СТАРОДАВНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Без досягнень, стародавніх цивілізацій сучасний світ немислимий у жодній своїй ланці. Ця далека доба, вийшовши із мало диференційованої, більше того практично однакової в усіх регіонах первісності, сформувала абсолютно різні моделі світобачення і світовпорядкування. Успадкувавши від минулого міфологічні способи мислення і дії, народи, що склалися із племен, розвинули свої міфологічні системи до того рівня, який забезпечував усі основні аспекти існування і став духовним ґрунтом, па якому й постали оригінальні й неповторні феномени — стародавні країни Месопотамії, Єгипет, Китай, Іран, Індія та ін. Вони існували майже паралельно в часі, являючи світові зовсім несхожі парадигми буття і свідомості. З’ясуємо, що їх об’єднує в одну культурну епоху. Принаймні можна сказати, що всім стародавнім цивілізаціям властиві:

• — величезна кількість відкриттів у матеріально-практичній та інтелектуально-духовній сферах;
• — традиціоналізм як специфічна риса культури;
• — однотипна структура свідомості;
• — певна амбівалентність.

Традиціоналізм (з лат. — передавання, наслідування) — це особлива повага до минулого, схиляння перед досвідом і мудрістю предків і, відповідно, в усіх випадках орієнтація на минуле, а також невизнання цінності новацій, принципове заперечення змін, автоматизм у культових відправах, вшанування релігійних святинь і цінностей. У традиційному суспільстві людина фактично не має свободи, а її життя дріб’язково регламентоване, дії визначені ролевими обов’язками і побутовими функціями. Минуле дорослих є майбутнім кожного нового покоління. І так, за сучасними даними, тривало протягом тисячоліть.

Про однакову структуру свідомості свідчить те, що незалежно від етнічних особливостей, географічних координат чи соціальних умов людям перших цивілізацій були відомі такі поняття, як релігія, мораль, право, політика, наука, мистецтво, які утворюють фундамент їхнього духовного та громадянського існування.

Амбівалентність як одночасність несумісних тенденцій неусвідомлювано чи приховано існує між традиційністю і потребою новацій, а також у наявності в самій культурі суперечності між високорозвиненими моральними і звичаєвими установками.

Досить пригадати такі всюди прийняті ритуали стародавнього світу, як людські жертвопринесення або храмова проституція. Дивним для сучасника є визнання цивілізованими людьми природності рабства або “касти недоторканих”. Навіть давні греки, які створили ідеал свободи і народовладдя для, наступних епох, досить тривалий час не відчували прав людської особистості. Права мав член громади, а “чужий” був принципово безправним, хоча ті блискучі давні культури закладало не лише автохтонне населення, а й незчисленна кількість невідомих талановитих майстрів, відірваних насильно від своєї батьківщини і перетворених на рабів. Однак в останнє тисячоліття до нашої ери було вироблено правила, які уможливили більш досконалий та олюднений світ, підтвердивши величезний духовний потенціал цієї доби.

Стародавня Месопотамія

Стародавньому Сходу властиве бачення своєї країни “серединою світу”, сакральним центром. У шумерів, наприклад” була своєрідна “карта світу”, де Межиріччя оточувалося світовим океаном (звідки, на думку вчених, починається східний традиціоналізм, етноцентризм, месіанізм).

Систему вірувань та уявлень, що створювали протягом тисячоліть різні народи Месопотамії (шумерійці, і а к ка дійці (вавилоняни), ассирійці та інші), історики називають вавилонською. Особливого поширення у ніш набув культ космічних та астральних божеств. Уже на ІІІ тис. до н. е. виникла фантастична система космогонії. Первинним елементом визнавався вічний і безмежний океан, уособлений в образі богині — прапороджениці Намму (чи Тіамат). В її надрах з’явилася велетенська гора, що символізувала небо (бог Ану) і землю (богиня Кі), поєднані в одне ціле. Бог повітря Енліль відокремив їх і породив перше світило — місяць (бог Нан-нар, чм Он), а місяць — усі інші планети, у тому числі Сонце (бот Уту, або Шаман) та зірки. У цій системі визнавалися чотири основні елементи; первісний океан, що обтікає Всесвіт; небо у вигляді подвійних металевих склепінь; атмосфера, заповнена повітряними тілами, що світяться; земля у вигляді плоского диска. Поряд із цими статями обожувалися також вітри, буря, вогонь, лани та ін. Було також уявлення про боротьбу злих і добрих духів.

