Уроку “Д. Г. Байрон. Поема « Мазепа». Її історична основа та романтичний міф. Риси байронічного героя в образі Мазепи. Символізм поеми. Образ гетьмана в світовому “

v виховувати зацікавленість до історичного минулого своєї країни, вміння працювати в групах.

Тема : Д. Г. Байрон. Поема « Мазепа». Її і ст о рична основа та романтичний м іф. Риси байронічного героя в образі Мазепи. Символізм поеми Образ гетьмана в світовому мистецтві.

Мета:

• допомогти учням зрозуміти зміст поеми Дж. Байрона „Мазепа”, з ’ ясувати ознаки історизму та романтизму у творі;
• розкрити риси романтичного героя в образі Мазепи;
• розвивати навички самостійної роботи, виразного читання, логічного мислення;
• виховувати зацікавленість до історичного минулого своєї країни, вміння працювати в групах.

Обладнання: портрет Байрона, портрети Мазепи; репродукції картин, мультимедійна презентація уроку; тексти поеми Дж. Байрона, О.Пушкіна, Ю.Словацького, В. Сосюри.

Запис твору Ф. Ліста „Мазепа”, П. І. Чайковського.

Тип уроку : урок – дослідження

Випереджальне завдання для груп учнів

Епіграф до уроку:

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Дж. Байрон „ Мазепа ”

Хід уроку:

Вступне слово-звернення вчителя до учнів-читачів

Сьогодні ми продовжуємо роботу над вивченням творчості відомого англійського поета-романтика Дж. Байрона.

Ми будемо досліджувати поему Байрона „Мазепа”, її історичну та романтичну основу.

Розглянемо образ гетьмана у світовій літературі.

Визначимо риси байронічного героя в образі Мазепи.

Розкриємо символи поеми Байрона.

Український гетьман Іван Степанович Мазепа-одна з найзагадковіших постатей в українській історії. Надзвичайна зацікавленість ним з боку істориків, письменників пояснюється неординарністю, складністю і величчю його як особистості.

На минулому уроці ви отримали випереджувальне завдання для істориків, літературознавців та мистецтвознавців.

II . Робота над темою уроку

Хто ж він такий – Іван Мазепа?

• Історик ( Історичні відомості про Івана Мазепу)

Мазепа Іван Степанович — гетьман України з 1687 по 1709 рік; видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поча тку XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 року в селі Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався в Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув чудову європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно володів гетьманською булавою протягом майже 22 років (8081 днів). Період його правління характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури. На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700–1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави й утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року в селі Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Вчитель Постать Мазепи завжди цікавила письменників. В очах одних він був героєм, борцем за свободу свого народу, а у інших , як у О. С. Пушкіна в поемі „ Полтава”, –зрадником.

Заслуховуючи повідомлення літературознавців, узагальніть головні риси образу Мазепи у поемах Віктора Гюго, Олександра Пушкіна, Володимира Сосюри та в драмі Юліуша Словацького. Слово нашим літературознавцям .

• Літературознавцівисвітлюють образ Мазепи у творах зарубіжних та українських авторів.

А) Романтичний міф про Мазепу в «Історії Карла ХІІ» Анрі Вольтера

Образ Мазепи у творі Вольтера «Історія Карла XII »

Одним з перших образ Мазепи увічнив у слові французький просвітитель , енциклопедист, письменник Вольтер у своїй „ Історії Карла ХІІ” у 1731р.Відомо, що описуючи пригоди молодого Мазепи, автор скористався мемуарами польського шляхтича Яна Пасека – заклятого ворога Мазепи, який мав письменницький хист і вигадав досить цікаву легенду про молодого Мазепу і про його перебування при дворі польського короля Яна Казиміра. Вольтер писав:„ В молоді роки у нього був роман з дружиною одного польського шляхтича. Чоловік його коханої , дізнавшись про це, звелів прив’язати Мазепу до спини дикого коня і відпустити його на волю. Кінь був з України, він побіг туди назад, приволікши з собою Мазепу, напівмертвого від утоми й голоду. Йому дали притулок місцеві селяни. ” Вольтер писав про Мазепу: „ Це був чоловік хоробрий, запобігливий, невтомний робітник, не дивлячись на свою старість. . він приніс королю надію підтримки своїм розумом. без його допомоги вся армія загинула б з голоду та . при цих обставинах цар запропонував Мазепі повернутись до нього, але той залишився вірним своєму новому союзнику. ”. Вольтерівський Мазепа хоробрий, розумний, невтомний, енергійний, людина слова, тверезо мислить. Його люблять, ним захоплюються. Саме з цього твору Байрон запозичив цю легенду як основу свого твору.

Образ Мазепи надихав багатьох митців і дослідників. Митців манила пов’язана з його особистістю легенда, в якій зображено його як романтичного героя любовних пригод. Мазепа у творах мистецтва — постать любовного героя Вольтера або Байрона, а не історична особистіст ь.

Б) Образ Мазепи у творі Віктора Гюго

Відомий французький письменник В. Гюго теж звернувся до даного

сюжету в своїй поемі „Мазепа”. Основна увага зосереджується на стані героя. Автор показує силу волі, мужність молодого Мазепи. Поема – гімн силі духу Людини, що здолала все. Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона. Та попри це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. У поемі Гюго «Мазепа» переважає живописний елемент, який витісняє ліричний. У поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Локальні ознаки українського ландшафту й «сліди історії», які зустрічаються у Байрона, в ній зникають. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з барханами, «схожими на смугасте покривало .

« Ц ей живий труп одного дня стане повелителем племен України», що «його дика велич народиться із його мук» і він «винагородить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння» .

„ Падеш . ось край. ще раз зібрав ти свої сили. Встаєш, ти – володар!”

„ Та що ж ! Цей труп живий, що нині гине,

Колись іще буде народом України

Звеличений, як князь.

Колись кирею вдягне прадідних гетьманів

А як у ній з’явиться – степові народи

Пошлють йому на зустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!”

У Гюго Мазепа величний, фізично сильний, самотній у своїх переживаннях, гордий, волелюбна натура.

В) Повідомлення учнів, які опрацьовували поему О. Пушкіна «Полтава»

Пушкінська «Полтава» теж пов’язана з поемою Байрона «Мазепа», але ця пов’язаність специфічна. Власне, вона є полемікою з Байроном, з яким її автор різко розійшовся в трактуванні постаті Мазепи. У своїй поемі Байрон цілком прихильно ставиться до гетьмана, більше того, його образ поетизується і героїзується, що цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи «розвінчати» Мазепу, він удається у своїй поемі до чорних фарб і різких звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як утілення всіх можливих пороків, як справжнє «исчадие ада», що не має в собі нічого людського. Образи Петра І та Мазепи розміщаються в Пушкіна на п ротилежних полюсах . Образ Петра І — це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. О браз Мазепи пов’язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із потойбічного світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: у нього немає довірливих взаємин з людьми, він самотній, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його не приймає та ос уджує.

П ротилежний образ створив Кіндрат Рилєєв. Мазепа Рилєєва є особою шляхетною і трагічною: на зраду Петру І, якого високо цінував, і на величезний ризик, пов’язаний з розпочатою грою, він зважився задля добра свого народу.

Мазепа злей,
Чем сердце в нем хитрей и ложней,
Тем с виду он неосторожней
И в обхождении простей.
Как он умеет самовластно
Сердца привлечь и разгадать,
Умами править безопасно,
Чужие тайны разрешать!

С какой доверчивостью лживой,
Как добродушно на пирах
Со старцами старик болтливый,
Жалеет он о прошлых днях,
Свободу славит с своевольным,
Поносит власти с недовольным,
С ожесточенным слезы льет,
С глупцом разумну речь ведет!

