Які іграшки були раніше
Плішко Наталія, м. Чернівці
Перша улюблена іграшка дитинства. У кожного з нас вона своя. Світ іграшок також переживає зміни, як і світ людей. Раніше популярними були одні іграшки, тепер — інші. Придивімося, як по вулиці ідуть у дитсадок мами з малюками. Іноді дітлахи несуть в руках улюблену іграшку.
Не треба пильно придивлятися, щоб побачити, що дівчатка найчастіше пригортають до себе довгоногу цибату ляльку з заморським ім’ям Барбі, а хлопчаки взагалі тримають якихось жахливих пластикових монстрів, пофарбованих у темні неприємні кольори. Такі ж іграшки заполонили й полиці наших магазинів. Однотипні, байдужі, холодні, чужі з непривітним та скляним поглядом…
На жаль, ми забули про традиційні народні українські іграшки — добрі, веселі, яскраві, виготовлені з природних матеріалів. Вони, звичайно, не виблискують так, як глянцева холодна пластмаса, зате мають у собі набагато більше — частинку душі цілого народу. Тому дослідження української традиційної іграшки на часі дуже актуальне.
Українська іграшка, як і саме життя нашої нації, сягає глибокої давнини. Люблячі руки мам і бабусь завжди творили для своїх малюків забавки з того, що було в домі: з клаптика тканина, рослинки чи овочу. Ляльку робили з кукурудзяного качана, возика з дерева, корівку з маленького гарбузика. Вони були простими, ці іграшки, але в них зберігалосяся все: сили землі і сонця, теплота рук рідних людей. Здавалося б, іграшка — це дитяча забавка не варта уваги дорослої серйозної людини. Але завжди були по всій Україні майстри, які знаходили особливий сенс у виготовленні іграшок для дітей. Саме українська традиційна іграшка є об’єктом нашого дослідження.
Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський. У 1904 році була надрукована його праця «Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чернігівщині Київської губернії».
Крім того, вагомий внесок у дослідження традиційної народної іграшки зробили О. Найден «Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості», Д. Фіголь «Українська народна дитяча іграшка». На значущість народної іграшки вказували також відомі педагоги С. Русова, А. Макаренко.
Мистецтвознавчі аспекти української народної іграшки постійно перебувають у центрі уваги й сьогодні. Дослідники розкривають основні етапи розвитку народної іграшки, окреслюють її художню специфіку, декларують іграшку як самобутнє культурне явище, у якому закладені національні, локальні, загальнолюдські риси матеріальної та духовної культури.
Історія виникнення традиційної іграшки
На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.
У IV—ІІІ тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін.) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.
Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев’яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.
У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).
Від українських іграшок періоду XIV—XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях.
Проте деякі знахідки все ж вдалось виявити. Зараз вони перебувають на складі археологічних колекцій НМІУ. Це вироби дрібної антропоморфної та зооморфної пластики XIV–XVIII ст., що походять з Києва.
У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі, розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок — “пань”, розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.
Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. — дерев’яні кухлики для зачерпування рідини, дерев’яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами.
Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд «колиски на кружалах», у якій лежить дитина.
Функція народних іграшок
Народна іграшка повинна не тільки нести інформацію, а й бути естетичною, втілювати оригінальну ідею. Народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна одну.
Іграшка, яка була спеціально зроблена для дитини, як атрибут її гри, з’явилася вже тоді, коли суспільство почало усвідомлювати важливість і потрібність виховання дітей для подальшої їх діяльності, коли фактор виховання почав відокремлюватися від маси повсякденних турбот. Відтоді іграшка поряд з іншими речами, зробленими людиною, починає входити до сфери культури.
Іграшка серед атрибутів культури посідає своєрідне місце, має особливий статус. Потреба в іграшці, грі збільшується з розвитком цивілізації та суспільного прогресу. Економічно і технічно розвинуті країни споживають значно більше іграшок, ніж ті, які розвиваються або перебувають у стані занепаду. Відтак і індустрія іграшки вже давно набула значної потужності, а нині за розмахом може конкурувати з рядом основних видів виробництва.
