Про себе, і не лише з гумором («Моя автобіографія»)

Не дивно, що справжній гуморист навіть серйозний діловий документ, приміром автобіографію, може перетворити на гумореску. Остап Вишня так і зробив, а щоб ніхто не засумнівався, що пише він про себе, — підкреслив це тавтологічною назвою — «Моя автобіографія».

Твір поширений у двох варіантах. Цікаво, що пізніший варіант має подвійне датування — не лише 1927, а й 1955 роком, коли автор мусив скоротити гумореску на догоду цензурі. Початковий текст був набагато змістовніший. Його й подав Ю. Лавріненко в антології «Розстріляне відродження».

«У мене немає сумніву в тому, що я народився. », — із першого рядка самоіронія. В Остапа Вишні вона є ефективним засобом створення легкої ігрової атмосфери. Він іронізує з літературознавчих штампів про «сприятливі обставини», «родинне оточення» й «формування свідомості письменника». Ось хоча б таке: «Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур’яни».

Між іншим, автор пригадав і навчання в Зіньківській школі разом із Миколою Зеровим та «втрачений» тоді шанс теж стати «неокласиком»: «Самі ж знаєте, неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені».

Є й про участь в українській революції: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну, бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду». Саме іронія нерідко дозволяє гумористові приховати й сумні спогади, наприклад, про арешт: «Ну, а потім під’їхала “платформа”, мене й посадили. Потім відпустили, але я вже з “платформи” не злазив. Нема дурних». Слід зауважити, що в УРСР могли творити лише ті письменники, які «визнають і підтримують політичну платформу радянської влади». Тож зрозуміло, що означає тут авторське «нема дурних» і у якій емоційній тональності воно звучить.

Остап Вишня пише, що в Харків його «переїхали», натякаючи на арешт і перебування в тюрмі. Вийшовши на волю, працював у газеті, а згодом став літератором, хоч і про це — не без іронії: «Потім купив портфеля — зробився вже справжнім солідним письменником».

Змішування стилів дозволяє йому промовляти «на межі» серйозного й сумного. Участь у революції, арешт, літературні організації, друзі-письменники Хвильовий і Досвітній — і поряд кумедні роздуми про «секрети літературної творчості». А далі таке, що зовсім не годиться для поважної автобіографії, а швидше для приватного альбому: «Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовто-бурий. Запах — фіалка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях».

Дуже легко розгубитись читачеві, котрий збирається враз скласти якісь чіткі визначення «теми» та «ідеї»! Адже автор розповідає про себе в особливий — ігровий спосіб. За смішним приховує сумне, за показною відстороненістю або байдужістю — щирий ліризм. Органічно поєднує автобіографічні факти із суб’єктивними оцінками та виявляє психологію переконаного життєлюба, для якого іронія (подекуди гірка) — то не лише художній засіб, а ще й дієвий складник не надуманого, а вистражданого в нелегких випробуваннях філософського оптимізму.

Опрацьовуємо прочитане

• 1. Про які факти, відображені в гуморесці «Моя автобіографія», ви дізналися під час ознайомлення з біографією письменника?
• 2. У яких двох варіантах існує гумореска «Моя автобіографія»? Що зумовило їх появу?
• 3. Як Остап Вишня у своєму творі використовує іронію? Наведіть приклади.
• 4. Якої тональності додає твору розповідь про смаки автора?

Досліджуємо самостійно

• 5. Доведіть, що назва твору «Моя автобіографія» є тавтологічною. Зробіть висновок: якої мети автор досягає за допомогою цього художнього засобу.

Читацький практикум

Прочитайте уривок із гуморески Остапа Вишні «Моя автобіографія». Виконайте завдання.

Моя автобіографія

. Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, поживесобі, помре собі.

А письменник — ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері підцицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б таких явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

Підскочать оті явища — і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур’яни.

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав дуже я з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся. Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я нащось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою з одного боку та людьми — з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.

Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо — нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу — нічого не виходить. Чому це так, так я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всі ці спостереження з власного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульсу» бережи.

На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка.

Як я ставлюся до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «ВАПЛІТЕ», до «Плуга», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «МаРСу», до «Неокласиків», до «Бумеранга» (чи як він там зветься. ). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвище, не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хороше на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!