« Что он не ведает святыни,
Что он не помнит благостыни,
Что он не любит ничего,
Что кровь готов он лить, как воду,
Что презирает он свободу,
Что нет отчизны для него »

Г) Інформація про опрацювання драми «Мазепа» Ю. Словацького

Польський романтик І половини ХІХ ст. поет і драматург Юліус Словацький належав до так званої „ української групи поетів”, народився на Україні в м. Кремінці. Захоплювався Пушкіним, Байроном. За участь в національно-визвольному русі змушений був емігрувати, жив у Франції. Італії , Швеції. Помер в Парижі. Але похований у Краківському замку поряд з могилою А. Міцкевича. Він написав трагедію „Мазепа”, сюжет якої був навіяний поемою Байрона. Але інтрига в тому, що автор показав, що до Мазепи поставились несправедливо, він не винен, оскільки захищав короля.

Юліуш Словацький створив дві драми, в основі яких історія Мазепи: першу— 1834 року, яку сам потім знищив, а другу — 1839 року, і то був єдиний твір поета, поставлений за його життя на сцені. Драма Ю.Словацького «Мазепа» заснована на історичних реаліях. Його герой, шляхетний, хоч дещо необачний, був утягнений у похмуру драму, в якій рушійними силами є боягузтво короля, злочинна любов Збігнева та сліпа ненависть воєводи. Честь не дозволяє Мазепі, який не був сам закоханий, а став свідком кохання, розкрити всі обставини «забороненого кохання», що наражає його на жорстоку помсту магната. У кульмінаційній сцені його за розпорядженням ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмуровують і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його випробування смертю.

Але на героя чекає ще одне тяжке випробування — скачка зв’язаним на дикому коні степами України, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою .

« Когда постигнешь свет, поймешь ты, что порою

Невольно жертвовать приходится собою,

Спасая честь особ для сердца дорогих»

Та й сам король це визнає:

„ Я согрешил , мой паж поплатится за э то”

Отож, є підстави вірити, що Мазепу покарали несправедливо.

Ми бачимо Мазепу у Словацького як людину благородної душі, яка вміє керувати своїми емоціями, здатна на співчуття, мужні вчинки.

Д) Образ Мазепи у однойменній поемі Володимира Сосюри

Поетичну мазепіану поповнила і поема В. Сосюри „Мазепа”, яка була закінчена у 1960 р. Сосюра синтезує всі літературні спроби змалювати гетьмана. Він в нього виступає в кількох амплуа: королівський паж, поет, Дон Жуан. Є в його поемі і епізод про те, як Мазепу прив’язали до спини дикого коня. Звичайно, цей сюжет перегукується з відомим романтичним сюжетом. Повертаючи із забуття зневаженого царатом гетьмана, поет веде мову про боротьбу за волю і щастя народу:

Я серцем хочу показати

страшну трагедію Мазепи

і в ній, в той час страшний незгоди,

страшну трагедію народу.

. Любив Вкраїну він душею

і зрадником не був для неї.

Він серцем біль народу чув,

що в даль дивився крізь багнети.

Отримавши клеймо «забороненого твору», поема разом із ґрунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 року була опублікована в журналі «Київ».

Володимир Сосюра, на відміну від своїх попередників, по-своєму трактує постать Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Він намагається розкрити психологію особистості Мазепи і через його образ піднести ідею державності України, її незалежності.

Автор розповідає про причини трагедії Мазепи:

Бо не пішов за ним народ

Шляхом і радості й надії.

Не зрозумів його він мрії.

Та Мазепа не звинувачує своїх співвітчизників, бо «помиляється й народ, коли немає ще держави» — так пояснює сам поет помилку українців. І в цьому сам Мазепа вбачає не лише особисту, але й національну трагедію:

Хіба народу не любив я!

Собі на горе й безголів’я

Не зрозумів мене народ.

Мазепа до останньої хвилини життя залишається вірним своїй любові до народу й України, ім’я якої було останнім словом на його устах у хвилину смерті: «Прощай, Україно, прощай!»

Ідея трагедії пронизує весь твір Сосюри; щоб посилити її, автор вдається до опису сну Мазепи, коли той бачить себе маленьким хлопчиком і слухає розповідь учительки — черниці про Україну. Мені здається, що саме в цьому сні Сосюра найвиразніше розкрив внутрішній світ Мазепи: «Я України не забуду, вона для мене як зоря!». І вже далі лунає його життєве кредо:

Ми візьмемо ворога в клинки

І на кістках його проклятих

Знов зацвіте Вкраїна — мати!

Весь час звучить у поемі пристрасне зізнання Мазепи в любові до своєї України, до своїх співвітчизників. Але вони «. його покинули в біді», не зрозуміли його намірів. Поет зазначає, що саме «народ останнє скаже слово». Основну думку поеми В. Сосюра висловив так:

« Хай про Мазепу спів мій лине,

Хоч він був пан, серце мав.

За суверенність України

Боровся він і в цім був прав »

З наказу пана слуги пана

( Була недовгою борня)

Ремнями прив’язали Йвана

Гуртом до дикого коня

Й бичами вдарили. Од брами

З них кожен наче одлетів.

І кінь шалений копитами

У дике поле загримів.

„ Прощай, прощай, моя кохана !”-

Шепнув несчасний і зомлів.

Образ Мазепи створено не тільки в літературі , але й у живописі та музиці. Вам були представлені репродукції картин Делакруа, Ораса Верне та невідомих митців.

П. І. Чайковський створив оперу „ Мазепа” за поемою О.С. Пушкіна.

Ференц Ліст – геніальний угорський композитор і піаніст, був знайомий з В.Гюго, прекрасно знав легенду про Мазепу та поему Гюго, яка його і наштовхнула на створення етюду «Мазепа».

5. Колективна робота

А) виконати завдання: репродукції картин розташовані хаотично. Діти розташовують репродукції картин художників із зображенням Мазепи на фоні образів природи у тій послідовності, як описані події в поемі.

Б) визначити риси Мазепи як «байронічного героя»

На попередніх уроках ми з’ясували, що образ Мазепи є байронічним, а поема романтичною. Мазепа – незвичайний герой у незвичайних обставинах.

• Розкрийте риси характеру Мазепи. (Протест проти неволі, сильний бунтівний характер, страждання, надія на світле майбуття, єдність з природою)

В) визначити ознаки романтичної поеми, склавши гроно

6. Стратегія «Гронування»

I І I . Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1. Пошуково-аналітична робота з текстом поеми Байрона «Мазепа»

Поміркуйте.

• Які перешкоди з’являються на шляху дикого коня з Мазепою? ( Ліс,річка,степ )
• Спробуймо відтворити образи природи в поемі.
• Знайдіть художні деталі та розкрийте їхнє символічне значення.

В поемі Байрона присутні образи-символи. Велике значення має образ долі, яка переслідує всіх героїв. Доля відвертається від шведів під Полтавою, від короля Карла ХІІ, прирікши його на втечу, доля звела Мазепу з Терезою, подарувавши йому сильне кохання, але й розлучила їх, доля врятувала його, принісши в Україну, й зробила Мазепу гетьманом. На думку Байрона як романтика, доля, фатум має великий вплив на людину. Поет розмірковує, чи може людина протистояти долі, чи здатна це зробити? Відповідь на це питання автор дає, змальовуючи образ Мазеп и.

Образ лісу

Вже ось до ліса ми добрались…

Це був безкраїй, дикий праліс

Кремезних вікових дерев,

Що вже не гнув їх вітру рев.

Лиш хмиз обламував з дубів.

З сибірських вибігши степів.

Старі дуби росли там рідко.

Та буйно слався поміж них

Густий зелений чагарник.

І листом він пишався влітку.

Аж доки у в осінній млі

Те листя ляже на землі

В криваво-жовтих багрянцях.

Мов кров присохла на мерцях.

Що полягли на полі бою, –

І жовті голови зимою

Так і лежать без похорон.

Такі обмерзлі, задубілі,

Що зграя круків і ворон

Уже й клювати їх не в силі.

Була це дика площина,

Покрита хащею рівнина,

Там де-не-де росла ліщина,

Могутній дуб, міцна сосна.

Але ж росли вони не вкупі,

На щастя! бо коли би ні –

Не те судилось би мені!

Тонкі сучки й гілляки грубі

Не завдавали тілу ран,

Бо перед нами розхилялись…

І жити я ще силу мав.