Різновиди іграшок
Існують різні типології українських народних іграшок. Наприклад, у своїй класифікації А. Макаренко послуговувався критерієм взаємозв’язку їх технологічної готовності з виховними, розвивальними можливостями, які виникають при використанні іграшок. Це дало підстави виокремити серед них такі три типи:
— готові іграшки (ляльки, машини та ін.), які ознайомлюють дитину з предметами навколишнього світу, розвивають уяву;
— напівготові іграшки (розрізні картинки, кубики, конструктори, розбірні моделі), що сприяють розвитку логічного мислення;
— іграшки-матеріал (пісок, глина, дерево, картон, папір), використання яких забезпечує творчу діяльність дитини.
Також іграшки можна класифікувати за матеріалом, особливостями формування, функціями тощо.
У нашій роботі ми розглядаємо такі різновиди іграшок:
• лялька-мотанка;
• керамічна іграшка;
• іграшка з тіста;
• дерев’яна іграшка;
• іграшка з сиру.
Лялька-мотанка
Мотанка відрізняється від звичайної іграшки відсутністю обличчя. За уявленнями язичників через обличчя в ляльку вселяється душа. А душа буває доброю чи поганою.
Матеріалами для виготовлення служать натуральні матеріали (сіно, солома, дерево, трави, сухе листя, насіння, зерна). Прикрашали мотанку народними орнаментами та вишивкою. На обличчі такої ляльки різними нитками намотується хрест. Обов’язкова умова – іграшка повинна бути хрестоподібної форми, щоб не нагадувати собою реальної людини.
Народ вірив, що в мотанці знаходиться дух предків і що вона може передавати досвід з покоління в покоління. Українці вважали, що цей символ приносить їм багатство та успіх.
Секрети виготовлення ляльок передавалися в родині від матері до дочки. Коли дівчина виходила заміж, мати дарувала їй ляльку-мотанку як оберіг для нової домівки.
Хворій дитині давали пограти з лялькою. Після чого її знищували. У народі вірили, що вона вбере в себе її недугу. Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька. Вона охороняла це місце від нечистої сили до народження наступної дитини.
На Різдво виготовляли спеціальних ляльок із зерна. Вони символізували добрий урожай.
Існувало три типи ляльок-мотанок: немовля, баба-берегиня, наречена.
При народженні дитини українці виготовляли ляльку немовляти. Лялька виконана у вигляді немовляти в пелюшках. Її укладали в ліжечко поряд з дитиною для охорони її сну та здоров’я.
Баба-берегиня допомагала оберігати достаток сім’ї. У середину ляльки вкладали монети, зерно, вовну для збереження домашнього тепла, отримання хорошої вовни овець та грошового достатку.
Лялька-наречена захищала дівчат від пристріту і підтримувала їх. Цю ляльку багато одягали і прикрашали, так як вона символізувала придане нареченої і привертала багатого нареченого.
Сьогодні, серед розмаїття сучасних ляльок, народні ляльки з тканини є особливим видом з неосяжною енергетикою, які цілюще впливають на психіку й здоровий розвиток дитини.
Керамічна іграшка
Глина – матеріал ламкий і недовговічний. Незважаючи на великі масштаби виробництва глиняних іграшок, їх дійшло до нас мало, адже вони легко ламались, розбивались і зникали з поколіннями людей.
Колекції глиняних забавок не великі і майже не вивчені: інтерес до глиняної іграшки виник доволі пізно, а вивченню її перешкоджає особлива традиційність, одноманітність і сталість форм і образів.
Іграшку робили скрізь, де були поклади глини і займалися гончарством. Вона була побіжною, другорядною справою в гончарному виробництві. І ліпили її, поряд з мисками, глечиками і горщиками, зазвичай не гончарі-чоловіки, а жінки і діти. Ліпили для себе, для забавки, а з часом – на продаж, приурочуючи до ярмарків і веселих народних свят. Лише в кількох місцевостях глиняна іграшка стала самостійним промислом, підвладним впливам моди і міським потребам. Але зазвичай вона народжувалась і розвивалась у селянському середовищі. Саме тому в ній знайшли яскраве виявлення характерні риси селянського народного мистецтва.
