, в Радянському Союзі буде приречений на провал. Тут нема вільної преси, нема громадянських свобод, натомість лютує міліція. Треба зробити щось неординарне, про щоб узнала вся країна.
– Оскільки у всьому винен Ленін, мушу його розстріляти, – вирішує.
Подія мала бути резонансною, яку б навряд чи вдалося приховати від громадськості. Зважившись, Нікітін їде в Москву.
При вході в мавзолей обшуків тоді не проводили. З пістолетом у кишені терорист пройшов повз вартових. Спустився донизу в напівтемряву й піднявся в зал східцями. Митрофан дістав пістолет, який до того ніколи не тримав у руках. Двічі вистрелив у напрямку труни. Жодного разу не влучив. Переляканий натовп кинувся до виходу. Звідти прибігли вартові. Третьою кулею Нікітін стріляє собі в серце. Помирає миттєво. Єдиним трофеєм охоронців стала його передсмертна записка, що була адресована керівництву країни.
Довкола злидні, рабство, голод, звірства, прибитість якась. Процвітають шахрайство, крадіжки, грубість. У віддалених селах, радгоспах люди бігають по сусідах, дістають ложку солі або сірник, щоб засвітити якийсь каганець. Солі немає, мила теж, сірників, гасу, палива немає. Усі збожеволіли, втратили голову від такого важкого, безглуздого життя. Живуть тільки одним днем, що ж буде завтра? Цієї весни 1934-го знову дуже багато людей помруть від голоду, бруду, хвороб. Я, Нікітін Митрофан Михайлович, з радістю вмираю за народ. Схаменіться, що ви робите? Куди країну завели? Адже все котиться по похилій у безодню.
Ввечері того дня начальник урядової охорони Карл Паукер передав записку Йосипу Сталіну. Той залишив на ній припис: “В мій архів”. Записку знайшли тільки через 60 років після замаху.
– Митрофан знав, що йде на вірну смерть, – пише московський історик Андрій Коржевников. – Якби залишився живим, мусив би під тортурами видавати “спільників”, яких не було. Зрештою його б і так розстріляли.
Відтоді Сталін ще більше став довіряти Паукеру. Адже саме його підлеглі “знешкодили терориста” й не дали здійснитися замаху на тіло вождя. Населення країни нічого не взнало про постріли в мавзолеї. Кільком випадковим свідкам заборонили говорити під страхом арешту. Однак спроби знищити мертвого Леніна не припинилися.
Після Нікітіна відомо про ще 4 замахи на тіло Леніна
20 березня 1959 року один із відвідувачів наблизився до труни з тілом Леніна і вдарив по ній молотком. Скло витримало, але тріснуло. Зловмисника запроторили в одну із психіатричних лікарень. Його ім’я й подальша доля невідомі.
14 липня 1960 року міністр охорони здоров’я СРСР Сергій Курашов написав пояснювальну записку на ім’я Микити Хрущова. В ній повідомляв, що житель міста Фрунзе (тепер Бішкек – Gazeta.ua) татарин К.М Мінібаєв о 14 годині 30 хвилин вискочив на кришку труни й розбив її ударом ноги. Дрібні уламки скла посипалися на обличчя й тіло вождя. Труну з тілом Сталіна, яка тоді ще стояла поруч, зловмисник не зачепив. Мавзолей зачинили для відвідувачів на 2 з половиною місяці. Пошкодження були значними. Над правою бровою Леніна утворився розрив шкіри довжиною понад сантиметр і глибиною 3 міліметри. Шкіру зшили в лабораторії при мавзолеї. Вирішено було замінити скло на міцніше – куленепробивне. На допитах Мінібаєв зізнався, що задумав знищити Леніна ще в 1949 році. Подальша доля нападника невідома.
У вересні 1967 року житель Каунаса Микола Крисанов підірвав начинений вибухівкою пояс біля входу в мавзолей. Терорист і кілька охоронців загинули. Скалічіли 8 відвідувачів. Мавзолей не постраждав. Відряджений із Запоріжжя до Москви фотограф Бурбовський розповідав: “Усі просто заціпеніли, а потім кинулися врозтіч. Повз мене пробіг хлопець, в якого кров текла по ногах. Якийсь військовий на руках ніс дівчинку. У неї була маже відірваною нога, що трималася на самих сухожиллях. Перед входом у мавзолей лежав чоловік з вивернутими кишками. Я почав фотографувати” Згодом усі знімки відібрали.