Деталі образу лісу

Висновок Ліс – дикий, небезпека, духи смерті, матеріальні блага вищі за духовні.

Дуб, сосна – перепони, сила, вічність, довголіття.

Ворони – смерть.

Зграя вовків – жорстокість.

Дика площина – жах.

Мерці – смерть.

Ніч – час небезпеки, а також час для духовної боротьби, молитви. Ісус народився вночі, який приніс «світло істини тим, хто заблукав уночі».

• Як почувається Мазепа? ( «Завмерло серце», «тьма в мізку», «осліпло зір», безсилий, тіло в крові )
• Чи боїться герой смерті? ( Ні. «То вже не так-то легко вмерти… Дивився просто смерті в вічі» )
• Чому Ліс допомагає Мазепі? (Ліс-провідник до світла. Випробування Мазепи в лісі – осмислення його хибних помилок у житті. Мазепа постійно розмірковує)

Образ річки

Запульсувало серце мляво –

Вернувся зір – я бачив тьмаво,

Неначе крізь неясне скло.

Почув я плюскіт біля себе,

Вгорі ж мигтіло зірне небо…

Це був не сон: мій дикий кінь

Перепливав ріку глибоку.

Що розливалася широко

І мчала буйно в далечінь.

Ми пливемо серед потоку,

Де найдикіше рве бистрінь,

І скільки сил – гребе мій кінь,

Щоб досягти другого боку,

Що мовчки майорів здаля…

Тут від води й очуняв я, –

Її холодний свіжий дотик

Могутньо рвала дикий потік,

Що заливав йому хребет…

І ми завзято йшли вперед.

Хоч посувалися помалу.

Нарешті стали на землі…

Деталі о браз у річки

Висновок Річка – динамічний образ, символ небезпеки, людського життя, переправа через річку – перехід із одного світу в інший.

Дикий потік – тотем цілющого потоку.

Холодна вода – первозданна вода (первісна) завжди холодна. Очищення гріхів.

Туман – сила, яка плутає та приховує істину, людина повинна пройти крізь туман, щоб побачити духовне осяяння.

Місяць – символ циклічності, керує долею людини.

Образ степу (поле)

На грунті дикої рівнини

Хоч би де-небудь знак чи слід

Людини чи бодай тварини,

Хоча б відбиток ніг, копит.

Повітря мовчазне й сумне,

Комаха тут не продзижчить

І жоден птах не прокричить,

З кущів і з тирси не спурхне.

Отак чимало ще верстов

Мій кінь натомлений пройшов,

Хоч важко дихав, що здається:

Ще хвилька – й серце розірветься.

Ми йшли самі, та це здалось, –

Бо враз на закруті стежини

Десь кінське ржання розляглось

Із хащі темної соснини, –

Чи то лиш вітер з-між листків

До мене шелестом донісся?

Ні, ні! То з тупотом з узлісся

Табун коней до нас летів

Хотів я скрикнути – та ні!

Мовчать уста мої німі –

Бо де ж пани цим коням диким?

Їх ціла тисяча, чи тьма –

А вершників на них нема!

Кошлаті гриви розвивались

І розліталися хвости,

Широкі храпи роздувались –

Вони не знали ще вузди,

Що намуляла б рот до крови, –

А на могутніх копитах

Вони не чули ще підкови

Ані острогів на боках…

Табун ще вільних, диких коней,

Що наче хвилі моря враз,

Летіли в дикому розгоні

З гудінням-тупотом до нас.

Деталі образу степу

Висновок Поле – вільнолюбний дух, воля, свобода.

Круки – вісники смерті.

Німа пустеля – самотність, страждання.

Дика рівнина – відчай.

Дикий табун коней – передвісник смерті або символ великого кола людей. ( Мазепа у майбутньому гетьма н )

Дике чуття – жах.

Повітря мовчазне, сумне – сум, самотність, невизначеність.

• Чому кінь помирає? ( Смерть коня – уособлення нового початку, миру (за міфами смерть коня – жертвопринесення богам . Кінь приніс Мазепу в Україну, діставшись своєї землі, почувши іржання рідного табуна кінь помирає )
• Чому у кінці поеми образи природи змінюються? ( Ранок, сонце, зірка – символи надії на спасіння )

Зірка – світло, ідеали, у кожного є своя зірка.

Символічний образ сонця постійно присутній в поемі , воно супроводжує нашого героя – то піднімається, то заходить. Воно символізує життя, яке поступово покидало то поверталось до нашого героя:

„О, як те сонце йде поволі!”

„ Й очима сонце проводжав..”

„ Востаннє сонце вже зайшло.”

Сонце – життя, світло, у християнстві – символ Божого благословення.

На Чужині Мазепа був приречений на смерть, а в Україні, на Батьківщині, з’являється надія на життя.

О, як те сонце йде поволі!

Мені здавалось – сіра мла,

Що важко налягла на поле,

Не зміниться на день ніколи.

Аж доки враз на ввесь простір

Червоне полум’я розквітло.

Що розігнало решту зір,

Забрало з їх колясок світло

І з трону ясного свого

Довкола землю залило

Таким, лише йому властивим,

Єдиним сяйвом особливим.

• Отже, проаналізувавши символи в поемі, можна зробити певні висновки. Чому Мазепа залишається живим, адже він пройшов неймовірно важкі випробування? ( Допомогли стихії природи)

• Який стан героя передають образи природи України? ( Герой проходить крізь усі страждання, які посилає йому доля: дика природа –нескореність духу, страх, біль, жорстокість, муки )

• Чому саме Мазепу прив’язали до коня?
• Символом чого є кінь? З чим порівнюється образ коня?

Коментар у чителя Кінь – символ удачі, людської долі, вірності, нескореності, незламності духу, волелюбства, свободи.

• Чому від Карла відвернулася доля? (Він втратив коней)
• Чому Мазепа був прикутий до коня ременями? Що символізують ремені? ( Ремені – кайдани: бранець своєї долі )
• Що символізує біг дикого коня? ( Динамізм почуттів героя )

1. Філософсько-художнє осмислення поеми Байрона

Читання епіграфа до уроку та його пояснення

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Дж. Байрон „ Мазепа ”

Образ дикого коня , що ніс Мазепу через ліси й степи з Польщі в Україну, це і символ нестримної пристрасті майбутнього гетьмана, і фатальної долі, і втілення смерті, і символ непохитної волі., яка приведе Мазепу до гетьманства.

З образом дикого коня нерозривно пов’язаний і образ України, яка постає вільною країною, що повинна рухатися у майбутнє. Автор пише, що це „ дика країна”, у якій „ дикі степи”,” дикий праліс”,” дика площина”. У поемі створюється емоційний, романтичний образ України, що є вільною, але ще не освоєною землею. Картини пейзажів змальовують „ дику природу”, зображення якої теж має символічне значення. Ранок, біла мла, схід сонця є символами надії.

Відома українська дослідниця Соломія Павличко писала:„ Образ України в поемі складається з деталей портрета й натури самого гетьмана, з романтичних картин природи і навіть з образу дикого , необ’їждженого коня, який приніс Мазепу на Україну…»

Мазепа мріяв про вільну і незалежну державу Україну. І сьогодні, ми нащадки, робимо все, щоб здійснилась мрія. Але, на жаль, актуально звучать слова мудрого гетьмана:

«Жалься, Боже, з України, що не вкупі має сини!»

«Всі покою щиро прагнуть, а не в один гуж тягнуть…»

«Та й що то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає ?»

IV . Підсумки уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжте речення : «Сьогодні на уроці я замислився / зрозумів / навчивсь / відчув, що …»

V . Домашнє завдання

Написати міні-твір / роздум «Як я розумію слова Мазепи»:

• «Жалься, Боже, з України, що не вкупі має сини!»
• «Всі покою щиро прагнуть, а не в один гуж тягнуть…»
• «Та й що то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає ?»

“Образність і символіка в поемі Едгара По “Ворон”

Матеріал є моєю курсовою роботою, примусово створеною для КПК БДПУ з категорії “Зарубіжна література”. У роботі я проаналізувала символи та образи поеми “Ворон”, провела паралель з іншими творами поета та його життям.