Технологія виготовлення іграшок, підготовка глини майже всюди були однаковими, хоча й мали місцеві особливості. Червону, сіру або білу глину змішували з дрібним просіяним піском і розводили з водою, перетворюючи у в’язке тісто. З нього й ліпили іграшки. Спочатку їх висушували, а через кілька днів обпалювали. В залежності від якості і складу місцевих глини й піску, поверхня іграшок набувала певного кольору і фактури, які відігравали велике значення в їх декоративних властивостях. Для прикраси в різних центрах використовували кольорову поливу або розпис.
Особливий інтерес становлять розписи іграшок. Вони утворюють певну традиційну, закріплену та логічно зумовлену, систему понять і позначень. в системі цих розписів закладений глибокий зміст, здобутий досвідом життя та праці багатьох поколінь.
Іграшка з тіста
Особливою обрядовістю була наділена іграшка з тіста. Вона не тільки смачна, але й ще допомагає виявити творчу сторону її автора. Фігурки були найрізноманітніші, але найпопулярнішими були іграшки, які виготовлялися до календарно-обрядових свят. В них ігрове призначення поєднується з обрядовим. Так, весною мами та бабусі випікали для своїх малят «жайворонки» з тіста, аби ті закликали з їхньою допомогою з вирію пташок.
Солоне тісто для виробів найбільш оптимальний для занять з найменшими дітками, які можуть вирішити спробувати готовий виріб. Всі компоненти абсолютно нешкідливі для дитячого організму й не принесуть ніякої шкоди.
Фігурне печиво у вигляді інших птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин свідчить про часткове збереження обрядового їх значення. Це печиво нерідко має умовно-образний характер, яскраво розмальоване. Діти спочатку граються ним, а потім з’їдають. На Різдво пекли пряники у формі «півників» і «коників», на свято Миколая – Миколаєвого пряника. Діти долучалися до процесу їх випікання, щоб потім на вулиці разом із своїми ровесниками влаштовувати цілі театралізовані дійства та частувати один одного смачною випічкою.
Дерев’яна іграшка
Переважну більшість дерев’яних іграшок становлять вироби так званого ремісничого характеру — деркачі, вітрячки, фуркала, свищики, торохтушки, сопілочки, змійка, а також фігурки людей, пташок, звірят тощо, які мають лише ігрове призначення. Всі вони яскраво розмальовані.
Ще у повоєнний час їх у великій кількості продавали на базарах і в крамничках. Виробляли такі іграшки ремісники-кустарі та артілі, які утворювалися переважно в невеликих містах і райцентрах сільського типу. Діти лагодили їх, коли вони псувалися, або робили нові за зразками. Більшість цих іграшок, зокрема ті, що пов’язані з шумовими ефектами (торохкала, свистунці, фуркала, деркачі), в давнину мали захисну функцію. Вважалося, що їх торохтіння, хурчання, свист відганяє від дитини злі сили.
Цікавим аспектом дерев’яної іграшки є розпис. Він, зрештою, робить прості столярні вироби творами мистецтва, надає їм художньо-образних якостей.
Дерев’яна іграшка – давня по своєму походженню. В ній відображаються цінні традиції різьби і розпису по дереву. Переваги цього виду народної творчості пов’язані з розвитком дерев’яної іграшки як побічної допоміжної галузі столярної справи.
Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувалися у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким: сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували бук, клен, дуб, горіх, рідко грушу. Окрім дерева для виготовлення іграшок, застосовували кору переважно сосни і дуба. За спогадами респондентів-старожилів Переяслав-Хмельницького району у першій половині та середині ХХ ст. хлопчики часто виготовляли собі забавки з природного матеріалу. З гілок верби, липи, клена робили звукові іграшки.
Інтелектуальними іграшками хлопців були різноманітні «мороки», які виготовляли з лози, мотузок, деревини, ґудзиків, тоненьких патичків, дроту. Підкреслюючи хлопчачу вдачу, їх завжди вабила іграшка-зброя. Типовим прикладом етнічної військової іграшки стала рогатка. Її виготовляли з розщепленої гілки дерева, до якої прив’язували гумку. «Кулями» були кісточки вишень, камінці, грудки землі та глини. Граючись рогаткою, діти вправлялися у влучному попаданні в ціль, тренували окомір. Старших хлопчиків приваблювала також «холодна зброя». Вони захоплювалися грою в «ножик». Частенько ножик робили власноруч. Для цього необхідно було вистругати із шматка дерева лезо та колодочку.