І коли вони, — ні Хвильовий, ні Досвітній, — ніколи не говорять про літературу.

А решта всі — хороші письменники, — так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Опрацьовуємо прочитане

• 1. Яке враження справив на вас твір Остапа Вишні «Моя автобіографія»? Чи викликав він у вас сміх? Чому?
• 2. Яку різницю між письменником і звичайною людиною визначає автор? Які засоби допомагають йому комічно відобразити цю різницю?
• 3. Яку роль, за текстом гуморески, відіграла природа у формуванні майбутнього письменника? Що саме автор називає природою в цьому випадку?
• 4. Яка подія в дитинстві героя змусила його замислитися про власне призначення?
• 5. На які компоненти творчого процесу звертає увагу письменник? Що в описі творчого процесу здалося вам найбільш комічним? Чому?
• 6. Як герой відповідає на запитання про своє ставлення до сучасних йому літературних організацій? У чому комічність такої відповіді?
• 7. Яких письменників-сучасників найбільше любить герой гуморески? За що він їх любить? У чому парадоксальність такого ставлення?

Виявляємо творчі здібності

• 8. Спробуйте скласти власну автобіографію в стилі Остапа Вишні. За бажанням запишіть її або просто перекажіть однокласникам та однокласницям. Проведіть конкурс на найсмішнішу автобіографію.

Коментар фахівця

Як мудрий знавець природи й співець її щедротного світу постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини на полюванні, риболовлі, про допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок зумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного й який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту.

Iван Зуб, дослідник літератури

(1889-1956)

Остап Вишня (справжні ім’я та прізвище Павло Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, неподалік містечка Грунь (нині Охтирський район, Сумська область). Батьки були простими селянами, про них письменник так писав у гуморесці «Моя автобіографія»: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному».

Майбутній письменник навчався в сільській початковій школі, потім — у Зінькові. Заповітною мрією хлопця було стати вчителем, проте на навчання в Глухівській учительській семінарії в родини грошей не було. Усе ж таки батько знайшов можливість: він віддав Павла вчитися до Київської військово-фельдшерської школи, оскільки мав пільгу (як колишній солдат) на безкоштовне навчання сина у військовому закладі. Після закінчення в 1907 р. Павло працював фельдшером 1 . 1917 р. юнак вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, проте через події громадянської війни змушений був покинути навчання.

1 Фельдшер — особа із середньою медичною освітою; помічник лікаря в лікувальних закладах.

Павло поринув у вир київського бурхливого життя: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету — у Центральну раду. Тоді до Св. Софії, зі Св. Софії — до “Просвіти”, з “Просвіти” — на мітинг, з мітингу — на збори, із зборів — у Центральну раду, з Центральної ради — на з’їзд, із з’їзду — на конференцію, з конференції — у Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх. Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Державний муж, одне слово».

Коли в Київ увійшли війська армії А. Денікіна, П. Губенко був евакуйований до Кам’янця-Подільського, де завідував медико-санітарною управою Міністерства шляхів УНР. З 1919 р. на сторінках газет з’являються твори молодого гумориста під псевдонімом Павло Грунський. 1920 р. він повертається до Києва, де його заарештовують за «контрреволюційну діяльність» і відправляють до Харкова. Про звільнення молодого митця подбав В. Еллан-Блакитний. П. Губенко починає працювати перекладачем у газеті «Вісті ВУЦВК», згодом редагує журнал «Червоний перець», одночасно виконуючи обов’язки секретаря в редакції газети «Селянська правда». Саме там 1921 р. була надрукована усмішка «Чудака, їй-богу!» під псевдонімом Остап Вишня. Гуморист стає популярним, його твори друкують багато газет і журналів в Україні. Пише нариси, фейлетони, створює новий жанр гумористичної прози — усмішку. Протягом 1920-х років з-під пера Остапа Вишні вийшли 23 книжки, зокрема «Вишневі усмішки» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки театральні» (1928). Твори гумориста друкували стотисячними накладами — ось чому митця називають «королем українського тиражу».

