1809—1852
Витоки таланту М. Гоголя беруть початок в Україні. Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня 1809 р. в с. Великих Сорочинцях на Полтавщині. Мати, Марія Іванівна, назвала сина Миколою на честь святого Миколи Чудотворця, якому молилася у Свято-Миколаївській церкві (с. Диканька). Родовий маєток Гоголів-Яновських знаходився в с. Василівці (нині с. Гоголеве Полтавської області).
Батько, Василь Опанасович, працював чиновником у Полтаві, потім вийшов у відставку й оселився у своїй садибі разом із дружиною. Він захоплювався ідеями європейського Просвітництва. У родовому маєтку посадив чудовий сад в англійському стилі. Кожному куточку в садибі любив давати назви: Долина спокою, Бесідка усамітнення, Грот роздумів тощо. Забороняв слугам голосно стукати й розмовляти, щоб не лякати солов’їв. У його записній книжці згадуються імена філософів і письменників — Дж. Локка, Ф. Бекона, Дж. Мільтона та ін. Василь Опанасович прагнув, щоб побут у садибі поєднувався з поезією, щоб це був маленький домашній Едем. Він писав п’єси на українські теми й брав участь в організації вистав у маєтку поміщика Дмитра Трощинського. Василь Опанасович і Марія Іванівна виховували своїх дітей в любові до Бога, природи й мистецтва.
У родині Гоголів-Яновських було шестеро дітей — Микола, Іван, Марія, Анна, Єлизавета, Ольга. У 1818 р. Миколу разом із молодшим братом Іваном відправили на навчання в Полтавське повітове училище, але невдовзі брат Іван помер. Микола так болісно переживав втрату, що батькам довелося забрати його додому. Трохи пізніше вони віддали хлопця на навчання в Ніжинську гімназію вищих наук. Під час навчання в Ніжині виявилися різноманітні таланти М. Гоголя: він писав літературні твори, грав у виставах гімназійного театру, малював. У 1825 р. в Ніжин надійшла страшна новина — помер батько. Микола залишився єдиною опорою для матері й сестер. По закінченні гімназії йому потрібно було знайти службу, щоб допомагати родині. Після смерті чоловіка Марії Іванівні важко було впоратися з господарством, яке не давало прибутків, до того ж необхідно було подбати про виховання молодших доньок.
«Після приїзду до столиці на мене напала нудьга. Петербург видався зовсім не таким, як я думав. Я уявляв його красивішим і розкішнішим. Жити тут набагато дорожче, аніж ми думали» (М. Гоголь).
У 1828 р. Микола разом зі своїм другом по Ніжинській гімназії, Олександром Данилевським, вирушив шукати кращої долі до м. Санкт-Петербурга. О. Данилевський мріяв вступити в школу гвардійських прапорщиків, а М. Гоголь — на державну службу. Микола уявляв Петербург містом, де для молодих талановитих людей відчинені всі двері, а у світських салонах можна зустріти відомих людей і затоваришувати з ними. Він мріяв оселитися в невеличкій теплій квартирі, знайти гідну службу, ходити в театр, а вільний час присвятити написанню великих творів. Утім, М. Гоголь з товаришем змогли зняти лише холодну й брудну квартиру в одному з найбідніших кварталів Петербурга. Квартири потім часто змінювалися, але вони залишалися завжди холодними й незатишними. Відвідувати театр було надто дорого. Через брак коштів друзі завжди були голодними й невеселими.
«Я вирішив на догоду вам, матінко, служити тут, але. скрізь я зустрічав тільки невдачі. Люди, зовсім не здібні, легко здобували те, чого я своїми талантами не міг досягнути» (М. Гоголь).
М. Гоголь мріяв про кар’єру літератора й потайки від усіх почав писати. Але він боявся провалу, тому перші твори друкував без підпису. Так, вірш «Італія» був опублікований інкогніто в журналі «Сын Отечества и Северный архив» (рос.) 1829 р. У вірші йшлося про прекрасну країну, захоплення мистецтвом і піднесені почуття. Але замість чарівної й теплої країни перед очима автора був холодний та непривітний Петербург. Першу публікацію М. Гоголя, у яку, як йому здавалося, було вкладено стільки почуття, публіка не помітила. Того ж року він надрукував поему «Ганц Кюхельгартен». Побоюючись критики й не вірячи у власні сили, М. Гоголь опублікував твір за власний кошт під псевдонімом В. Алов. Надії автора на успіх не справдилися. Його знайомі або мовчали, або говорили про «Ганца Кюхельгартена» з байдужістю. А видавець і критик М. Полевой відгукнувся про поему з іронією. У відчаї М. Гоголь скупив у книжкових крамницях усі примірники поеми, зняв номер у готелі й спалив наклад своєї першої книжки.