Хлопчаки також влаштовували дуелі з мечами. Мечі, звісно, були дерев’яні, виготовлені власними руками. Такі ігри розвивали спритність, влучність, фізичну силу руки. Дорослі виробляли дітям іграшки відомими в деревообробці техніками – вирізуванням, витесуванням, столярними і бондарними прийомами.
Іграшка з дерева – тепла, легка, зручна у грі – обов’язково має супроводжувати сучасне дитинство.
Іграшка з сиру
Сирна пластика – оригінальний вид українського народного мистецтва, характерний тільки для Карпат. Іграшка з сиру зберігає свою давню символіку, залишається культово–магічним атрибутом, оберегом та особливо причаровує, бо вертає нас у дитинство.
За переказами сивих жителів та за етнографічними джерелами, сирні вироби, фігурки баранчиків, коней, оленів відомі з кінця ХІХ ст.. У слов’ян був поширений культ тварин, тому відтворення коней, баранчиків – це по суті релікти їх архаїчних, світоглядних уявлень і вірувань.
У давнину сирні фігурки і колачики робили пастухи і, повертаючись з полонини додому, роздаровували, особливо дівчатам.
У наш час сирні фігурки виготовляють тільки жінки, і не з овечого, а з коров’ячого сиру, і не в полонинах, а в хаті. Традиційні сирні вироби – баранчики, цапки, волики, із птахів – курочки, півники, лебеді, качечки з каченятами, „оріпки”, „жидівські зозулі”, куріпки.
Фігурки з сиру так чи інакше зберігають залишки давньої символіки певних свят, обрядів та звичаїв, привертають щастя, добро, багате та довге життя. Всі вироби мають спільні стильові риси та кожна майстриня по-своєму бачить світ, по-своєму творить: хто з веселим гумором, хто з коломийкою та примовкою на вустах.
Духовна складова української традиційної іграшки
Іграшка – це феномен культури, виконаний з певного матеріалу, що володіє формою, змістом, значенням і сенсом. Образно кажучи, іграшка – це «грайливе дзеркальце» життя і фантазії, а точніше, буття і свідомості.
Функції іграшки – розвивати, розважати й виховувати, тобто соціалізувати особистість людини. У сучасному суспільстві поширилися іграшки, які становлять загрозу для дітей (маски вампіра, мерця, скелети і т.д.). За їх допомогою дитина прилучається до образів не вписаних у нашу культурну традицію. Їм протиставлені традиційні народні іграшки, які викликають в дітей «вибух радості й оптимізму». Це життєстверджуючі іграшки, у них проявляється радість людини свого буття.
У народній іграшці передається любов і ласка, веселість, знання та вміння – в цьому сила її впливу на дитину, на формування її духовності. У народній іграшці багато тепла, яке виражається у дбайливому її виконанні: колористична глиняна іграшка, сонячна дерев’яна іграшка, смачна іграшка з сиру чи тіста, заворожуюча іграшка з тканини чи соломи.
Іграшкою як явищем масового мистецтва є серійна сучасна іграшка. Це зриме втілення картини світу як машини, механізму. Тут навколишній світ постає не як живий організм, що більш природно для дитини, а як механізований роботоподібний об’єкт. Така забавка відчужує дитину від іншої людини, знижує творчий потенціал гри. Іграшка сьогодення, з якою, на жаль, має справу сучасна дитина, по суті своїй є антиіграшкою: у ній міститься ідея володіння, а не радісного осягнення розмаїття світу, у дитини вона формує тенденцію витіснення розвиваючого компоненту гри і справжньої творчості.
Важливо пам’ятати, що іграшка не тільки об’єкт дитячої діяльності, а й предмет культури, який має самостійну цінність, естетичний аспект і духовне навантаження.
На часі повернення до традиційних народних іграшок, бо вони є пам’яттю етносу, нації, людства про своє минуле, це спадщина, яка подібна до рідної мови, казки, пісні. Вони несуть в собі художню культуру, народну творчість, розвивають самобутні риси естетики свого народу.
Традиційна народна іграшка добра, весела, яскрава, виготовлена з природних екологічно чистих матеріалів, які не зашкодять здоров’ю дитини. Звичайно, вона не виблискує так, як холодна пластмаса, зате має в собі набагато більше – частинку душі цілого народу, код духовності нашої нації.
Народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка: розповідає про історію країни, про звичаї і традиції народу, про її спосіб життя. Тобто вона формує підвалини духовно багатої та емоційно розвиненої особистості у майбутньому.
Сьогодні масово виготовляються такі іграшки які не лише не мають позитивного впливу на дітей, а й становлять загрозу для них. За їх допомогою дитина прилучається до образів, які відображають лиходіїв. Це закарбовується у підсвідомості дитини і несе негативний вплив на подальший її розвиток. Їм протиставлені традиційні народні іграшки, які викликають у дітей захоплення та лише позитивні емоції і впливають на дитину якнайкращим чином. Вони формують духовну основу дітей, сприяють їх залученню до життя в гармонії з природою та оточуючими.
Тож повернімося до минулого, адже воно – поступ у майбутньому. Творімо своє, любімо своє й пишаймося своїм! Пам’ятаймо, що духовна сутність людини – найбільше мірило людяності!
Які іграшки були раніше
Невідомо, коли з’явилися перші дитячі іграшки в нашому краї. Відомо, що в дуже далекому минулому іграшок як елементів дитячої гри спеціально не виготовляли. Витвори, якими згодом стали бавитися, спочатку були атрибутами обрядових дій. Перехід їх у сферу дитячої гри відбувався поступово з розвитком цивілізації а також із усвідомленням необхідності цілеспрямованого виховання дітей.
Українська іграшка, як і саме життя нашої нації, сягає глибокої давнини. Знайдені на території України іграшки – глиняні ляльки з рухомими кінцівками – датуються ІІІ–ІІ століттям до н. е. З часом їх почали прикрашати розписом, кольоровою глиною, і вони стали справжними витворами народного мистецтва. Дбайливі руки мам і бабусь завжди творили для своїх малюків забавки з того, що було в домі: з клаптика тканини, рослинки чи овоча. Ляльку робили з кукурудзяного качана, возика – з дерева, корівку – з маленького гарбузика. Вони були простими, але в них зберігалося все: сили землі та сонця, теплота рук рідних людей. Здавалося б, іграшка – це дитяча забавка не варта уваги дорослої серйозної людини. Але завжди були по всій Україні майстри, які знаходили особливий сенс у виготовленні іграшок для дітей.
Найдавніші прототипи іграшки на території України – фігурки пташок, вовка чи собаки – виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення. Трипільці виготовляли керамічні статуетки у вигляді жіночої фігури, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків) та їхніх дитинчат, які символізували плодючість Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев’яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X – початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.
У дохристиянський період іграшки зображали переважно священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їхній зв’язок із язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак, деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).
Від українських іграшок періоду XIV–XVIII ст. майже нічого не збереглося. Проте етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі, розпочалося масове виробництво забавок на продаж. У 1793 році Катеринославська губернська адміністрація ухвалила «за зручністю часу і вигодою для мешканців» заснувати щорічні торгові з’їзди-ярмарки. Їх у Катеринославі приурочували до головних православних свят, мали вони і свої назви: Свято-Духівська, Миколаївська, Покровська, Успенська, Преображенська, Троїцька. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок-«пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою. Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. – дерев’яні кухлики для зачерпування рідини, дерев’яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рубелі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки тощо. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами.
Народ вірив, що в мотанці перебуває дух предків, і що вона може передавати досвід із покоління в покоління. Українці вважали, що цей символ приносить їм багатство та успіх. Секрети виготовлення ляльок передавалися в родині від матері до дочки. Коли дівчина виходила заміж, мати дарувала їй ляльку-мотанку як оберіг для нової домівки.
З мішковини виготовляли і наповнювали різним зерном ляльку, яку називали Грошова Кубишка. Ставили її на почесне місце, щоб вона приваблювала у дім удачу чи достаток. В українській хаті мала місце й лялька Желанниця, яка виконує бажання. Хворій дитині давали побавитися з лялькою, набитою цілющими травами, після чого її знищували. У народі вірили, що вона вбере в себе недугу. Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька, охороняючи це місце від нечистої сили до народження наступного дитяти. Іграшки зі злаками – крупенички – ставили там, де складали зерно чи сіно.