Однак сонце в житті Остапа Вишні почала закривати хмара більшовицького наступу на українську творчу інтелігенцію. Дружба гумориста з М. Хвильовим і М. Кулішем, його симпатії до ВАПЛІТЕ й Пролітфронту, що захищали право української літератури на національну самобутність, не могли бути не поміченими прислужниками тоталітарного режиму. 26 грудня 1933 р., коли розпочалися масові репресії проти українських митців, Остапа Вишню заарештували. Сміхотворця, якого так любив народ, влада оголосила ворогом народу. Спочатку митцю присудили розстріл, але згодом найвищу міру покарання замінили на десять років заслання. Остап Вишня відбував свій термін у селищі Чиб’ю (на півночі Росії). Його супроводжувала дружина — актриса Варвара Маслюченко-Губенко. Їй, як дружині ворога народу, дали п’ять днів, щоб виїхати з України. На руках у жінки було двоє малих дітей — Марія та В’ячеслав. Варвара носила чоловікові одяг та їжу, провідувала, морально підтримувала. Її називали «декабристкою ХХ ст.». Остап Вишня про свою кохану писав: «Ти для мене й дружина, і мати, і сестра, й ангел мій».

В. Маслюченко-Губенко

3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, і вже через декілька місяців з’являється його знаменита усмішка «Зенітка», з якої розпочався другий період життя та творчості гумориста. Письменник видає багато нових творів, працює в журналі «Перець», з 1948 р. веде щоденник, що дістав назву «Думи мої, думи мої. ». 1954 р. була опублікована збірка «Мисливські усмішки», що стала однією з найпопулярніших у доробку гумориста. Наступного року письменника було реабілітовано.

Остап Вишня помер 28 вересня 1956 р., похований у м. Києві на Байковому кладовищі.

«Перець» був одним з двох найпопулярніших журналів у колишньому Радянському Союзі. Першим був московський «Крокодил» (наклад — 5 млн прим.), а другим — київський «Перець» (3,3 млн прим.). «Перець» проіснував майже 92 роки! Він розважав народ гострою сатирою, висміюючи недоліки тодішнього суспільства й політичного устрою. В організації й редагуванні перших номерів українського сатиричного журналу (спочатку, 1922 р., він мав назву «Червоний перець» — тоді в Радянському Союзі все було червоним — від армії до «духовних пролетарських цінностей») брав участь Остап Вишня разом з його засновником — В. Елланом-Блакитним. Шалену популярність «Перцю» забезпечував Остап Вишня, який, на думку багатьох літераторів, на Слобожанщині був найулюбленішим письменником після Т. Шевченка. Серед ілюстраторів журналу був і О. Довженко.

Обкладинка журналу «Червоний перець». 1922 р.

3. Прочитайте матеріал і виконайте завдання.

«Король українського тиражу» своїм дотепним художнім словом долучив мільйони людей до читання української літератури. Дослідник творчості Остапа Вишні С. Гальченко зауважує: «Для ліквідації неписьменності села усмішки Остапа Вишні зробили не менше, ніж офіційні лікнепи, а міський житель почав говорити мовою Т. Шевченка, що теж мало неабияке значення для здійснення процесу українізації».

За життя гумориста вийшло друком понад 100 збірок з його творами, тематика яких дуже різноманітна. Остап Вишня висміював ледарство, хуліганство, бюрократизм, халтуру, хабарництво, браконьєрство, грубість, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині. У своїх гуморесках автор зображає життєві явища в добродушному, жартівливому тоні, окремі вади людини піддає легкій, доброзичливій насмішці. Він не забуває посміятися із себе, зокрема в гуморесці «Моя автобіографія».

Гумореска «Моя автобіографія». Здавалося б, про що можна повідомити в автобіографії, крім цифр і голих фактів? Гуморист художньо викладає найяскравіші моменти свого життя, найголовніші риси вдачі й світовідчування, цікаві коментарі суспільних, державних та естетичних проблем.

Твір поділений на п’ятнадцять розділів-етюдів, об’єднаних єдиним задумом: «Підмемуарити життя пройдене, а то перед історією буде ніяково».

Простежуючи генеалогію свого роду, Остап Вишня не без гумору пише про своїх батьків і дідів: «А коли, було, спитаєш у баби, батькової матері, про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: “Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!”»