ШЕВЧЕНКО І.В. Курсова робота. Маріуполь, 2020

Тема: «Символи та образи в поемі Едґара По «Ворон»

ВСТУП

Література Північної Америки ХІХ століття традиційно вважається сублімацією різних культур і різних народів, які протягом попередніх двох століть масово оселялися в «Новому Світі». Підготовчим етапом була перша чверть століття, коли напрацьовувався прозаїчний стиль. Здебільшого англомовна, ця література ґрунтувалася на повчально-моралістичних, гумористичних, напівфілософських нарисах.

Середина та друга половина ХІХ століття виявила такі імена, як Вашингтон Ірвінг, Джеймс Лазарус, Фенімор Купер, Майн Рід, Джек Лондон, які творили в різних напрямках ‒ від реалізму до пригодницького роману.

На першому плані, безумовно, стоять романісти та есеїсти. У центрі творів зображуються енергійні, працелюбні люди: мисливці, воїни, колоністи, які несуть «нову культуру» новому континенту. Герої приймають виклики і природи, і суспільства, і ворогів, борються і не здаються, бо вважають себе справжніми переможцями, підкорювачами нового світу (Джек Лондон, Фенімор Купер). Сатира, що висміює співвітчизників, і навіть фантастика виходить з-під пера Марка Твена (Семюєль Клеменс), але навіть і в іншій часовій епосі головний герой роману «Янкі… при дворі короля Артура» залишається «своїм хлопцем» з Коннектикуту і завдяки прагматизму й цілком тверезому погляду на життя (суто американське життєве кредо) бере гору навіть над самим славетним магом Мерліном. Поети уславлюють свободу, силу і радість повноцінного життя (Уолт Вітмен), доброзичливо-повчально освідчуються в любові до жінки, до природи, до існування в цілому (Сідней Ланьє), складають войовничі патріотичні пісні (Стедман).

Реалістичні романи про сучасну їй Америку писала Гаррієт Бічер-Стоу, що посприяло аболіціоністському руху ІІ половини ХІХ століття, але можна сказати, що ідеї Бічер-Стоу ґрунтувалися на засадах ідей квакера Джона Ґрінлифа Уітьєра з його патріархальними нравами, релігіозними настроями й активною суспільною діяльністю, спрямованою на звільнення негрів з рабства.

І геть зовсім відокремлено від інших митців стоїть Едґар Аллан По ‒ глибокий містик, поет витончених нервових настроїв, віртуоз вірша.

РОЗДІЛ 1

ЕДҐАР ПО ‒ ПОЕТ СМУТКУ

1.1. Загальна характеристика творчості Едґара По

Творчість Е.По має різко індивідуальний характер ‒ такий само, який мав і сам поет. Едґара По взагалі важко назвати американцем ‒ не за місцем проживання, навіть не за походженням (оскільки немає такого народу, етносу – «американці», є тільки така нація), а насамперед за натурою, за складом душі. У ньому геть відсутня американська тверезість, практичність, хижацтво. Нервовий, замріяний, витончений індивідуаліст, майже сноб, серце якого пронизано журбою, песимізмом, безнадією, він залишав у кожному своєму творі часточку цієї засмученої душі.

Безумовно, По був романтиком, ворогом усього банального. «Похмура фантастика, що повільно зникала з європейської літератури, полихнула ще раз оригінально та яскраво в «страшних оповіданнях» По – то був епілог романтизму», – зазначив Фріче. На творчість По значно вплинули англійські та німецькі романтики (недаремно По захоплювався німецькою літературою й ідеалістичною філософією); йому був близький зловісно-похмурий відтінок фантазій Гофмана, хоча По і зауважував про себе: «Жах моїх оповідань не від Німеччини, а від душі». По не сприймав і не приймав фарисейства унормованого життя, у його бунтарстві, напевне, було щось байронічне, волелюбне, щось таке, що підносило його над тогочасними релігійними, становими, расовими упередженнями.

Піднесена тематика По відштовхувала його літературних сучасників, вони помічали лише витончену геометрію, але не знаходили в його віршах справжнього почуття, яке надало би творам завершеність і високий зміст.

Однак новаторство у творчості По стало справжнім явищем для сучасників та взірцем для його послідовників.

Поетичну спадщину Едгара По часто порівнюють з музичними творами, бо вони й справді надто мелодійні, ритмічно багаті, їх звуковий склад, часті звукові й словесні повтори тощо також виправдовують таке порівняння. Але якщо вже говорити про схожість поезії По з музикою, мова може йти про позбавлені чіткої програми твори, де музика відтворює складні, витончені порухи душі, емоційні стани високого, часто трагічного напруження, невловимі образи, які виникають десь на межі поміж сном і реальністю. Тобто те, що можна емоційно пережити за певної душевної чутливості, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити.

Сам Едґар По чітко розмежовував поезію і прозу. Поезія стала для нього сферою ідеального, піднесеного і прекрасного. У цей заповідний світ не міг проникнути ніякий закон реальної правди, закон інтелекту. Єдиними суддями поезії повинні були стати смак і почуття краси, а володіннями ‒ царина невизначених відчуттів, які приносять таку ж невизначену насолоду, змішану з печаллю, або сльози і смуток ‒ це справжня душа поезії.

1.2. Шляхи Створення Поеми «Ворон»

Задля того щоб краще зрозуміти глибинний зміст поеми «Ворон», слід спочатку звернутися до історії її створення.

Поезія По невід’ємна від іншої його творчості, недарма ж декілька віршів поета включено в його ж оповідання. Душевний стан ліричного героя По перегукується з почуттями, прагненнями і страхами самого автора, а отже, усі переживання напряму пов’язані з неспроможністю пізнати утаємничене життя, сприйняти і ‒ головне ‒ прийняти скорботу, що поглинала серце поета. Скорботу за жінкою, яка була для По всім світом.

Вирґінія Клемм, «дівчинка-дружина» По («Аннабель Лі»), його кузина, яку поет кохав до нестями, з якою таємно одружився, коли нареченій було лише тринадцять років. Усі життєві випробування, злидні (за спогадами поетеси Мері Гоув, Вірґінія вмирала на солом’яному рядні, її зігрівала плямиста кішка та тремтячі руки її чоловіка), осуд родичів ‒ це все не настільки бентежило поета, як сама думка про передчасну смерть своєї обраниці. Едґар По з його хиткою психікою, гіпертрофованим сприйняттям дійсності та неугавною уявою бачив, як його дружина згасає у нього на очах (у Вірґінії була сухота), і цей постійний страх за її життя став нав’язливо темою його творчості. Поет сам неодноразово зазначав, що найстрашнішим для нього у хворобі дружини було те, що вона кілька разів помирала, і, як йому здавалося, оживала, і знову починалася боротьба зі смертю. У багатьох своїх творах («Лігейя», «Мореллі» «Аннабель Лі») автор описав втрату коханої задовго до того, як Вірґінія насправді покинула цей світ. Не оминув По тему втраченого кохання і в своїй найкращій поемі – «Ворон».

Поему «Ворон» автор створював протягом декількох років, причому дослідники досі не визначилися з певним терміном. Перше пригадування про поему залишив сам По у своїй кореспонденції – 1844 рік. Надрукований «Ворон» був наприкінці січня 1845 року і одразу набув шаленого успіху («ˮВоронˮ вразив читачів так, як до цього не вдавалося, мабуть, жодному поетичному твору в американській літературі», ‒ зазначав біограф письменника Артур Куінн).

Однак поему «Ворон» не слід розглядати лише як вибух емоцій, непідконтрольний автору плин почуттів. Структура поемі напрочуд впорядкована майже з математичною чіткістю, а отже, тут вже не спрацьовує пресловутий «стан афекту». Сам По у своїй статті «The poetic principle» (ˮПринцип поезіїˮ) певно проводить розмежування між поезією та наукою, вважаючи, що істина не є сутністю поезії, майже суперечить їй, а мірилом поезії має бути насамперед краса (навіть так: Краса), що передає усю незчисленну гаму почуттів.