Розвиток сільського господарства висунув на перший план землеробські і скотарські культи (бог води Енкі, Еа, — творець іригації та знарядь праці, богиня плодючості Іштар та її чоловік — стражденний бог Таммуз та ін.). З часом, а також з появою деспотій культ і функції богів змінювалися. Іштар стала грізною богинею — войовницею, що допомагає царю у боротьбі з ворогами. Місцевого бога міста Вавилона — Мардука — проголосили творцем Всесвіту, верховним богом міста. Виникли вчення про божественність царя і царської влади. У Нововавилонському царстві (VII— VI ст. до н. е.) здійснювалися спроби встановити монотеїзм і централізувати культ, що супроводжувалося збільшенням чисельності жерців та ускладненням ієрархічної системи.

У догматиці велику роль відіграє вчення про творення за допомогою слова (замість колишньої теорії породження одних стихій іншими). Уявлення про замогильний світ були песимістичними: душі небіжчиків вважалися приреченими на життя у вічному мороці та харчування прахом. Дещо інші уявлення містять кілька поем про безневинного страдника: “Вавилонська теодицея” та “Розмова володаря з рабом”, які перехоплювали теми біблійних книг Іова та Бклезіаст. Деякі покаянні плачі та псалми вавилонян також мають паралелі в біблійних псалмах.

Давньомесопотамська культура — синтез культур багатьох народів, які проживали на території Межиріччя. В її основі — культурні досягнення Шумеру, Вавилону, Ассирії, Аккаду, Палестини, Персії, Давнього Закавказзя та ін. Розвиваючись паралельно з Єгиптом, Месопотамія багато в чому відрізнялася від нього. На відміну від природно замкненого простору Єгипту, територія ЇЇ була відкрита для переміщення племен, вторгнень і завоювань. Передостанніми з тих, хто вдерся на цю територію, були перси, яких переміг Александр Македонський. Велич і слава Вавилону були настільки незаперечними, що й перси, й Александр Македонський із належною повагою поставилися до святинь і культури народів Месопотамії. Серед них — рельєф стовпа законів Хаммурапі (XIX—XVIII ст, до н. е.), такі споруди міста, як Ворота Іштар, прикрашені глазурованими рельєфами, сади Семіраміди, семиярусний зикурат, палаци та храми VII—VI ст. до н. е,

Александр Македонський, вступивши в жовтні 331 р. до н. е. до Вавилову, де “коронувався”, приніс жертви Мардуку і віддав розпорядження відновити стародавні храми. За його задумом Вавилон у Месопотамії та Александрія в Єгипті мали стати столицями його імперії. У Вавилоні Александр Македонський і помер 13 червня 323 р. до н. е., повернувшися зі східного походу.