Остап Вишня. 1928 р.

З наступних розділів читач дізнається, що «письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина» і «письменники так, спроста, не бувають».

Виявляється, «головну роль у формуванні майбутнього письменника відіграє взагалі природа. ». Остап Вишня проніс через усе життя любов до природи.

З теплотою й трепетом згадує автор свого першого вчителя: «. доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам був ходяча совість людська». І тут же — з тонкою іронією про тодішні методи виховання й стимулювання: «А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжки зазирати?»

Кожне речення, кожен абзац цього своєрідного твору наповнені жартом, дотепом та іронією. Усе в ньому — від народу, від рідної землі: і корова Оришка, і картопля, і бур’яни, і «ранок, коли над лиманом срібний туман устає».

Остап Вишня тонко розумів людей, безпомилково їх оцінював. Не без гордості й з м’яким гумором він пише про своє навчання в Зінькові разом з відомим поетом, літературознавцем М. Зеровим. Щоправда, гуморист не пішов за М. Зеровим та іншими неокласиками, естетичною платформою яких була орієнтація на античні зразки: «Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші із Зеровим стежки розійшлися. Він — на Рим, я — на Шенгерієвку». Сатирик, отже, ставить собі за мету вивчати життя свого народу й реагувати на актуальні проблеми.

На перший погляд, оповідач у гуморесці «Моя автобіографія» — це пасивний спостерігач, до всього байдужий учасник подій. Однак він лише вдає наївного, довірливого «простачка», який з усім погоджується. Насправді, під маскою такого «простачка» постає образ людини — мудрої, талановитої й дотепної, біографія якої невіддільна від історії рідного народу (Г. Семенюк).

А. Яку помилку свідомо допустив Остап Вишня в назві гуморески «Моя автобіографія»? З якою метою, на вашу думку, автор використав такий прийом?

Б. Знайдіть у статті Г. Семенюка відомості про тему гуморески «Моя автобіографія», її композицію, гумор, героїв та оповідача. Зробіть відповідні нотатки в зошиті.

4. Опрацювавши матеріал про усмішку «Сом», доповніть його своїми думками. Відомості з теорії літератури запишіть у зошит.

Усмішка «Сом». У «Мисливських усмішках» найповніше виявилася чиста, щедра й весела душа Остапа Вишні. За лукавим, усміхненим образом оповідача — сам автор, який обожнював полювання. Але він — мисливець тієї рідкісної вдачі, який іде на полювання не з метою вбити, а навпаки, — уникнути насильства над природою. «Мисливські усмішки» збагачують читача знаннями про природу, у звичайному кленовому листку «розкривають цілий світ з його радощами й трагізмом, виховують повагу до всього живого на землі, навчають щиро й незрадливо любити свій рідний край з його зелом, птаством і звіриною, з його полями й лісами, з його людьми, добрими душею й чистими помислами» (Ю. Цеков). Автор-оповідач замислюється над проблемами людини та природи, людини й вічності земного буття. Його погляд на світ визначає тонкий та проникливий ліризм, тому усмішки є поезією в прозі.

Остап Вишня та М. Рильський на полюванні. 1951 р.

У назві збірки автор закарбував винайдений ним літературний жанр. Більшість з 26 усмішок названа на честь головного героя: «Лисиця», «Ведмідь», «Бекас», «Вовк», «Вальдшнеп», «Перепілка», «Дрохва», «Сом» та ін. Майстерність автора виявилася передусім у внесенні ліричного забарвлення в гумористичну розповідь.

Теорія літератури

УСМІШКА. ФЕЙЛЕТОН

Усмішка — лаконічний гумористичний твір, у якому поєднано жанрові особливості гуморески, анекдоту й фейлетону. Цьому жанру властиві ліризм і дотепність, які поєднані з доброзичливим тоном оповіді. В усмішках незримо присутній образ автора: він виникає в ліричних відступах, окремих репліках оповідача. Відомі такі тематичні цикли усмішок Остапа Вишні, як мисливські, київські, кримські, сільські, закордонні та ін.