А найгучніший замах стався 1 вересня 1973-го. На місце пригоди прибув голова КДБ Юрій Андропов. Його вже чекав комендант Кремля генерал Сергій Шорніков. Він розповів, що невідомий злочинець зумів приховати під одежею вибуховий пристрій. Зловмисник ішов за безкінечними колонами школярів, які того дня приходили віддати шану вождю. Охоронці подумали, що перед ними шкільний учитель. Терорист пройшов у траурний зал. Порівнявшись із труною, з’єднав контакти. Пролунав вибух. Ударна хвиля прийшлася на саркофаг, але зміцнений напередодні, той витримав удар. За свідченнями очевидців від вибуху загинуло кілька учнів. Ще кілька десятків отримали поранення. Від терориста залишилася голова і частина правої руки. Із обривків паперу відновили його паспорт. Згодом виявилося, що документ крадений.
Тіло Котовського три роки пролежало в мішку
Слово мавзолей походить від імені малоазійського царя Мавзола, що жив у місті Галікарнас (сучасна Туреччина) в IV столітті до нашої ери. Цар збудував собі пишну гробницю, яку вважали одним із семи чудес світу. Споруда простояла півтора тисячоліття й була зруйнована землетрусом.
Нині в світі налічується близько сотні мавзолеїв, найвідоміші з яких – мавзолей Кім Ір Сена в комплексі Кимсусан в Північній Кореї, мавзолей Хо Ші Міна у В’єтнамі, мавзолей Мао Цзедуна в Китаї.
Мумію Кім Ір Сена заборонено фотографувати. Іноземців пускають у мавзолей лише організованими туристичними групами. Тіло Мао лежить у кришталевій труні укрите червоним китайським прапором. В’єтнамський лідер Хо Ші Мін заповів спалити своє тіло й розвіяти попіл над В’єтнамом. Однак його наступник Ле Зуан вирішив забальзамувати померлого. Певний час мумію переховували, боячись, що її знищать американські бомбардувальники. Після укладення миру звели мавзолей.
В Україні є два мавзолеї – червоного комбрига Григорія Котовського в однойменному місті на Одещині й лікаря Миколи Пирогова у Вінниці. Забальзамоване тіло Котовського румунські окупанти в 1941 році викинули в канаву. Місцеві жителі відкопали його і зібрали рештки в мішок. Після повернення Червоної армії мавзолей відновили, а останки склали в закриту цинкову труну.
“Перемога — це коли тризуб стоятиме на мавзолеї”
– 24 лютого мене не шокувало — знав, що рано чи пізно повномасштабне вторгнення почнеться. Здивувався, чому так пізно, — каже лідер гурту “От Вінта!” й художник Юрій Журавель, 50 років.
— З перших днів війни всім складом групи пішли до територіальної оборони Рівного. Беремо участь у навчаннях на полігоні. Щотижня стріляємо, вчимося поводитися зі зброєю. Працюватимемо з гранатометами. Самі керівники нашої ТрО сказали, що мусимо бути напоготові, але мистецька робота важливіша.
Лідер гурту ”От Вінта!” Юрій Журавель із музикантами пішли в територіальну оборону Рівного. Вважає, що війна не стане остаточною крапкою відходу від російської культури
Боретеся з ворогом гумором?
— Щодня виставляю чергову карикатуру. Після ситуації з українкою, яка радила рашистам класти в кишені насіння — зобразив вояків противника, яких посипають із неба. Так лягають у нашу землю. Підписав: Скільки разів вам казали: “Не на Україну, а в”.
В Україні почали сприймати переможні бої за Чорнобаївку на Херсонщині як народний серіал. Коли з’явилася шоста “серія” — намалював потайний вхід у пекло, подібний до сміттєвого кошика. Туди падають ворожі танки й літаки. Написав пісню, заримував “москалі” й “граблі”, на які вони вкотре наступають. Сподобалося повторення Чорноба-їба-їба-ївка. Плануємо заспівати її з оркестром Міністерства оборони.