Коштів у М. Гоголя було обмаль. Він ніяк не міг знайти службу, у зворушливих листах до матері Микола описував суворі петербурзькі звичаї та юнацькі розчарування.
Зрештою, після тривалих поневірянь у Санкт-Петербурзі, М. Гоголь знайшов місце дрібного чиновника в Департаменті державного господарства та громадських будівель міністерства внутрішніх справ. Однак служба не давала ані задоволення, ані прибутків. Йому доводилося днями переписувати нудні папери, виконувати численні доручення. І юнак знову береться за перо, шукає нові теми й сюжети для літературних творів. І тут йому на допомогу приходить батьківщина.
М. Гоголь просив матір описувати в листах звичаї та костюми українців. Він надзвичайно цікавився історією й традиціями рідного краю. І нарешті — перший успіх! У лютневому й березневому номерах журналу «Отечественные записки» (рос.) за 1830 р. з’явилася без імені автора повість «Бісаврюк, або Вечір напередодні Івана Купала». Знайомство з видатними письменниками, видавцями, журналістами — В. Жуковським, П. Плетньовим, О. Дельвігом — допомогло юнакові утвердитися в літературному колі столиці. Навесні 1831 р. за підтримки професора Петербурзького університету П. Плетньова М. Гоголь обійняв посаду викладача історії в Петербурзькому патріотичному інституті (туди, до речі, М. Гоголь пізніше влаштував на навчання своїх сестер, Анну та Єлизавету). П. Плетньов познайомив його з О. Пушкіним. 20 травня 1831 р. молодий письменник запам’ятав на все життя — день його зустрічі з О. Пушкіним. Того ж року були надруковані «Вечори на хуторі біля Диканьки», які принесли довгоочікуваний успіх молодому авторові.
ЛІТЕРАТУРНА ПРОГУЛЯНКА
Де жив М. Гоголь у Петербурзі?
У Петербурзі М. Гоголь мешкав у найбідніших районах: вулиця Велика Міщанська, Морська, Сінна, Столярний провулок. Вікна відомого будинку Звіркова (М. Гоголь жив на останньому, п’ятому, поверсі) виходили на Єкатерининський канал, який у народі називали «канавою», бо туди скидали всілякий бруд. А неподалік був розкішний Невський проспект, який став одним із провідних образів у петербурзьких повістях М. Гоголя — символом духовної ницості й державного абсурду. На Невському проспекті знаходиться Казанський собор (Собор Казанської ікони Божої Матері, збудований у 1801-1811 рр.) М. Гоголь часто заходив у цей собор молитися й бачив, що храм став частиною столичного Петербурга, Невського проспекту, чужого й ворожого світу. Не випадково в повісті «Ніс» М. Гоголя ніс чиновника Ковальова (фантастичний образ, символ чину) ховається від господаря саме в Казанському соборі. «Не про Бога, не про молитву думають у Казанському соборі», — з іронією зауважував М. Гоголь. Петербург у зображенні митця постає як символ безбожжя, забуття християнських цінностей.
Микола Гоголь. З портрета О. Венеціанова. 1830-і роки
Б. Патерсен. Казанський собор з боку Невського проспекту. 1821 р.
вул. Мала Морська. 1830-і роки
«О. Пушкін розумів, що сила таланту М. Гоголя полягає в його особливому українському погляді на життя, залюбленості в Україну. Відомий поет підтримав молодого митця, допомагав у його творчих пошуках під час перебування в Петербурзі» (Н. Крутікова).
«З України М. Гоголь приніс до Петербурга розвинуте почуття краси, тому він так гостро відчував недосконалість світу, духовну потворність людей» (О. Гончар).