В іншій статті «The philosophy of composition» (ˮФілософія творчостіˮ, 1846) По розмірковує про суто логічні шляхи, якими він прийшов до створення найкращого свого твору – «Ворона»: спочатку По визначився з розміром поеми, рефреном і строфою, а вже потім визначив тему, що мала би поєднувати скорботу і красу ‒ наприклад, смерть прекрасної жінки. Головною метою під час створення «Ворона» автор вбачав такий твір, який однаково добре задовольнив би смаки як пересічних читачів, так і літературних критиків. Ідеальним поетичним обсягом митець вважав форму в сто рядків. «Ворон» трохи перевищує «ідеал» ‒ поема являє собою текст зі ста восьми рядків, які вкупі складаються у вісімнадцять строф (шість рядків у кожній).

Далі постало питання вибору художніх ефектів. По зупинився на такому універсальному прийомі, як рефрен, який, за задумкою автора, мав стати провідної нотою у конструкції вірша, бути віссю всієї художньої побудови. Основним недоліком цього прийому є одноманітність і монотонність, тому По вирішив посилити ефект від рефрену, зробивши незмінним його звучання, але постійно змінюючи змістовність лексеми та урізноманітнюючи застосування. Поет дійшов висновку, що найкращим рефреном стане одне слово (щоб не стикнутися з труднощами змінення граматики цілої фрази). Задля посилення ефекту рефрен мусив бути звучним. По обрав звук [ о ] як найбільш звучний голосний і поєднав зі звуком [ r ] як таким, що найчастіше використовується. Так народилося слово « nevermore».

Маючи сумніви у правдоподібності постійного повторення одного слова людиною, По вирішив, що вимовляти його повинна «нерозумна істота, що має здібності говорити». Далі автор логічним шляхом дійшов висновку, що композиційна структура «питання ‒ відповідь» найбільш доречна і цілком відповідає задуму, оскільки саме так можна було досягти бажаного ефекту смислової варіації рефрену. За словами По, писати поему він почав з кульмінаційної строфи, адже шукав те саме питання, відповідь на яке «Ніколи!» мало викликати найбільшу розпуку та відчай.

“Волхве, ‒ знов сказав я, ‒ з Раю ти прибув чи з Пекла краю,

Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди –

О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім

Ту, чиє ім’я в звучанні хору ангелів завжди;

Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?”

Каркнув Ворон: “Ні, не жди!”

Отже, ефект поеми був чітко прорахований, творча інтуїція підпорядкована свідомості, і це відбивається в усіх деталях поеми. Поет зазначав: «…жоден із моментів у його («Ворона» – І.Ш .) створенні не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, робота крок за кроком ішла до завершення з точністю та жорсткою послідовністю, з якою розв’язуються математичні задачі».

Можна сказати, «Ворон» ‒ це відображення страшного в природному, це поема про скорботу, що є цілковитою безвихіддю, про горе, яке не плекає надії, і це враження стократно посилюється постійним рефреном ‒ різким граєм крука, якого негода закинула до оселі самотнього сумного мрійника, поглинутого своїм горем ‒ смертю єдиної для нього жінки в світі. Десь у глибині душі одинак тішив надію на щось краще в цьому порожньому житті або поза життям, уповання на зустріч із коханою хоч би на тому світі, але все надії, сподівання, бажання на якесь покращення вщент розбиває різкий рефрен: «Nevermore!» («Більш ніколи!»):

Сам бог визволити хоче,

Швидше ж пити його буду,

Щоб не згадувать Ленори:

Все, що давить, скину, збуду;

Пам’ять зітреться Ленори. »

Крук відрік на те: «Ніколи!»

Тема кохання і смерті, що йдуть поруч, любові, яка підкреслює жах згасання, і смерті, в якої злилися надія і непереборне кохання, розгортується в цілій низці поетичних творів По. Похмура пригніченість, безнадійна скорбота, сум’яття розуму, що котиться до божевілля, прослідковується не тільки в «Вороні», те ж саме можна помітити і в «Улялюм», і навіть у «Дзвонах».

РОЗДІЛ 2

СИМВОЛІКА В ПОЕМІ «ВОРОН»

2.1. Бачення автором символіки

Наратив поеми доволі складний і неоднозначний. Система образів багатогранна і різноманітна, форма і сутність переплетені у тривимірне сплетіння, і саме в цьому творі я би не воліла розмежовувати дискурс від поетичної інтуїції самого автора, оскільки використання того чи іншого образу, символу або ж поняття є взаємопов’язаними деталями єдиного і монолітного тексту. Вивчення символіки «Ворона» визначається безумовним впливом самого Едґара По як на літературу, так і на мистецтво в цілому.

Поета-романтика По приваблює символ, автор культивує його багатозначність, невизначеність, навіть сугестивність. Символи По не конкретні, не раціональні, навпаки, вони є втіленням цілого комплексу переживань ліричного героя, пов’язаних з «тим, що пішло в небуття» і вже «непевно пригадується». Базові поняття в поемі ґрунтуються на протиставленні прекрасного минулого (коли Ленор, загибла кохана, була ще поруч і ніщо не віщувало біди), болючого теперішнього (Ленор померла, а з нею помер увесь світ) і геть безнадійного майбутнього (яке уособлює занесений буревієм чорний пекельний птах). Причому появі крука передує особлива експозиція, коли десь опівночі Автору, засмученому втратою коханої, здається непевний стукіт у двері:

As of some one gently rapping, rapping at my

‘”Tis some visiter”, I muttered, “tapping at my chamber

…Раптом стиха звук розлігся,

Мов легенький стук розбігся — тихий стук у двері чуть.

( пер. Григорій Кочур )

Едґару По, як усім символістам, властиво надавати особливого значення непевним звукам, неясному стукоту, шурхоту і передчуттям. Атмосфера депресії з самого початку оповіді сприяє появі чогось дивного, незрозумілого і, як згодом з’ясовується, зловісного. Герой намагається якось себе заспокоїти, умовити себе, що нічого (і нікого, звісно) там, у пітьмі за дверима, нема, але:

Від неспокою здригнувся і в кімнату знов вернувся,

Тільки чую: знов хтось стука, хтось віконницю трясе.

( пер. Галини Гордасевич )

І стає цілком зрозуміло, що авторська конфабуляція не спрацювала і за дверима у померках таки хтось є – варто лише наважитися зробити крок і впустити пізнього гостя… І герой робить цей перший крок у безвихідь, з якої він вже не повернеться «nevermore» («Ніколи»).

Характеристика виявлених символів у поемі слугуватиме певного роду орієнтиром для поціновувачів та прихильників романтизму та символізму.

Символи і стилістичні прийоми відіграють величезну роль під час сприйняття художнього тексту, оскільки впливають на людську підсвідомість. Багато хто з письменників і поетів активно використовував у своїх творах символи, які дозволяють їм з величезною потужністю впливати на емоції читачів, і Едґар По ‒ саме один з них, а його поема «Ворон» є найкращим прикладом синтезу ідеї «моторошних оповідань» та умовних образів, символів, що за століття набули певних культурних значень.

2.2. Інтерпретація поняття «символ» у світовій культурі.

Символи як утаємничене, зашифроване послання до обізнаного читача зустрічаються у багатьох митців, причому не тільки у майстрів пера, а й пензля теж. Приховані таємні знаки, алегорія, образність змушували численних дослідників ретельно вивчати як картини відомих художників, так і літературні рядки письменників і поетів.

Слово «символ» має грецьке походження («symbolon»), у перекладі ‒ «умовна мова». Саме так у Давній Греції називалися дві половинки розпиленого навпіл дрючка. Ці частинки допомагали своїм власникам упізнавати один одного.

Почасти істинний сенс символу настільки багатозначний, що його не можна розкрити цілком, тому в науковому просторі саме поняття «символ» теж вважається одним з найбільш багатозначних і найскладніших.

Поняття символу є основоположним та центровим, таким, що об’єднує категорії різних наук: філософії, естетики, культурології, теології, літературознавства тощо, а засновниками усвідомлення символів вважають давньогрецьких філософів Платона та Аристотеля. Саме Аристотель висловив ідею про єдність форми та змісту, розглядаючи символ з точки зору знаковості, і саме ж Аристотель вичленив три складові слова-символу ‒ звук, душевний стан і предмет.