Месопотамська цивілізація — одна з найдавніших у світі. Саме в Шумері людське суспільство чи не вперше вийшло із стадії первісності, звідси починається справжня історія людства. У переході від варварства до цивілізації важливу роль відіграла писемність, якій в культурі Стародавньої цивілізації Месопотамії належить особливе місце: винайдений шумерами клинопис – найхарактерніше з того, що було створено месопотамською цивілізацією. В Месопотамії не збереглися грандіозні споруди і навіть цілі міста перетворилися на безформні купи землі, ледве помітні сліди стародавніх каналів. Про минуле розповідають лише писемні пам’ятки, незчисленні клиноподібні написи на глиняних табличках” кам’яних плитках, скелях і барельєфах. Понад 1.5 млн клинописних текстів зберігається нині в музеях світу і постійно знаходяться нові. Месопотамська писемність у своїй найдавнішій формі — піктографії — з’явилася на межі IV—III тне. до н. е. Вважають, що в ранньому піктографічному письмі було понад 1,5 тис знаків — малюнків. Кожен з яких означав слово чи кілька слів (у нововавилонський період їх залишилося трохи більше 300). Сфера застосування клинопису швидко розширювалася, крім документів господарської звітності, з’явилися культові тексти, збірка прислів’їв, різні “шкільні” чи “наукові” тексти — списки знаків, назв гір, країн, мінералів, рослин, риб, професія та посад і, нарешті, двомовні словники. Все це вивчалося і переписувалося в давніх школах – академіях, завдяки чому є багато копій. При таких школах створювалися бібліотеки, були і приватні зібрання “глиняних книг”. Найвідомішою з них є велика, систематично підібрана і розставлена бібліотека ассирійського царя Ашшурбанапала. Найвидатнішою пам’яткою шумеро-вавилонської словесності є аккадський “Епос про Гільгамеша”, в якому йдеться про пошук безсмертя, сенс людського існування. Знайдено цілий цикл шумерських поем про Гільгамеша і ще кілька аккадських версій цієї поеми. Цікавою є старовавилонська “Поема про Атрахасиса”, в якій розповідається про створення людини та всесвітній потоп. Також з Месопотамії збереглася казка про витівки хитруна, що тричі помстився своєму кривднику. З авторських творів відомі кілька поем про безвинного страждальця — “Вавилонська теодицея” і “Розмова володаря з рабом”, які перехоплюють теми біблійних книг Іова та Еклезіаст. Великий внесок у культуру зробили шумеро-вавилонська математика й астрономія. Ми досі користуємося позиційною системою цифр і ділимо коло на 360, годину — на 60 хвилин, а кожну з них — на 60 секунд. Найбільш результативний період вавилонської математичної астрономії припадає на V ст. до н. е. Неоціненною є спадщина месопотамської цивілізації в галузі політичної теорії та практики, військової справи, права та історіософії. Адміністративна система, що сформувалася в Ассирії, була запозичена персами (поділ країни на сатрапії, розділення в провінції цивільної та військової влади). Ідея так званої істинної царственості, що виникла приблизно на межі ІІІ і II тис, пережила віки. Увійшовши в Біблію (Книга Даниїла) як ідея “зміни царств”, вона стала й одним із джерел теорії “Москви як третього Риму”, що поширилася у Московській Русі на початку XVI ст. Незважаючи на те, що у старозавітній та християнській традиціях до Вавилону та Ассирії ставлення було неприязним, Вавилон залишився в історичній пам’яті першим “світовим царством”, нащадками якого стали наступні великі імперії.

§ 24. Практичне заняття. ЯК У СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ РОЗВИВАЛИСЯ НАУКОВІ ЗНАННЯ, ПИСЕМНІСТЬ Й ОСВІТА

Об’єднайтесь у пари і складіть у зошитах таблицю «Винаходи стародавніх китайців». Порівняйте результати вашої роботи з таблицями однокласників. Доповніть таблицю назвами давньокитайських винаходів, про які ви дізналися з § 22–23.

Де (для чого) використовувався

Чимало винаходів та наукових відкриттів, зроблених у Стародавньому Китаї, людство використовує і донині. Великих успіхів досягли китайські астрономи. Вони вміли передбачати місячні й сонячні затемнення, навіть появу комет, уперше виявили плями на Сонці. Китайські математики знали десяткові дроби та дії з від’ємними числами.

Саме тут було винайдено компас, що складався з квадратної залізної пластинки та магнітної «ложечки», яка вільно оберталася на відшліфованій поверхні металу. Її ручка завжди показувала на південь.

Серед найважливіших винаходів китайців був папір. Його виробляли з ганчірок, кори дерев і бамбука.

Давньокитайський компас

Давньокитайський папір

Високого розвитку досягла китайська медицина. Місцеві лікарі визначили на тілі людини певні активні точки (нервові центри), вплив на які підтримує здоров’я. Мешканці Піднебесної знали також лікувальні властивості багатьох лікарських рослин, зокрема женьшеню.

У давнину китайські лікарі рекомендували своїм хворим цілющий засіб — чай. Пізніше його почали вживати як повсякденний тонізуючий напій.