М. Гоголю було тільки 23 роки, але він уже знав, що таке гучна слава після опублікування «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Його із захопленням приймали в літературних салонах. Народні слова з його оповідань повторювали у вишуканих товариствах. Улітку 1831 р. М. Гоголь жив у домі О. Пушкіна — на дачі Китаєвої в Царському Селі, де поет оселився з молодою дружиною Наталією Миколаївною. До речі, там О. Пушкін приймав тільки М. Гоголя й В. Жуковського. Микола з гордістю повідомив рідним у Василівну, щоб писали йому листи на адресу: «Царське Село. Дача Китаєвої. О. Пушкіну (для М. Гоголя)».
П. Геллер. Гоголь і Жуковський у Пушкіна в Царському Селі. 1910 р.
Утім, настрій М. Гоголя був не надто радісним. Після виходу у світ «Вечорів на хуторі біля Диканьки» він опинився на роздоріжжі — куди ж рухатися далі. Це був важкий час для його самовизначення як письменника.
Свою нову збірку М. Гоголь назвав «Арабески». Вона вийшла друком 1835 р. в Петербурзі. Відомо, що Микола Васильович розмальовував арабесками (візерунками) родовий будинок у Василівці, разом із сестрами добирав орнаменти для вишивки гобеленів.
В «Арабесках» зібрані статті на різні теми — про історію, педагогіку, архітектуру. Сюди ж були вміщені й три повісті: «Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного». Кілька років потому М. Гоголь написав ще дві повісті — «Ніс» і «Шинель», що створили єдиний цикл, який стали називати петербурзькими повістями. Тематично до циклу дотична й «Повість про капітана Копєйкіна», що ввійшла до поеми «Мертві душі» (1841). У петербурзьких повістях, з одного боку, показано розкіш російської столиці, Невського проспекту, палаців і площ, а з іншого — трагічні долі людей, які опинилися у світі, де панують гроші й чини, де зникає все людське й талановите, де губляться мрії та надії.
«У Київ, давній Київ. »
У середині 1830-х років етнограф і фольклорист М. Максимович запропонував М. Гоголю роботу в Київському університеті Святого Володимира. І М. Гоголь вирушив із Петербурга до Києва. Тривалий час жив у М. Максимовича, який тоді мешкав на Печерську (неподалік від Нікольського монастиря). П. Куліш писав: «Звідти Гоголь здійснював прогулянки Києвом у супроводі Максимовича або когось із товаришів по Ніжинській гімназії. З дзвіниці Києво-Печерської лаври, церкви Андрія Первозваного він споглядав Поділ, дніпровські луки. » Разом із М. Максимовичем М. Гоголь збирав народні пісні й легенди, продовжив свої наукові студії з української історії. Хоча М. Гоголю не судилося працювати в Києві (на його місце взяли іншого викладача), але київські враження надихнули його до написання збірок «Арабески» і «Миргород», які вийшли друком 1835 р. в Петербурзі.
Панорама Подолу. м. Київ. Початок XIX ст.
У збірці «Миргород» (1835) М. Гоголь звернувся до теми провінції, розкрив мізерність і ницість життя поміщиків (повісті «Як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», «Старосвітські поміщики» та ін.). До тієї ж збірки ввійшла й повість «Тарас Бульба», у якій М. Гоголь (за контрастом) показав життя українських козаків — звитяжне, сповнене високої мети заради звільнення рідної землі. Образ Запорозької Січі став утіленням ідеї свободи. Задум «Тараса Бульби» письменник не залишив і пізніше. У 1842 р. (коли перебував за кордоном) він створив другу редакцію твору, зобразивши козаків не як стихійну силу, а як народ, що відчув духовну єдність у боротьбі за християнську віру й незалежність. Повість «Тарас Бульба» створена за законами європейського героїчного епосу. Гоголівські герої — славні лицарі своєї Вітчизни, відданістю батьківщині вимірюється їхня людська сутність. А той, хто зраджує свою землю, не має права на славу й на життя, уважав письменник.
«У російську культуру М. Гоголь приніс сонячний дух України, дух “Тараса Бульби”, “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, а російське життя було для нього те, що відображене в петербурзьких повістях, “Ревізорі”, “Мертвих душах”» (О. Гончар).
«Про мене багато говорили, виявляючи деякі мої риси, але головної сутності не визначили. Її відчував один тільки Пушкін. Він мені завжди говорив, що в жодного письменника не було такого дару яскраво виставляти ницість життя, уміти окреслити з такою силою пошлють персонажа, щоб уся та мізерність, якої не видно, упала б у вічі всім» (М. Гоголь).