У Середні віки почала набирати популярність філософська герменевтика, і тоді зіставлялися «два види мови, що була в користуванні ‒ ясне та темне, логос і міф».

У Нові часи поняття символ переосмислюється та доопрацьовується. Особливо слід виділити спрямованість німецьких романтиків, оскільки вони переосмислювали це поняття геть в іншій площині: для світосприйняття романтиків концепція «двох світів» є досить значущою, і тому символ починають трактувати містично, як скрепу між реальним, зрозумілим, предметним світом «для профанів» і таким, який здатен розшифрувати тільки обраний. Хоча зустрічалися й «нетрадиційні» погляди. Наприклад, Й-В. Ґете не надавав символу значення містичного потойбіччя, а вбачав у ньому ознаки органічного життєвого початку. Позиція Ґеґеля з його яскраво вираженим матеріалізмом узагалі входить у протиріччя з романтичною трактовкою символу. Ґеґель бачив у структурі символу раціоналістичний, знаковий бік. І саме такі ідеї Ґеґеля вплинули на філософську думку у другій половині ХІХ століття, але вже згодом наукова інтерпретація поняття символу повертається до естетичної сфери завдяки літературній теорії символізму, згідно з якою істинний символ, окрім змістовної невичерпності, передає на потаємній мові натяків щось таке, що неможливо висловити, що не відповідає буквальному значенню слова.

Слід зауважити, що в такій художній системі символ поширив себе на всі інші сфери тогочасного мистецтва та гуманітарних знань, а також і на літературу загалом, а зокрема на поезію (з представниками декадансу та модернізму через притаманну їм рефлексію).

Едґар По ‒ яскравий поет-романтик, поет-символіст, і у його поетичній творчості символ посідає значне місце, несе в собі досвід світової культури, потенціал набутих у процесі розвитку значень і відіграє величезну роль. Поема «Ворон» сповнена символів та образів, заснованих на психологічному аналізі людської душі та глибинних почуттів.

2.3. Образи та символи поеми «Ворон»

Орнітологічна символіка є невід’ємною частиною поетики та інтерпретації, починаючи з давніх часів.

Ворон є центральним образом поеми, яка самою своєю назвою вже готує до чогось страшного, таємничого, незворотного. У есе «Філософія творчості» Едґар По пояснює алгоритм створення та введення героїв у поему. Стосовно образу крука він висловлюється таким чином: «…І тоді раптово виникла ідея про нерозумну істоту, яка здатна до людської мови; і цілком природно, що перш за все мені спав на думку папуга, але він одразу ж був відсунутий саме вороном, створінням, яке так само могло говорити по-людськи, але стократно більше відповідало потрібній (сумній – І.Ш .) інтонації».

Численні алюзії відсилають читача до символічного значення цього птаха, який сприймається пересічними людьми просто як образ неминучого зла та його передвісник. Але образ ворона, великого та розумного чорного птаха, з’явився в культурі народів світу дуже давно, майже на початку свідомої людської діяльності, причому інтерпретація символу ворона різко змінюється залежно від географії, етносу, традиційних вірувань і релігійних забобонів.

У палеоазіатських народів крайньої Півночі (Чукотка, Гренландія) існує міф про Великого Крука – Кутха, який своїм дзьобом підняв землю з моря, упорядкував життя, дав людям закони, навчив полювати та риболовити, а потім полетів у ніч, у саме Північне сяйво. Досі якутські та ітельменські шамани під час камлання використовують силу ворона для езотеричного польоту «на інше небо». Отже, тут ворона можна сприймати і як деміурга, і як культурного героя, що повернеться в найскрутніший для людей час.

Традиції Півночі Європи, традиції норманів-вікінгів заповідають уславляти і почитати воронів ‒ нащадків двох круків Одіна, верховного бога Асгарду. Круки звалися Хугін («Той, хто думає») і Мунін («Той, хто пам’ятає»); ці круки не тільки повідомляли Всебатька про всі події у світі смертних, але й уособлювали такі конструктивні поняття-символи, як розум і пам’ять.

Кельтські богині війни Морріґан, Немуей, Мадб неодмінно з’являлися перед воїнами у образі круків.

У Давній Греції крука вважали помічником у мандрах, а також провісником, пророком. Крук вважався священним птахом-вісником Феба-Аполлона і Афіни. Ворон приносить послання з миру духів, миру тіней.

У Давньому Римі крука пов’язували із надією через те, що його крик «крас» був співзвучним слову «завтра».

Цікаво, що на Далекому Сході, у Китаї та Японії ворона вважають символом ізольованої особистості, але ж одночасно ‒ символом родинної любові.

Корінні американці з давніх часів наділяють ворона містичною силою. У індіанців сіу, тлінґатів крук вважається сонячним, вихованим птахом-творцем; у легендах навахо ворон – Чорний Бог, учасник усіх значущих подій у світі людей і тварин.

У західноєвропейській традиції крук спочатку втілював мудрість, справедливість і зв’язок з іншим світом, потойбіччям, але у Середньовіччі ворон мало-помалу набуває вже негативних, загрозливих рис передвісника лиха, смерті, згасання. У той же час ворон як птах, що вміє говорити, символізує пророцтво і розглядається як тварина-оракул. Також він амбівалентний: одночасно означає сонячне добро і морок зла, мудрість творіння і руйнування війни.

Безумовно, Едґар По з його освіченістю мав знати основні тлумачення символу ворона. Але мені навіть більш привабливою здається думка, що обрання ворона центральною фігурою поеми є майже містичним, прозорливим діянням, і якщо це так, то По, образно кажучи, влучив у яблучко по всіх пунктах:

… Пхнув вікно я: гість північний ,

Крук днедавній, крук одвічний …

( пер. Павло Грабовський )

Тобто автор майже напряму визначає свого гості-ворона як птаха «одвічного», що є безумовною алюзією і на вавилонського деміурга Утнапішті, і на кетського Улу Тойона, і на контамінацію індіанських міфів про бога-Ворона Норке, що дістав з води Землю (і птах з таким славетним минулим, певно, може і має «…кроком лорда достеменним рушити повагом в путь» ( пер. Г.Кочура ).

Водночас у По крук ‒ гість з Півночі, а отже, це натякає на круків Одіна, на «пам’ять» та «думку». І справді, після втрати коханої ліричному герою поеми тільки й залишилося, що постійно і безперестанно з мукою пригадувати ті миті, коли вони з Ленор були разом, і беззупинно думати про це.

…Хижий Крук, віщун недолі.
Крук, що зветься скрізь «Ніколи».

( пер. Павло Грабовський )

Крук-віщун, крук-пророк. Що ж може напророчити ворон (доля?) людині, яка втратила сенс життя? Хіба що надію на покращення (і тут доречно пригадати латинську (давньоримську) інтерпретацію значення ворона – надію на прийдешнє «завтра» – «крас»). Але ж ні! Усупереч тій надії, що здавалася такою реальною, близькою, ворон у поемі рядок за рядком руйнує слабкі паростки сподівань і безумовно символізує якщо не Зло в чистому вигляді, то цілковиту безвихідь. А всі несмілі надії героя зустрітися зі своєю коханою хоч би в потойбіччі так само марні, адже ворон має зв’язок лише з Нижнім світом, бо навіть Хугін і Мунін належали Альфедру, а Одін, як відомо, має тісний зв’язок саме зі світом померлих (він володар Валгалли, чертогу померлих, він керує ейнхеріями, воїнами-мерцями, і через магічні вміння сам тісно пов’язаний зі хтонічним світом). Про Нижній світ читач здогадується і через ім’я давньоримського бога Плутона, що є епонімом Гадеса (Аїда): « Tell me what thy lordly name is on the Night ‘ s Plutonian shore !» – «… У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?» ( пер. В.Марач ), а отже, зв’язок з підземним чертогом для померлих тільки посилюється. Але не тільки через язичницькі, а й через християнські уявлення ворон не зможе поринути у Світ ‒ тільки в Темряву, у «…Пекло Ночі» ( пер. П.Грабовський ), у «…Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть» ( пер. Г.Кочура ), де вистражданій душі героя зась і шукати чисту душу Ленор, бо вона безумовно перебуває в Раю. І герой це розуміє («Нині так ясну Ленору янголи на небі звуть» ( пер. Г.Кочура ), і від усвідомлення цього розпука ще гірша, а біль ще глибший.