Саме китайці винайшли порох, який спочатку використовували лише для влаштування святкових феєрверків.

У II ст. н.е. вчений Чжан Хен зробив перший у світі сейсмограф — прилад для визначення коливань ґрунту (землетрусів). Це була бочечка із головами восьми драконів, які вказували на всі сторони світу. Довкола посудини сиділи жаби з розкритими ротами. У пащі кожного дракона лежала кулька. Під час коливання ґрунту деякі кульки падали жабам у рот. Таким чином визначався напрямок до центра землетрусу.

Перше використання пороху

Модель сейсмографа Чжан Хена

2. ОСОБЛИВОСТІ ПИСЕМНОСТІ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ

Визначте за таблицею типи письма, що набули поширення у стародавніх Єгипті, Дворіччі, Фінікії та Китаї. Порівняйте їх.

Писемність у Китаї виникла ще в III тис. до н.е. Археологами знайдено старовинні предмети з написами.

Знаками в китайському письмі, як і в деяких інших стародавніх культурах, слугують ієрогліфи. Кожен ієрогліф означає окреме слово і є складною комбінацією рисок. Інколи їх буває до 52. У давньокитайському письмі використовували близько 10 тисяч ієрогліфів. Розділових знаків не існувало. При письмі ієрогліфи розташовували стовпчиками — згори донизу.

З І тис. до н.е. китайці писали на бамбукових дощечках, які з’єднували в особливий сувій. Згодом почали використовувати для письма шовкові стрічки, але шовк на той час був дорогим матеріалом. Тому після винайдення паперу, значно дешевшого за шовк і зручнішого, аніж бамбукові дощечки, його популярність була гарантованою.

Китайські ієрогліфи

Старовинна бамбукова книга

3. ВЕЛИКИЙ МИСЛИТЕЛЬ КОНФУЦІЙ І ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ЙОГО ВЧЕННЯ

Хто такий Конфуцій? Обговоріть у парах основні положення його вчення. Представте свої думки класу.

Найвідомішим мислителем в історії Китаю був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Він належав до колись знатної та багатої, але потім збіднілої родини. З дитинства Кун старанно вчився, збирав перекази про давнину і вже у 30 років створив першу в Китаї приватну школу.

Конфуцій — латинізована форма давньокитайського імені Кун Фу-цзи («вчитель Кун»).

З багатьох країв прибували юнаки-учні, аби слухати його настанови. Він учив, що кожен громадянин має неухильно виконувати «ритуал і церемоніал», тобто додержуватися установлених норм поведінки. Лише за цієї умови можна досягти процвітання та злагоди в країні. Передусім, як учив мудрець, потрібно шанувати батьків і старших за віком. Адже міцна сім’я — це запорука сильної держави.

Конфуцій повчав, що володар повинен бути володарем, чиновник — чиновником, батько — батьком, син — сином. Влада правителя, на думку Конфуція, є священною, а метою державного управління мають бути інтереси народу. Він подорожував країною, намагався переконати правителів справедливо керувати підданими. Володарі зустрічали мудреця з почестями, проте не завжди виконували його поради. Водночас ідеї, які потім були названі конфуціанством, стали дуже популярними в Китаї. Залишаються вони такими і до сьогодні.

Конфуцій (давньокитайське зображення)

Конфуціанство — вчення, що зародилось у VI ст. до н.е. в Китаї. Головна мета людини, згідно з конфуціанством, полягає в прагненні досягти моральної досконалості.

Які з висловлювань Конфуція здаються вам важливими і прийнятними для сьогодення?

Із творів Конфуція

Навчайтеся! Коли людина перестає вчитися, вона може втратити і те, чого навчилася раніше.

Будьте вимогливими до себе і поблажливими до інших.

Не заздріть нікому і нікого не зневажайте.

Творіть добро. Зло утвориться саме.

Платіть добром за добро, а за зло віддячуйте по справедливості.

4. ОСВІТА У СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Складіть план тексту. Спираючись на нього й ілюстрацію, розкажіть про особливості освіти в Стародавньому Китаї.