«Їду за кордон, там розвію тугу, яку щоденно приносять мені мої співвітчизники. Письменник сучасний, письменник комічний, письменник звичаїв повинен бути подалі від своєї батьківщини. Пророку немає слави у Вітчизні. Те, що проти мене повстали всі, мене не обходить, але так важко й сумно, коли бачиш довкола себе несправедливо налаштованих своїх же співвітчизників, яких від душі любиш» (М. Гоголь).
У 1834 р. М. Гоголь був прийнятий на посаду ад’юнкт-професора кафедри загальної історії Санкт-Петербурзького університету. Молодь із захопленням слухала лекції відомого автора, проте він відчував, що його справжнє покликання — не викладацька діяльність, а література. У 1835 р. М. Гоголь залишив університетську кафедру, щоб цілком присвятити себе творчості. У листі до критика М. Погодіна він писав: «Я попрощався з університетом і тепер знову вільний козак. Я вийшов на свіже повітря! Ця свіжість потрібна й у житті, як квітам дощ. Хай живе комедія!»
У 1836 р. М. Гоголь написав комедію «Ревізор», у якій показав різні прошарки тогочасного суспільства та людські вади. Того ж року відбулася гучна прем’єра п’єси в Олександринському театрі Санкт-Петербурга. Вистава викликала бурхливу реакцію. Декому п’єса сподобалася, але більшість публіки не сприйняла її реалізму. Письменник прагнув просвітити людей, показати недоліки, з якими потрібно боротися, але сучасники його не почули й не зрозуміли. Тому незабаром після прем’єри «Ревізора» М. Гоголь вирішив виїхати за кордон. Він послав у Василівну слугу, котрий мав передати матері й сестрам прощальні листи й подарунки. Микола Васильович надіслав своїм родичам краєвиди Невського проспекту й декілька книжок, зокрема комедію «Ревізор».
Незадовго до від’їзду за кордон М. Гоголь зустрівся з О. Пушкіним. Це була остання зустріч двох великих митців (наступного року М. Гоголь, перебуваючи за кордоном, болісно сприйняв трагічну новину про смерть поета на дуелі).
6 червня 1836 р. М. Гоголь разом зі своїм другом О. Данилевським вирушив із Петербурга до Кронштадта. Туди ж прибув і князь П. В’яземський (він проводжав свою сім’ю), котрий дав митцю кілька рекомендаційних листів. Свій від’їзд М. Гоголь сприймав як тяжке випробування, що послала йому доля, і водночас як своєрідну місію. Він прагнув здійснити «великий переворот у літературі», до чого, як уважав, був покликаний Богом.
З 1836 р. розпочався тривалий період перебування митця за кордоном. Загалом він провів за межами Росії майже 12 років, відвідав 26 міст, найулюбленішим був Рим, який нагадував про сонячну Україну. Інколи М. Гоголь повертався в Петербург, Москву, Василівку. Приїжджаючи на короткий час додому, допомагав матері й сестрам, зустрічався з друзями, але потім знову їхав до Європи, бо його творча й вільна душа не сприймала того, що відбувалося в Росії. У 1848 р. відвідав Єрусалим, де біля Гробу Господнього молився за своє духовне очищення й усіх співвітчизників.
За кордоном був створений перший том поеми «Мертві душі», якій митець віддав останні роки життя, але так і не завершив. 1848 р. повернувся з-за кордону в Росію й більше не виїжджав.
М. Гоголь помер 21 лютого 1852 р. в м. Москві, у будинку графа О. Толстого на Нікітському бульварі (нині музей письменника).
Микола Гоголь – Біографія
Мико́ла Васи́льович Го́голь (20 березня (1 квітня) 1809 року — 21 лютого (4 березня) 1852 року) — російський та український прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист, визнаний класик української та російської літератури.
Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби.
Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні. » «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму.
Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак. У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву. Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира.
Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої… Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.).
Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «…вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене». З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.)
Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року.
Для більшості сучасників і пізніших поціновувачів його творчості Микола Васильович Гоголь є непохитним авторитетом письменника, що дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі довічне і почесне місце серед класиків світової літератури. Це сталося завдяки ідеологічно нав’язаному і свідомо спрощеному сприйняттю його творчого доробку. Тільки останнім часом нам вдалося відкрити для себе справжнього М.Гоголя — великого мислителя, публіциста, аскета, духовного подвижника.