У давні часи була іграшка «тарахкальце», або «брязкальце» для найменьших дітей. Її виготовляли з трахеї гуски або качки, наповнювали зерном, а потім чіпляли на ниточку над колискою дитини. Щоб іграшка була гарною, її розмальовували фарбою, або варили в пасльоні. В залежності від того, що було всередині, таким був і звук: горох – «гудів», просо – «шепотіло», кукурудза – «гуркотіла», пшениця – «дзвеніла». З великим задоволенням гралася дитина і без шкоди для свого здоров’я.
Для майбутніх козачат робили «вуркотило». Ця іграшка складається з нитки, посередині якої ґудзик або деревинка з діркою. Вуркотило намотували на пальці, розкручували нитку, підносили до носа хлопчика, якщо він не закривав очей, а дивиться прямо, це – справжній козак. Вуркотило з деревиною було у бідних дітей, а ґудзики чіпляли для хлопчиків із заможних сімей, тому що у минулі часи ґудзики були дорогі.
Численністю та розмаїттям втілених образів в української народній іграшці виділяються фігурки тварин. Вони легко вміщаються у дитячих долонях. Глиняні фігурки тварин мають профільні зображення, які краще виявляють загальний обрис та дозволяють передати характерний рух тварин. Фігурка пташки переважно має обтічну лаконічну форму, яка передає порожнистий яйцеподібний тулуб, завершений з одного боку голівкою, з іншого – хвостом-свищиком. Свищики були улюбленими іграшками дітей, більшість їх мають найпростішу архаїчну форму. В колекції Дніпропетровського історичного музею є зразки керамічних іграшок-свистунців опішнянського виробництва ХІХ – початку ХХ століття і сучасних майстрів-керамістів (пташки, фігурки людей, свинки, вівці).
Переважну більшість дерев’яних іграшок становлять вироби так званого ремісничого характеру – деркачі, вітрячки, фуркала, свищики, торохтушки, сопілочки, змійка, а також фігурки людей, пташок, звірят тощо, які мають лише ігрове призначення. Всі вони яскраво розмальовані. Ще у 1940–1950-ті роки їх у великій кількості продавали на базарах і в крамничках. Виробляли такі іграшки ремісники-кустарі та артілі, які утворювалися переважно в невеликих містах і райцентрах сільського типу. Діти лагодили їх, коли вони псувалися, або робили нові за зразками. Більшість цих іграшок, зокрема пов’язані з шумовими ефектами (торохкала, свистунці, фуркала, деркачі), в давнину мали захисну функцію. Вважалося, що їхнє торохтіння, хурчання, свист відганяють від дитини злі сили.
Дерев’яна іграшка – давня за своїм походженням. У ній відображаються цінні традиції різьби і розпису по дереву. Переваги цього виду народної творчості пов’язані з розвитком дерев’яної іграшки як побічної допоміжної галузі столярної справи. Цікавим аспектом дерев’яної іграшки є розпис. Він, зрештою, робить прості столярні вироби творами мистецтва, надає їм художньо-образних якостей.
Особливої популярності серед дітей Катеринославської губернії зажили іграшки, які виробляли аж до кінця ХІХ століття на Львівщині в Яворові, де кустарне виробництво дерев’яних забавок було дуже розвиненим. Особливим попитом також користувались народні рухливі дерев’яні іграшки – човники, санчата, візочки. Найбільше поширення, наприклад, на Криворіжжі мали саморобні іграшки: млинок – дві палички, скріплені навхрест цвяхом, які крутилися від вітру; скрипочка з лляними струнами та смичком з кінського волосу, столики, а у дівчаток – ганчір’яні ляльки.
Як дитяча іграшка-їжа подекуди випікалося й випікається нині фігурне печиво. Українських іграшок із тіста від старих часів залишилось обмаль. Це – коники, орнаментовані різнокольоровою глазур’ю та людські фігурки – божества на конях і всередині якоїсь будівлі, може, й храму. Фігурне печиво у значних кількостях колись продавалося на ярмарках та біля церков у великі релігійні свята.
Людина бавиться змалечку. Важливим елементом дитячих ігор є іграшка. Граючись, діти готуються до дорослого життя, вдаючи, що вони вчителі, лікарі, вихователі, влаштовують уявні вечірки своїм лялькам тощо.
Різко зросла кількість нещасних випадків, пов’язаних з відпочинком на воді