У Стародавньому Китаї особливу увагу приділяли освіті та вихованню дітей. У великих китайських сім’ях в основі виховання лежала повага молодших до старших. Старші діти в такій родині піклувалися про менших братів і сестер. Разом вони проводили час за іграми. У сім років діти починали ходити до школи.

Навчання тривало довго. Для того, щоб у Китаї вважатися освіченим, потрібно було опанувати «шість мистецтв»: етикет, письмо, арифметику, музику, стрільбу з лука, керування колісницею.

Етикет — правила гідної поведінки людей у суспільстві.

Більшість китайських дітей здобували знання в державних школах. Але неабиякого поширення набули приватні конфуціанські школи, навчання в яких відкривало шлях до кар’єри чиновника. Учителі в цих школах (їх часто називали «мудрецями») передавали не лише знання, а й певні погляди на життя та суспільну мораль. За таке навчання сім’ї платили чималі гроші. Велику увагу в таких навчальних закладах приділяли вивченню історії. Вважалося, що аналіз конкретних історичних подій та їхніх наслідків краще навчить дитину розпізнавати добро і зло, прищепить їй прагнення до чеснот.

«Іспит для тих, хто бажає стати чиновником» (давньокитайські зображення)

Перевірте засвоєне на уроці

Закінчіть речення: «Після цього практичного заняття я знаю . вмію . можу . ».

Леся Українка та її «Стародавня історія східних народів»

У 1890-1891 роках Леся Українка спеціально для навчання своєї молодшої сестри написала «Стародавню історію східних народів». На думку багатьох дослідників, цей твір Лесі Українки став першим українським підручником з історії Стародавнього Сходу. У ньому велика поетеса розповіла про первісне суспільство, життя і культуру народів шести відомих цивілізацій Стародавнього Сходу.

У розділі «Історія індусів» Леся Українка переклала українською кілька релігійних гімнів.

Світло лагідне займається, промінням красить всю землю.

Слово й молитву провадить зоря, сипле барви блискучі

і одчиняє ворота денні. — У сні всі лежали;

Ти ж сповістила, що час нам повстати, життям утішатись,

час нам приносити жертви і дбати про власний достаток.

Темрява скрізь панувала; зоря ж освітила край неба

і до живих завітала. О, дочко небес, ти з’явилась!

Ти молодая, серпанком блискучим укрита!

Як стародавні цивілізації давали раду травмі й чого ми можемо у них навчитися

Нападник підійшов ззаду. Його жертвою був м’язистий чоловік середнього віку, якому бракувало зубів – можливо, загартований англійський боєць, який вже отримав серйозну травму голови багато років тому.

Нормандський солдат підняв свій важкий двосічний меч і завдав удару біля правого вуха своєї жертви. Однак на цьому він не зупинився. Після кількох несамовитих рухів, які розкололи англійцю череп, він упав. Його кістки лежатимуть на схилі пагорба в Сассексі майже 1000 років – доти, поки в 1994 році їх не знайдуть археологи під місцевою школою.

Вважають, що власник “Скелета 180” загинув під час норманського вторгнення в Англію в 1066 році. Якщо це так, його кістки – єдині людські останки часів цього конфлікту, які наразі вдалося знайти. Але хоча фізичні рештки цього сплеску насильства здебільшого розчинилися в кислому ґрунті регіону, свідчення його психологічного впливу збереглися в маловідомому середньовічному документі.

Найдавніша війна в історії відбулася в Месопотамії в 2700 році до нашої ери між давно зниклими цивілізаціями Шумеру та Еламу – і, попри тимчасові періоди відносного миру, як-от на початку 21 століття, відтоді війна постійною загрозою висіла над людством.

Наші предки не були захищені від психологічних наслідків такої кількості смертей – як і ми сьогодні. Але за відсутності сучасних методів лікування багато стародавніх суспільств розробили власні геніальні методи подолання травми – від релігійного виправдання до ритуалів очищення та навіть імерсивних п’єс.

Тож чого ми можемо у них навчитися?