Цікава деталь: гість-ворон з усіх можливих місць обрав своїм сідалом не абищо, а саме бюст Афіни-Паллади:

На Паллади бюст при вході сів і крилами трясе…( пер Г.Гордасевич )

Чому саме Паллади? Чому «при вході»? Яке значення міг надавати автор поєднанню ворона та Давньогрецької богині?

У міфології давніх греків Афіна (Атена, грец. Αθηνά) вшановувалась як покровителька військового мистецтва, ремесел та мудрості. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя, вона зображувалася статечною красивою жінкою в обладунках, що стоїть, тримаючи великий грізний спис (грец. Παλλάς ). Від цього і епітет Афіни – Паллада, і її функція захисниці житла. (Цікавий момент: в оригіналі Едґар По не використовує пряме ім’я богині – Афіна, а вживає тільки Паллада, ніби підкреслюючи тільки одну її функцію з багатьох, функцію захисту оселі.)

Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door —
Perched, and sat, and nothing more.

А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,
Мов сидіть звик там завжди.

Тобто бюст богині над входом в оселю – це свідоме (або й несвідоме) прагнення ліричного героя до захисту як у матеріальному світі, так і у духовному (пригадаймо, Афіна – богиня насамперед мудрості), і от тут є певний зв’язок з сюжетом, оскільки герой поеми після смерті коханої став відлюдником, якщо не сказати мізантропом, і життя вів явно «осіло».

Згодом Афіна стає божеством духовної діяльності, мислення. І у цій іпостасі її постійним атрибутом стає сова, що бачить уночі, – певна ознака того, що й сама Афіна не спить ані вдень, ані вночі.

Ознакою того, що хазяїн оселі сприймав Афіну саме як захисницю, є місцезнаходження бюста – над дверима при вході у будинок, а не, скажімо, на комоді чи ломберному столику, де така річ скоріш скидалася би на художню деталь інтер’єру.

І далі автор підводить читача до жорсткої підміни понять, до явної антитези «білий» – «чорний»:

And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting
On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;
And his eyes have all the seeming of a demon’s that is dreaming,
And the lamp-light o’er him streaming throws his shadow on the floor;
And my soul from out that shadow that lies floating on the floor

Shall be lifted — nevermore!

І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,
На блідім Паллади бюсті чорний , наче знак біди;
Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,
Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма…

( пер. Анатолій Онишко )

Тобто автор на зіставленні кольорів підкреслює думку, що замість Афіни, колишньої світлої, білої захисниці його оселі і його думок, тепер сидить чорний птах, який несе тільки мінорний настрій, і ніякий штучний світ лампи, як би він не намагався, не може розвіяти жахливі тіні та відгуки пітьми, навпаки, слабкі, несмілі промінчики лампи тільки посилюють відчуття мороку в душі героя і в його оселі. І поєднання різкого контрасту «чорний і білий» разом складають новий єдиний образ, який можна трактувати як торжество абсурду, перемогу ірраціонального над раціональним. І до яких пір це триватиме? Чи скінчиться колись ота чорна смуга життя? Питання можна було б віднести до риторичних, однак же на них є хоч і меланхолічна, але разом з тим різка та невблаганна відповідь: «Nevermore» – «Ніколи», тобто єдиний кінець, що очікує на героя, – це смерть.

Смерть як образ присутня в багатьох поетичних історіях Едґара По.

Узагалі Едґар По покладав на себе задачу підняття естетичного рівня американців, він прагнув встановити ідеальне співвідношення мистецтва і практичності в американському суспільстві. Через це в його романтичному мистецтві тема смерті набуває особливого змісту, який, подібно спорідненим темам ночі і сну, може мати подвійне значення.

З одного боку, смерть уявляється як зяюча, всепоглинаюча діра, що завершує безглуздість людського існування, як кульмінація та підсумок життєвого смутку та життєвих страждань.

З іншого боку, вона виступає як той меч Олександра Македонського, який одним махом розрубав сплутаний Гордіїв вузол життєвих суперечностей і визволив душу від страждань, а отже, смерть – це ще й таке собі конфуціанське благо, майже прояв ескапізму, оскільки означає втечу від всесвітніх життєвих халеп і початок нового ідеального життя, вільного від побутових негараздів.

Дотики до мотивів смерті, загибелі, страждань до та навіть після трансцендентного переходу в потойбіччя можна спостерігати в «The Pit and Ptndulum», («Колодязь та памʼятник», 1843), «Lenore» («Ленор»,1845), «Dreamer» («Спляча», 1845), «Ulalum» («Улялюм», 1847), «Annabel Lee» («Аннабель Лі», 1849). Саме розгул кирпатої, песимістичні образи, панування чорного жаху у створених поетичних світах випродукували для По репутацію «поета смерті». Зрозуміло, що багато хто з митців, зокрема поетів-романтиків, звертався до теми смерті; торкатися образу смерті у декадентів майже стало модним, але саме у По настільки явно виокремилася зосередженість на духовному та фізичному згасанні життя. Безумовно, на тематику безпосередньо впливав суб’єктивний стан його психіки.

Смерть у По – це категорія не стільки фізична, скільки естетична. Він сам якось зауважив, що «смерть улюбленого створіння завжди прекрасна». На відміну від інших поетів-романтиків По звеличує смерть, називаючи її джерелом хвилювання, яке підносить душу, а краса натомість набуває нового, трагічного відтінку, вона не сприймається як окрема якісна одиниця, а стає частиною смерті. Через це По вбачає в смерті не жах, а хворобливість, і ця загальнолюдська хвороба призводить до перевтілення у щось зовсім інше, у щось таке, про що ми знати не можемо, а лише здогадуємося.

А отже, нема ніякого протиріччя поняття смерті поняттю прекрасного, адже люди не знають своїх майбутніх втілень, і ця необізнаність пригнічує розум як героя поеми, так і читачів.

Серафіми або ж янголи присутні в усіх перекладах поеми «Ворон»:

“Prophet!” said I, “thing of evil! – prophet still, if bird or devil!

By that Heaven that bends above us – by that God we both adore –

Tell this soul with sorrow laden if, within the distant Aidenn,

It shall clasp a sainted maiden whom the angels name Lenore…

Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,
Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.

І здалося – плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
( пер. А.Онишко )

Ти скажи: в надземнім раю,

Межи ангелів святих,

Чи зустрінусь я з душею

Використовуючи слово «Aidenn» («Едем»), автор припускається усвідомленої поетичної еклектики, поєднуючи в одному творі образи з різних релігій і різних епох: Афіна – образ давньогрецький, крук – певною мірою теж (пригадаймо: помічник у мандрах і священний птах Паллади), символ «Нижнього Світу» – «D esert land », «порожня земля», що перегукується і з давньогрецькими «полями асфоделій», і з більш похмурим «Тартаром». «Пустельними» є також володіння Хелль, богині потойбічного світу у давніх норманів. «Ніфльхейм», «поля пітьми» – так зветься її царина. І ворон тут більш ніж доречний образ, що проводить паралель із нормано-скандинавською міфологією. І раптом – Едем, Рай. Причому вкупі з серафимами, кадилом, фіміамом:

…И ступили серафимы в фимиаме на ковер.

Аромати невідомі розлились в моєму домі,

Мов крилаті серафими показали ясний лик.