Якою є роль митця під час війни?
— Важлива. Головне, щоб запал, енергія митців не зійшли нанівець після війни. Під час помаранчевої революції була своя активність, так само 2014-го. Спочатку є певний патріотичний підйом, зацікавленість. Потім усе помалу спадає. Зараз ініціативи впроваджують навіть ті, хто співав російською, активно гастролював у Російській Федерації. Стежу за ними в соцмережах. У тіктоках показують, як волонтерять, картоплю чистять, зі сльозами та шмарклями звертаються до російських колишніх колег. Багато хто далеко відкинув кокошники. От хотілося б, щоби вони їх потім “из закромов” не діставали, і щоб було якомога менше спільних концертів із “русскими друзьями”.
Війна стала остаточним аргументом, що в Україні мають спілкуватися державною мовою?
— Я, дружина та друзі говоримо, що варто терміново переходити на державну мову. Постійно чуємо: “Ще не на часі”. Вже знаю, що після нашої перемоги буде багато російськомовних переселенців, героїв, ветеранів. Наїжджати на них за мову не можна — вони боролися за незалежність. Багато хто втратив домівки і навіть рідних. З їхнього боку буде так: “Знаете, сколько русскоязычных погибло. Там не разбирали. Опять начинаете раскалывать”. Проблема мови стоятиме постійно. Надалі боротимемося з частинками “русского мира”, які не розуміють, що вони є одними з активних бійців російської навали.
У перший день, коли записалися в ТрО — в бункері посварився за російську. Почув її від одного з тероборонівців, сказав: “Давайте хоча б тут говорити державною, а не мовою агресора”. Почув у відповідь: “Это кому я там на хвост насолил?” Мене стримали.
Російська, зазвичай, мозолить вухо — її чути найгучніше. Наприклад, коли у Львові в кав’ярні сидять люди з різних куточків світу. Українці, поляки тихо говорять, так само англійці й французи. І тут заходять кацапи: “Свєтка, ти кофє будєш?” Чути всім. Знаю від друзів-поляків, що їх дратує, коли переселенці говорять російською. Нещодавно була ситуація: людина з України, яка приїхала у Фінляндію, написала оголошення: “Где бы найти курсы освоения финского”. Досі не навчилася спілкуватися українською — хоче опановувати фінську, бо потрапила в нову країну й має пристосовуватися.
Чи спілкуєтеся з колегами з Росії?
— Ні. Хіба, якщо хтось звертається — тоді можу послати за російським кораблем. Схоже на те, як мені на голову виливають помиї і говорять, що серед них є чисті яблука й помідори. У мене не буде часу вибирати.
Як оцінюєте роль Зеленського у війні?
— З початку каденції Зе — моя думка про нього не змінилася. Два роки тому він казав, що треба просто перестати стріляти. З того часу, здається, всередині залишився тим самим. Бо не втік — це не геройство. Закривання каналів “Еспресо”, “Прямого” та “5-го” — це використання війни, щоб приструнити опозицію. Промови Зе до ворогів менш агресивні, ніж до партнерів і союзників. Претензії Зеленського до НАТО, Байдена “давайте зброю” — виглядають дивно. Зараз, коли півень клює в зад, будеш направо й наліво кричати, що всі хрінові — а чим займався два з половиною роки? Тоді всі навколо казали, що треба виконувати замовлення оборонного комплексу. Чому наші хлопці мали посилати нах*й російський корабель, а не пустити в той бік “Нептун” (українська протикорабельна крилата ракета. Розроблена в київському конструкторському бюро “Луч” у 2014–2020 роках. Уперше застосована в бою 2022-го після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. — ГПУ)?