Середньовічна Європа – ритуали очищення

Через рік після норманського завоювання група єпископів створила незвичний список. “Покаяння Ерменфріда” містить набір інструкцій для тих, хто брав участь у кровопролитних битвах – покаяльні дії, які вони мають виконати, щоб спокутувати свої вчинки. За кожен вчинок – зґвалтування, вбивство, поранення тощо – передбачалося окреме покаяння. Якби солдат, який убив “Скелета 180”, вижив, йому б довелося каятися цілий рік.

Цей середньовічний документ не був актом співчуття. Зараз вважають, що покаяння могло бути спробою допомогти норманським солдатам позбутися “моральної шкоди” – наслідків дій, які суперечать моральним цінностям.

“Очевидно, що середньовічні бійці знали, що могли зазнати травми”, – каже Кетрін Герлок, старша викладачка середньовічної історії Манчестерського столичного університету.

Битви в середні віки передбачали здебільшого ближній бій – жорстокий вид бою, який призводив до жахливих травм, а іноді й до тисяч смертей за один день. Навіть відомий гобелен із Байо – 68-метровий середньовічний шедевр, який розповідає історію норманського вторгнення – містить жахливі сцени: лежать пронизані списами коні, а солдати в оточенні відрубаних голів та інших частин тіл стягають обладунки з голих трупів.

Однак доказів психологічного впливу всього цього насильства мало – частково тому, що середньовічні записи, як правило, є або героїчними розповідями, або фактичними описами подій, каже Герлок.

“Розповіді учасників бойових дій від першої особи – рідкість, а саморефлексія практично відсутня”, – каже вона.

Але деякі натяки все ж можна відшукати – наприклад, у “Книзі Лицарства”, бойовому посібнику, написаному під час Столітньої війни одним із найвідоміших лицарів епохи. Окрім практичних інструкцій щодо бойових прийомів, автор також згадує речі, які сьогодні ми б кваліфікували як такі, що спричиняють травму, каже Герлок – наприклад, пише про “великі жахи”, навіть коли лицарям не загрожувала безпосередня небезпека. Інші рукописи того часу навіть згадують конкретні симптоми, такі як страх, сором і зрада, каже вона.

Автор фото, Alamy

Нормандське завоювання було сповнене насильства, і його учасникам наказували каятися протягом року за кожну вбиту людину

“Були очікування щодо того, що має, а чого не має відбуватися під час війни – наприклад взяття полонених з метою отримати викуп, – і коли ці очікування або “правила” порушувалися, люди, схоже, мали більшу ймовірність отримати якусь травму”, – каже Герлок. Так виникла моральна травма, своєрідна психологічна рана, яка, здається, є універсальною – вражає воїнів у багатьох культурах протягом тисячоліть, від середньовічних християн до ветеранів сучасних воєн.

Щоб допомогти ветеранам уникнути травм і дати їм інструменти для боротьби з ними, середньовічні суспільства значною мірою покладалися на релігію. Священники молилися і благословляли перед битвами, а покаяння дозволяло ветеранам спокутувати будь-які звірства, які вони скоїли. Пізніше, під час хрестових походів, людям казали, що участь у війні була священним актом і могла перекреслити усі їхні попередні провини, каже Герлок.

Стародавній Рим – спеціальний дозвіл і гладіаторські поєдинки

Здається, у курей була морська хвороба. Ішов 264 рік до нашої ери, і в гавані сицилійського міста Дрепана римляни були готові атакувати флот кораблів їхніх ворогів, карфагенян. Щоб визначити, чи прихильні до них боги, командувач армії виконував ритуал перед битвою: усе, що потрібно було зробити – це випустити з клітки священних курей і вмовити їх з’їсти трохи зерна. Чим жадібніше вони клювали, тим сприятливішим було передбачення.

Проблема полягала в тому, що римляни трохи поспішали. Тож замість того, щоб провести ритуал перед спуском човнів, на суші, командир наполягав, щоб він відбувся уже на човні. Кури навідріз відмовилися їсти, і він у люті кинув їх у море. Армія відразу програла.

Римський полководець припустився елементарної помилки.