Фейлетон — невеликий літературно-публіцистичний твір викривального, сатиричного характеру на злободенну тему.

Остап Вишня — майстер пейзажних картин. Саме з мальовничого пейзажу розпочинається усмішка «Сом»: «Заплава річки Осколу. заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш — картуза не видно! Шумить заплава в травні та в червні. Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, покритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілій. » Перед читачем постають мальовничі краєвиди Слобожанщини, в авторських інтонаціях відчувається трепетна любов до цього краю, до його краси й до тих, хто населяє Оскіл та його береги: солов’ї, дикі качки, болотяні курочки, лиски та ін. Автор доповнює цю картину буянням зелені й пташиного торжества, голосами дівчаток з народними піснями «Човник», «Тихо-тихо», «Тихенький вечір на землю спадає», «Тихо, тихо Дунай воду несе» та ін.

Остап Вишня. 1950-і роки

Природа — ніби ліричне тло, на якому розгортаються події, а ведуть сюжет розповіді оповідач, дід Панько й рибалка (без імені). У першій історії читачів застерігають від небезпеки, яка чатує на необачних людей: «Трохи ліворуч — велика ковбаня 1 , ціле просто урвище під зверху тихою водою. Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Боже борони там купатися! Утягує, углиб утягує: закрутить тебе, завертить, бульк! — і немає чоловіка!» Але виявляється, що не ковбаня є найбільшою небезпекою на Осколі. а велетенський сом, який живиться гусаком. Але якби тільки гусаком! Як відомо, рибалки й мисливці — майстри перебільшень, і дід Панько — не виняток. Він далі дивує читача історіями, у які важко повірити, проте робить це так переконливо й майстерно, що мимоволі довіряєш йому. «Героїзм» сома не обмежився гусаком: наступною жертвою став панський собака сетер-гордон Джой. На тверде переконання діда Панька, сомові навіть катер з’їсти під силу, щоправда, він цього не робить, бо судно надто голосно торохтить: «А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві. Соми — вони такі!»

1 Ковбаня — глибоке місце у водоймі.

Річка Оскіл

З наступної історії, яку розповів уже інший рибалка, читач дізнається, що риба сом — сильна й могутня. Це було на Дніпрі. Рибалка став свідком того, що величезний сом тягнув проти течії на шаленій швидкості човна з дідком, який заплутався за шворку й не міг відчепитися від човна. Рибалка взявся допомогти бідолашному дідусеві. Довго ще тягав їх сом, аж доки не покинули його сили.

Остання частина усмішки більш реалістична й приземлена, вона нагадує інструкцію про те, як ловити сома. І читач ладен уже й повірити, прийняти розповідь за чисту копійку, якби не нові побрехеньки оповідача: «. у сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів».

Акварельний пейзаж, майстерний діалог, влучні деталі в репліках героїв, гумор, незрима присутність автора з його захопленням природою — усе це ознаки усмішки як літературного жанру, який ще називають поезією в прозі. М. Хвильовий захоплювався ліризмом цих лаконічних історій: «“Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні. »

5. Перегляньте документальний фільм Т. Алтухової «Воскресіння “розстріляного відродження”» (1 год 20 хв) і виконайте завдання.

Youtube Фільм «Воскресіння “розстріляного відродження”»

A. Розкажіть про будинок «Слово» у м. Харкові.

Б. Яким ви побачили Остапа Вишню? Чим він відрізнявся від своїх колег по перу?

B. Хто з літературознавців і зірок шоу-бізнесу, на вашу думку, найбільш переконливий? Чому ви так вважаєте?

Г. Прокоментуйте формат документального фільму. Які прийоми вам найбільше сподобалися?

6. Виконайте завдання.

1. Справжнє прізвище Остапа Вишні —

2. У назві гуморески «Моя автобіографія» Остап Вишня використав

3. Глибину ковбані дід Панько вимірював

4. Розкажіть про трагічні події в житті Остапа Вишні.

5. Чому письменника називають «королем українського тиражу»?

6. Які особливості має усмішка як літературний жанр? Чим вона відрізняється від гуморески?

7. Яким ви побачили Остапа Вишню в гуморесці «Моя автобіографія»?

8. До якого виду комічного — гумору чи сатири — належить усмішка «Сом»?