На одній із карикатур поруч Порошенко, Зеленський, Тимошенко, інші топові політики. Разом долають рашистського двоголового півня. Створив, коли проголосували закони про колабораціонізм. Підписав: “Ними можна милуватися, коли вони роблять корисну спільну справу”. Мусимо згуртуватися, кожен політик має зробити висновки. Пам’ятати, що не лише зі сходу, а і з інших сторін є загрози. Знаємо ставлення Угорщини до України. Якщо не слідкуватимемо за обороноздатністю держави, культурою — може початися агресія і з того боку. На цей момент треба зрозуміти, наскільки важливо знати нашу мову, а найголовніше — історію. Щоб ці помилки не повторювати.
Малюнок із легендарним засновником Харкова, який боронить місто від російської навали, Юрій Журавель підписав так: ”Козак Харко, може, й міфічний герой, але мені на це харкати
Як оцінюєте підтримку Заходу?
— У тому, що підтримка не така велика — винні й ми самі. Для Заходу Україна частина “совка”, і насправді так і є. Якби українці раніше робили реформи, активніше рухалися до НАТО — там ішли б нам на більші поступки. Давати серйозну зброю країні, яка в будь-який момент може домовитися із ворогом, здати частину оборонки — це ризик. Буквально рік тому керівництво держави казало “какая разница”, чи стоїть пам’ятник Ватутіну і якою мовою говорити. Хто його знає, може, знову змінять думку.
Зараз Україна в епіцентрі — на Заході цікава наша історія. Попит на мою книжку “Знай наших” величезний. Помалу повертається логістика — активніше надсилатимемо її у країни Європи. Першим у книжці про відомих українців стоїть герой Троянської війни Ахілл. Викликає запитання: “Хіба він українець?” Звісно, на час його народження не було держави Україна. Але герой “Іліади” народився в місті Мірмекій, яке недалеко від нашої Керчі. Крим — це Україна.
Які історичні фігури з вашої книжки “Знай наших” викликають найбільше зацікавлення?
— Українці відкривають для себе Костянтина Острозького. А це людина, яка 500 років тому згуртовувала об’єднане європейське військо проти москалів. І таких людей багато. Дехто з героїв книжки став взірцями для мене — Ніл Хасевич (художник, активний громадський і політичний діяч, член ОУН. — ГПУ), який є в першому томі, Леонід Перфецький (художник, графік, ілюстратор, сотник армії ОУН. — ГПУ), який буде у другому. Люди, які були безпосередніми учасниками Другої світової, і водночас митцями, які боролися з Гітлером і Сталіним олівцем, пензлем і різцем.
Чи будуть у другому томі герої теперішньої війни?
— Зараз малюю Віталія Скакуна з Бережан, який у перші дні війни підірвав міст, щоб не дати пройти ворогу. Герої з’являються щодня — не можу малювати кожного. Є представники морської піхоти, Державної служби надзвичайних ситуацій, залізничники, снайпери, сапери, мінометники. Хочу зробити портрети гусака й гуски, які загинули під час знищення російського Су-24. Люди придумають для них імена — оголосимо конкурс.
Якщо зобразити сьогоднішню Україну людиною — то яка вона буде?
— Це хлопчик років 12. Лише міцніє, але вже навчився не просто твердо стояти на ногах, а й тримати зброю. В одній руці в нього прадідівська шабля, а на плечі — “Джавелін”.
Чого зараз найбільше боїтеся?
— Що почнемо звикати до цієї ситуації, втомлюватися від війни та йти на поступки — аби все завершилося. Перемога — це коли ворог повністю винищений на нашій землі, відкинутий до своєї столиці. Коли тризуб стоятиме на мавзолеї. А потім той мавзолей треба буде розвалити. Страшно, якщо ми заспокоїмося, завершимо цю війну перемовинами з ворогом. З терористом, із яким домовлятися ні про що не можна. Путін має сидіти в Гаазі, а процес має бути подібним до Нюрнберзького — всі винуватці наших жертв висітимуть на шибениці.
Хочу, щоб хоч одне покоління українців не воювало.
60 картин створив під час Революції гідності Юрій Журавель. Серед них — карикатури на Януковича й Путіна. “Беркут” спалив роботи художника, але вони продовжували поширюватися в інтернеті. Юрієві Журавлю також належить авторство шеврона самооборони Майдану.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”