“Солдати завжди були забобонними, і римляни не були винятком”, – каже Баррі Штраус, професор гуманістичних досліджень Корнельського університету, Нью-Йорк. За його словами, ця прикмета не тільки підірвала впевненість армії під час бою, але й могла зробити їхній досвід більш травматичним.

Насправді стародавні римляни докладали величезних зусиль, щоб отримати благословення богів на свої війни.

“Римляни були дуже законослухняними людьми”, – каже Штраус. Вони вважали прийнятною лише оборонну війну, і кожен конфлікт затверджував спеціальний комітет жерців – феціали.

“Звісно, це абсурд, римляни протягом століть вели завойовницькі війни, тому, звичайно, вони брали участь у агресії. Але феціали завжди наполягали на тому, що усі їхні дії були оборонними, і що війна була виправданою”, – каже Штраус.

Автор фото, Alamy

Драматург Есхіл широко відомий як батько трагедії, але він також мав успішну військову кар’єру

Це було важливо, оскільки римські війни були особливо жорстокими та жахливими для бійців, які брали у них участь. Тоді як у Стародавній Греції були гопліти – важкоозброєні піші воїни, які рухалися фалангами і били у ворога 2,4-метровими списами – римська стратегія передбачала набагато ближчий бій. Римляни билися за допомогою гладіуса, свого роду короткого меча.

“Його порівнюють із мачете чи абордажною шаблею – каже Штраус, який припускає, що через це було важче приховати жах того, що відбувається. – Є розповіді про те, що солдати під час римських битв ішли по крові, й існувала небезпека послизнутися, тому що крові було так багато”, – каже він.

Але у римлян був й інший спосіб запобігти травмі солдатів: гладіаторські ігри. За словами Штрауса, ці криваві видовища часто виправдовували як спосіб призвичаїти молодих чоловіків до насильства, і широка публіка їх любила.

“Ми знаходимо згадки про гладіаторські ігри скрізь, від одного кінця імперії до іншого, а в Помпеях є графіті шанувальників гладіаторів, – каже він. – І ми знаємо, що деякі з них були зроблені дітьми, тому що вони намальовані дуже низько – на рівні, куди можуть дістати діти”, – каже він.

Однак Штраус не переконаний, що ці стратегії були ефективними для запобігання травмі. “Стародавній світ сповнений застережень не тікати від битви – це говорить нам, що люди тікали від битви, тому що вона була такою жахливою”, – каже він.

Стародавня Греція – п’єси з ефектом занурення

Приблизно за 40 км на північний схід від Афін є трав’яниста рівнина. Зараз це спокійне місце, вкрите польовими квітами та оточене соснами й оливковими деревами. Однак одного осіннього дня 490 року до нашої ери понад 6000 стародавніх воїнів зустріли тут свою загибель у Марафонській битві.

Трагік і військовий ветеран Есхіл був там того дня, у складі давньогрецької армії, яка виступила проти вторгнення перських сил. Пізніше він написав близько 90 п’єс, хоча збереглося лише сім – багато з них описують наслідки цих конфліктів, зокрема психологічну травму.

Насправді Есхіл був відомим воїном. Після його смерті епітафія на його могилі не згадувала його роботу як драматурга, натомість наголошувала його доблесть у битві. В одному з перекладів його подвигів ідеться: “Знаменитий марафонський гай міг розповісти про його мужність, і довговолосий мідянин [перський воїн] це добре знав”.

Хоча на той час це було незвично, афінських та платейських воїнів, які загинули в Марафонській битві, поховали в курганах, які існують донині

Пітер Майнек, професор класики сучасного світу в Нью-Йоркському університеті, вважає, що стародавні греки використовували драматичні п’єси як форму катарсису, що допомагало ветеранам пережити цей досвід. Насправді існує давня традиція розглядати епічну поему “Одіссея”, написану Гомером, як книгу про бойовий стрес.

П’єси Есхіла незвичні тим, що він не просто драматизував далекі чи міфологічні події. У “Персах” він пише про те, що сталося після битви при Саламіні в 480 році до нашої ери, в якій він брав участь. “Він дійсно виявляє емпатію до ворога”, – каже Майнек.