9. Охарактеризуйте образ оповідача в усмішці «Сом».

10. Яку роль відіграють пейзажі в усмішці «Сом»? Які особливості їхнього зображення?

11. Як відомо, автобіографія — жанр офіційно-ділового стилю. Остап Вишня в гуморесці «Моя автобіографія» свідомо вдається до «порушення» стилістичних норм цього документа. За допомогою яких «порушень» автор досягає комічних ефектів? Наведіть конкретні приклади з твору.

12. Поміркуйте, чому «Мисливські усмішки» Остапа Вишні називають ліричними. Аргументуйте свою думку конкретними прикладами з твору.

Домашнє завдання

• 1. Прочитайте усмішку Остапа Вишні «Письменники» і напишіть вільне есе про те, яким ви побачили оповідача цього твору.
• 2. Проілюструйте один з прочитаних творів Остапа Вишні (за бажанням).

Використана література

• Гальченко С. «Десятирічка» Остапа Вишні // Слово і час. — 2007. — № 8. — С. 59-64.
• Цеков Ю. Мою роботу рецензував народ // Остап Вишня: В 4 т. — К. : Дніпро, 1988. — Т. 1.

Остап Вишня — Моя автобіографія (аналіз, паспорт твору)

Тема: гумористична розповідь про батьків, навчання й формування світогляду письменника.

Ідея: у гумористичній формі висвітлення факторів, що впливають на формування митця.

Мотиви: “гармонія в житті”, “краса дитинства”, “освіта”, “батьки”, “рідна мова”, “становлення митця”.

Композиція, композиційно-стильові особливості: композиція відповідає формі ділового паперу — автобіографії.У “вступному” етюді-розділі автор розповідає про те, де й коли народився, про батьків та дідів. Другий і третій етюди присвячені етапам навчання, формуванню світогляду майбутнього художника слів. В Остапа Вишні що не речення — то народний жарт, який містить глибинний підтекст.

Гумореска скомпонована з окремих невеличких розділів-“фресок”. Автор “вихоплює” найяскравіші, найхарактерніші епізоди, події. Це не лише життєпис, а й аналіз пережитого автором. “Найголовніші моменти” переважно веселі, іноді — трагічні. Гострий на слово гуморист постає серйозним і вдумливим. Гумореска насичена розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю, щирістю.

Головні герої та їх образи: людей: оповідач; батько; мати; діди (“швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні”); “сімнадцятеро дітей”; Іван Максимович — старенький учитель, який учив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку; пані-“експлуататорша”; природи: корова; картопля, коноплі, бур’яни; кінь; предметів і явищ: народження, криниця, колиска, їжа, город, ямки; черкеска або восьмерика; ліжко; школа, лінійка; падіння з коня; поцілунки руки, класова свідомість; навчання; робота; газета; писання.

Символічні образи: лінійка, яка виробляла літературний стиль письменника; книга “Катехізис” Філарета, яку треба було не просто читати, а знати напам’ять; книга “Руський паломник”, що його років двадцять підряд читала мати (символи негуманної освіти).

Час і місце подій: 1 листопада (за ст. ст.) 1889 р. містечко Груні Зіньківського повіту на Полтавщині, точніше хутір Чечва, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот; пізніше Лебедин — Груня — город — ліжко — пізніше школа “Міністерства народного просвещенія”, яку закінчив 1903 р. — маєток фон Рот — Чечва — 1903 р. фельдшерська школа в Києві — 1919 р. Харків — 1921 р. редакція газети “Вісті”.

Композиція: народження — генеалогія роду — дитинство — природа, її роль у формуванні майбутнього письменника — падіння з коня, коли автор усвідомив, що бути йому письменником — спогади про першого вчителя та його методи навчання — народження “класової свідомості” — навчання на фельдшера — згадка про нудну роботу — згадка про роботу перекладачем у газеті.

Проблематика:

• Формування митця
• Пошана до старших
• Повага до вчителів
• Відповідальність за свою працю

Художні засоби виразності: плеоназм (“моя автобіографія”), епітет, порівняння, гіпербола; засоби творення комічного (гумор, іронія, сарказм).