Серафіми, як і взагалі янголи – це навіть не алюзія, не двозначність, а пряме посилання на християнську міфологію, рівно як і Едем, Ірій, місце останнього перебування чистих душ. Причому християнські відсилки напряму зав’язані на темі Ленор, темі втраченого кохання автора, і слова на кшталт «God» – «Бог», «Aidenn» – «Рай», «angels» – «янголи» в оригінальному тексті використовуються виключно поруч зі словом «Lenore» – «Ленор», тоді як Ворон поєднаний і з Палладою, і з «Night’s Plutonian shore» – «нічним берегом Плутона», тобто володаря Ереба, Аїда, а це використання класичної давньогрецької міфології. Цікаво спостерігати в різних варіантах перекладів, як перекладачі щосили намагаються витримати якусь певну сторону: або християнську термінологію, або давню політеїстичну (додаток1). Але можна напевно сказати, що таке багатогранне поєднання символів різних культур зроблено навмисне. Звичайно, дотримання розміру (восьмистопний трохей) та наголосу на перший склад значно утруднює використання, наприклад, давньогрецького аналогу Раю – «Елізіум» або «Єлисейські поля», але мені здається, що справа не в техніці виконання вірша, і в самій ідеї: По як Автор ніби навмисне розмежовує своє і Ленор «посмертне» перебування, він розуміє, що, перетнувши браму смерті, Ленор потрапила до Раю, куди йому ходи немає. Саме тому ліричний герой із самого початку оповіді і перебуває у цілковитому душевному роздраї, у розпачі та відчаї, бо знає: розлука з коханою буде вічною.

2.4. Наскрізна тема кохання у творчості По.

Тема кохання в творах По невід’ємно пов’язана з темою страждання та смерті. Цілком можливо, що джерела такого нерозривного, на межі божевілля тяжіння до смерті слід шукати в ранньому дитинстві поета, коли буквально на його очах повільно згасла мати. «Янголи, шепчучи один одному, Не можуть знайти серед усіх проявів любові світу Нікого більш відданого, ніж Мати» («Моїй Матері»). Згодом утрата матері, єдиної рідної людини, а за деякий час до того смерть ще однієї чудової жінки – Джейн Стенард, матері шкільного товариша По, якій був присвячений один з найкращих дитячих віршів («До Елен»), залишила незгладимий відбиток на його характері, світосприйнятті, поглядах – на всьому його подальшому житті.

У «Філософії творчості» По зазначає: «Краса будь-якого роду у своєму найвищому розквіті, незмінно збуджує вразливу душу до сліз. Таким чином, сум є найбільш законним з усіх поетичних настроїв. Я спитав себе: «Зі всього сумного – що найсумніше?» Смерть, біла недвозначна відповідь. І я подумав: «Коли ж ця нескінченно сумна область найбільш поетична?» Тоді, коли вона якнайтісніше сполучається з Красою, зі смертю красивої жінки».

Цілком наслідуючи таку думку, По зі своєю поетичною натурою використовував і тему смерті загалом, і тему згасання Краси, раз за разом у своїх прозових і поетичних творах малюючи тьмяний образ помираючої героїні. Як відомо, заглиблюватися в цю тематику По розпочав задовго до смерті його коханої жінки Вірґінії – чи то в передчутті неминучого розставання, чи то втілюючи свої дитячі душевні страждання.

Читачі від твору до твору бачили різні імена: Береніка, Морелла, Лігейя, Анабелль Лі, Елеонора, Ленор тощо, але по суті це була одна жінка, приречена своїм творцем-По гинути на сторінках його творів, з’являтися наче примара в нових рядках і знову трагічно гинути. А По кожного разу ніби вмирав разом з коханням свого ліричного героя, і така наполегливість межувала з явними психічними проблемами автора.

Цікаво, що більшість творів, у яких смерть викрадає кохання (як прозових, так і поетичних), написано від першої особи, від «Я», і це не випадково: насамперед це надає віршам і оповіданням реалістичного їх розуміння, але ніби натікає на автобіографічність творів (як не за реальністю подій, то напевно за реальністю почуттів).

Концепція поетичного (тобто ідеального) скорботного кохання у Едґара По принаймні дивакувата, але ж не позбавлена певної логіки. Поет, як і будь-яка людина, може кохати живу жінку, але, на відміну від пересічних смертних, він кохає ідеальний образ, що тільки проєцирується на неї, причому саме в уяві автора. І дійсно, під час зображення кохання уява По відігравала величезну роль, даючи імпульс до роботи. Недарма від добирав своїм героїням екзотичні, незвичайні імена – Улялюм, Леллі, Євлалія, Лігейя, Ленор. Усі ці жінки були чимось схожі як одна з іншою, так і разом усі вони складали один архетип – проекцію поетичного ідеалу, ідеальної коханої.

Саме такою ідеальною коханою виступає образ Ленор у поемі «Ворон». Ліричний герой не знаходить собі розради через втрату свого ідеалу. І, судячи з настроїв і думок самого По, його герой (його «Я», його «альтер его») так ніколи і не знайде ні втіхи, ані спокою, і «бальзам із Галаада» його не врятує – кінець ліричного героя поеми бачиться таким же похмурим, як смерть самого По – загадкова, нелогічна, неестетична. Так, його тривога та експресія, що була чітко позначена на початку оповіді, тепер згасла, емоції вщухли, він зовні заспокоївся, але то є згасання самої надії, самого життя:

День і ніч кволію в кріслі , мов потрапив у труну …

Й вже себе не поверррну!

ВИСНОВКИ

Для Едґара По мрії та вимисел важили значно більше, ніж реальність. Лише світ, перетворений фантазією, знаходив в його очах бажану цілісність. Прагнучи до логічної завершеності та цілковитої гармонії, якої в природі, між тим, не існує, По створив власний Всесвіт, де б його душа могла існувати не потривоженою. Людина у По – це завжди мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Таким чином філософське осягнення людини завжди розгортається не просто через реконструкцію характеристик його сутності, а й через усвідомлення його буття в світі, де людина певною мірою є всім.

Усе життя Едґара По супроводжували жінки, кохання яких змінювали його внутрішній світ, і цей змінений долею космос народжував незвичайне сплетіння думок, сенсів і образів, і від того ще прекраснішим ставав образ героїні, все похмурішим було його оточення й усе безнадійнішим майбутнє. Душа героїні майже невловима, безмежна її прив’язка до реальності, але доля в образі Ворона нездоланна, невідворотна і нещадна. Саме тому герой поеми не чине опору «незваному гостю», не намагається хоча би спробувати вигнати птаха геть зі своєї оселі. Ворон – це не просто змерзлий облізлий птах, якого віхола випадково закинула до найближчої оселі, ні – це невідворотне майбутнє, втілення Вірд-Долі, яку можна ненавидіти, на яку можна нарікати, але з якою неможливо боротися.

Ісаак Б. Зінгер якось сказав: «Мені затишно з такими песимістами і декадентами, як [ … ] Едґар Аллан По. Песимізм творчої особистості не декадентство, а своєрідна пристрасть до зцілення людини. У той час як поет розважається, він продовжує шукати вічну істину для квінтесенції буття, у своєму стилі він намагається розв’язати ребус часу та мінливості, винайти відповідь стражданню, воскресити кохання в лабіринті жорстокості і несправедливості».

Використані символи в поемі «Ворон» Едґара По є необхідними і доцільними. Вони не тільки прикрашають, а й посилюють образність і виразність художньої мови. Символ у поемі може нести будь-яку емоційну забарвленість, а також може бути сприйнятим читачами по-різному.

Зіставивши творчий спадок автора, цілком можна зазначити, що використання різноманітних символів у поемі «Ворон» є навмисним, оскільки несе в собі таємний замисел і спектр негативних емоцій, які автор хотів передати читачеві.

Естетика, поетичні принципи і художній стиль Едґара По настільки своєрідні, що він, використовуючи романтичну тематику традиційними для романтиків ідеями та образами, багато в чому відходив від них і навіть суперечив.

Теоретичні принципи поета не були оцінені в повній мірі. Різноманітні літературні школи запозичували у автора окремі художні деталі і пристосовували їх до власних потреб. Тому Едґара По в повній мірі можна назвати «батьком символізму» та «за початківцем імпресіонізму і футуризму», а популярність його творів, зокрема «Ворона», не згасає з плином часу, навпаки, творчість Едґара По набуває справді всесвітнього значення.