Життя Миколи Васильовича Гоголя ще з найраніших дитячих років мало чітко визначене духовне спрямування. Середовище, в якому довелося йому зростати, було дуже сприятливим для цього. Мати, Марія Іванівна, завжди відзначалася особливою побожністю. Прадід по батьковій лінії був священиком; дід закінчив Київську духовну академію; батько — Полтавську семінарію. Поняття про Бога запали в дитячу душу і знайшли навіть не зацікавлення, а палку віру. Згодом, в одному з листів до матері, він напише: «…Благословляю тебе, священна віро! У тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і втолюю свої печалі.
Прилиньте так, як я прилинув до Всемогутнього». Родина Гоголів не була винятком у тогочасному українському суспільстві. У середині XVII століття Павло Алеппський, побувавши у наших краях, так описував свої враження: «По всій землі козаків ми помітили чудесну рису, що покорила нашу уяву: всі вони, за незначним винятком, навіть більшість жінок і дівчат, уміють читати і знають порядок церковних служб, церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не лишають їх тинятися вулицями напризволяще». Тільки знаючи найголовніше, внутрішнє, визначальне спрямування творчості великого письменника, можна належно поцінувати все ним зроблене, по-новому поглянути на моральні уроки, не кажучи вже про загальне сприйняття всього масиву творчості. «Гоголь — перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури… він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви і перебудові всього життя в її дусі», — так вважає В.Зеньковський.
Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус. Сам Гоголь в «Авторській сповіді» говорить про ті пошуки: «З цього часу людина і душа стали, більше ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив на деякий час усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими живе людина і людство взагалі. Книги законодавців, душознавців і спостерігачів за природою людини стали моїм чтивом… і на цьому шляху невідчутно, майже не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що у Ньому ключ до душі людини…» Після перших тяжких нападів страшної недуги письменник ще вимогливіше почав ставитися до себе, сприймати і цінувати час.
Його все більше цікавить стан його душі, готовність до вищого звіту, полонить прагнення якнайкраще і найповніше відповідати образу духовної людини. «Та хай не думають, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, — навпаки, з юнацьких літ він залишався їм вірним. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, твердішим; високе значення мети письменника яснішим; суд над самим собою суворішим», — так писав про нього С.Аксаков. Люди, які близько знали письменника, відзначали навіть зовніш-ні зміни в його вигляді. П.Анненков, який зустрічався з ним у 1846 році в Парижі, згадував: «Гоголь постарів, але набрав особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, окрім назвавши красою мислячої людини. Обличчя його поблідло, схудло; глибока, напружена робота думки поклала на нього ясний відбиток виснаженості і втоми, але загальний вираз його здався мені якимось світлішим і спокійнішим за попередній.
Це було обличчя філософа». У цей час письменник багато читає. Здебільшого це книги духовного змісту: твори святих отців Церкви, історія Церкви, богословські трактати. Згодом увесь свій духовний досвід М.Гоголь втілив у один з найкращих зразків духовної прози «Роздуми про Божественну Літургію». Письменник хотів зробити це видання масовим, за найнижчою ціною, без авторства, аби воно стало доступним для найширшого загалу.
Актуальні питання буття — від побутових до духовних — М.Гоголь сприймав крізь призму релігійно-морального смислу. З часом переконання його перетворилися у глибоку віру, що змінити існуючий порядок речей, який викликав часом у нього активний внутрішній спротив, можна лише змінивши людину, а не суспільний устрій. Прагнення зробити людину людиною у вищому, горньому розумінні цього слова стало для нього питанням питань. З цим пов’язані його роздуми і про поняття значно ширші, які з часом, здається, лише набувають своєї вагомості. «Суспільство утворюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно, щоб кожна одиниця виконала повинність свою…
Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Поки він хоч скільки-небудь не стане жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до порядку і земне громадянство». У цих словах, здається, сконцентровано абсолютно все, що треба знати сучасній людині про саму себе. Геніальний митець допомагав, допомагає і, безсумнівно, допомагатиме нам у справдженні цієї істини.
** Я з усіх сил намагаюся як новину сказати те, що сказав Гоголь. /**Л.Толстой.**/