П’яте століття було часом кривавого конфлікту в класичному світі, коли Перські війни та Пелопоннеська війна відбувалися майже одна за одною. “П’яте століття можна описати як час, коли була війна, а час від часу спалахував мир”, – каже Майнек. Бої були криваві й страшні.

“Вас проткнуть списом, вас зіб’ють з ніг мечем, або ви будете служити на кораблі, який фактично врізається в інший корабель, і ви сподіваєтеся, що виживете … це було жахливо, жахливо і жорстоко”, – каже він.

На думку Майнека, бойовий стрес, до якого це призвело, очевидний у записах тієї епохи. Він цитує розповідь одного історика про Сицилійську експедицію – афінську військову кампанію, яка почалася в 415 році до нашої ери. Військо мусило поспішно відійти, а поранених забрати з собою не могло – хоч вони й благали їх не залишати.

“Це дуже травматичний опис, і будь-яка людина, яка це прочитає, побачить, наскільки сильно це вплинуло на тих, хто вижив”, – каже він.

Марафонська битва навіть призвела до курйозної історії, яку деякі експерти розглядають як опис психологічної травми – хоча таке трактування є суперечливим. Через сотні років після битви один грецький історик писав про чоловіка, який брав у ній участь і під час бою раптом побачив високу, схожу на примару фігуру з такою великою бородою, що вона затуляла його щит. Цей привид пройшов повз нього і вбив чоловіка поруч із ним. З того дня, хоча він не мав фізичних ушкоджень, він став повністю сліпим.

Автор фото, Alamy

У Помпеях знайшли графіті, яке створили шанувальники гладіаторських боїв

“[Стародавнє] грецьке суспільство було ритуалізованим суспільством”, – каже Майнек. Перед битвою при Марафоні афіняни пообіцяли принести в жертву богині Артеміді одного козла за кожного вбитого перса, але врешті-решт у них не вистачило кіз. Коли ветерани поверталися, вони могли взяти участь в Елевсинських містеріях – надсекретних ритуалах, які обіцяли принести задоволення, хоча що саме там відбувалося, досі оповито таємницею.

Центральне місце у цій культурі також посідали трагічні п’єси. В Афінах вистави ставили лише взимку та навесні в затишній обстановці невеликого театру просто неба. Під зоряним небом вони забезпечували ефект занурення – часто з міфологічним наративом, який глибоко впливав на людей.

“Це важко відтворити [сьогодні]”, – каже Майнек.

Однак він все ж спробував це зробити.

Після роботи з ветеранами з Іраку та Афганістану Майнек запустив Warrior Chorus Project – ініціативу, яка допомагає людям пережити травми за допомогою стародавньої літератури. Він пояснює, що ці п’єси якнайкраще підходять для тих, хто повертається з війни в наш час.

“Їх писали ветерани бойових дій і виконували ветерани бойових дій для аудиторії ветеранів бойових дій”, – каже він.

Але як щодо травм цивільного населення? У стародавньому світі, як і сьогодні, війна часто впливала на широкий загал – призводила до зґвалтувань, тортур, рабства, крадіжок, вбивств і масового переселення людей, коли цілі міста зрівнювали із землею.

“Коли армія нападала на місто і воно здавалося, то цивільному населенню здебільшого давали спокій, – каже Штраус. – Але якщо місто чинило опір, і його захоплювали після облоги або відразу штурмом, то, на жаль, усі в ньому ставали легітимними цілями”, – каже він.

Подібно до бойових травм, стародавні греки боролися з таким психологічним впливом за допомогою віршів, п’єс і ритуалів.

“В “Іліаді” є багато згадок про жінок і дітей, які страждають”, – каже Штраус.

На думку Майнека, нам є чого навчитися у стародавніх греків щодо того, як переживати травматичний досвід.

“Я думаю, що ми маємо збиратися разом і переживати це разом, – каже він. – Я вважаю, що на нас повинні зворушити історії інших. І я вважаю, що нам потрібно відкритися для катарсису… якщо ми зможемо це зробити, тоді ми зможемо [почати] зцілюватися”.