Про гагаузів – невидимих сусідів України
Так насправді, гагаузи є не лише сусідами нашої держави, маючи свою автономію у складі Молдови, вони є одним із корінних народів України (хоч поки що це не затверджено законодавчо), проживають у розпорошенні, за винятком кількох сіл біля молдавського кордону поруч з Гагаузією.
Основна відмінність гагаузів від їхнього традиційного на сьогодні оточення – це тюркомовний, але при цьому православний народ. В Україні нараховується їх біля 30 тисяч, а загалом у Бессарабії (Молдова + південь Одеської області України) біля 160 тис.
Найбільш відомим дослідником історії і культури гагаузів в Україні є Андрій Шабашов з Одеси, голова місцевого чуваського (!) товариства “Юлташ” (чуваші так само тюркомовні православні – Р.К.).
На нього досить часто посилається Єжи Хатлас, автор виданої у Польщі майже 10 років тому книги “Гагаузія і гагаузи. Історія та сучасність”. Шабашов фактично єдиний український автор, присутній у цій монографії.
Обкладинка книги “Гагаузія і гагаузи. Історія та сучасність”
Сама ж вона має полідисциплінарний характер, намагаючись представити польському читачу специфіку цього загадкового народу “в пігулці” – від етногенезу до сучасних соціальних процесів та політичних пріоритетів.
Що читаємо? Jerzy Hatłas, Gagauzja i Gagauzi. Historia oraz współczesność, – Poznań: Biblioteka Uniwersytecka w Poznaiu, Instytut Wschodni UAM, 2009.
Для цього автору, котрий як доктор захистився у Східному інституті Університету Адама Міцкевича в Познані, довелося працювати із літературою та джерелами у кількох мовах відразу – болгарській, польській, російській, румунській, турецькій.
Найменше у книзі місця знайшлося для опису матеріальної та духовної культури гагаузів, проте Хатлас кілька разів підкреслював, що не в тому бачив своє завдання, і що відповіді на ці питання можна знайти у легшому доступі деінде.
Книгу поділено, окрім Вступу і Закінчення, на 5 розділів (назви умовно скорочую): 1) Етногенез; 2) Історія на терені Бессарабії; 3) Елементи традиційної культури; 4) Загальні відомості про Гагаузьку автономію; 5) Дилеми гагаузької суспільності: багатокультурність чи багатоетнічність.
У Вступі основну увагу приділено історіографії відомостей і досліджень про гагаузів, і тут нам буде цікаво дізнатися, що окрім українців, росіян, болгар чи молдаван/румун, сам автор є далеко не першим поляком, котрий зацікавився гагаузами: до нього цю проблематику досліджували в середині ХХ ст. тюркологи з Ягеллонського університету в Кракові Тадеуш Ковальський та Влодзімєж Зайончковський, а на початку ХХ ст. Ян Ґжеґожевський зі Львова.
Також Хатлас застерігає, що підходитиме до гагаузів як до етнічної, а не як до національної меншини, оскільки польська наука під останньою розуміє спільноту, котра ототожнює свою спільність із власною державою та має свідомість “власної історичної національної спільності”, тоді як етнічна “не ототожнюється із народом, зорганізованим у власній державі” та має “свідомість власної етнічної спільності”.
Хоч цей підхід досить спірний, особливо що стосується націй бездержавних, і в Молдові гагаузи є народом, національною меншиною, дане дослідження керується польським принципом.
Розділ 1, присвячений проблемі походження гагаузів та їхньої назви, є одним з найцікавіших. Достатньо сказати, що як мінімум турки, болгари і навіть греки вважають їх “своїми”.
Першою відомою батьківщиною гагаузів, звідки більшість їх переселилась в Буджак, була Добруджа, регіон біля західного узбережжя Чорного моря, нині поділений між Болгарією і Румунією.
Натомість основні теорії розходяться в тому, звідки в Добруджі гагаузи взялися. Якщо брати тюркську версію походження, то і вона ділиться як мінімум надвоє, а дві ті ще надвоє.
Огузи VIII-IX ст.
Або гагаузи це потомки половців (куманів) / або ж узів чи огузів, і прийшли на Балкани “північним шляхом”, через нинішню Таврію; або ж гагаузи є потомками турків-сельджуків і прийшли “південним шляхом” з Анатолії / або гагаузи це наслідок вимішання двох хвиль тюрків з півдня – османської і передосманської із найстаршою, прибулою з півночі.
У Молдові найчастіше притримуються теорії погодження цього етносу від огузів, котрі мали прийняти християнство в ХІ-ХІІ ст. від русинів, а наступно переселитися на Балкани.
Натомість у Болгарії популярні, якщо не сказати домінуючі, версії про болгарське походження: мовляв, це чисті болгари, котрі під впливом османського панування потурчилися.
Чому не потурчилися інші болгари, що жили біля них, а навіть поруч з ними переїхали в Буджак і там так само роздільно жили, пояснити болгарським науковцям важче.
Попри це, як виселенцям з болгарської етнічної території гагаузам дуже часто доводилося себе називати болгарами (приміром, на Кавказі), і фактично тільки на терені Буджаку вони стали себе виразно виокремлювати як гагаузів. Румунський дослідник С. Георгеску вивів теорію грецького походження гагаузів; за нею вони прийшли з Малої Азії, де перейняли турецьку мову, зберігши грецьку у богослужіннях.
До малонаукових теорій відносить Єжи Хатлас ідеї визнати гагаузів або нащадками протоболгар, або мішаниною етносів, яка склалася вже в Добруджі з волохів, греків, венеційців і генуезців, а проте ці теорії також висуваються.
Територія Добруджі
Розділ 2 присвячено історії розселення і вкорінення гагаузів у Бессарабії, від початків перших переселенців наприкінці XVIII – поч. ХІХ ст. і до часів автономії у складі Молдови.
ХІХ століття не було легким для цієї людності – треба було часто жити в землянках, довго йти до землеробства, надаючи перевагу скотарству, нерідко під час воєн з Туреччиною частина мусила переселятися за лінію фронту вслід за росіянами тощо.
Наприкінці століття окремих господарів вже можна було вважати заможними. На початку ХХ ст. після російсько-японської війни та революції 1905 р. відбулося кількаденне і придушене царатом Комратське повстання, скероване на подолання малоземелля.
В І світовій війні на боці Росії воювало 15 тис. призваних гагаузів. Міжвоєнне двадцятиріччя в Румунії для гагаузів минуло досить складно. Як пише Хатлас, із національних меншин Бессарабії лише німці і поляки сприйняли румунське панування позитивно, решта – неприхильно, починаючи з несприйняття румунізації і закінчуючи економічними бунтами.
Проте часто не помічаються і певні позитиви – навчання молоді в університетах Румунії і Туреччини, видання власне в 1934 р. праці о. Міхаїла Чакіра “Історія гагаузів Бессарабії”, написану гагаузькою мовою румунським алфавітом. Над цією книжкою Чакір працював 40 років.
Пертурбації, по’вязані із анексією Бессарабії Радянським Союзом, повернення Румунії в 1941 р. і остаточне приєднання до СРСР після ІІ світової війни, як і для кожного народу цієї частини Європи, минали трагічно.
Причому якщо про румунські репресії і екзекуції написано чимало, то про радянські не надто. Особливо ж замовчується голод 1946-1947 рр., котрий забрав біля 10% жителів Буджаку; лише в 2007 р. в Комратському педагогічному коледжі було проведено конференцію на цю тему, учасники якої звернулися до властей автономії про відкриття пам’ятника жертвам голоду.
Невеликий пам’ятник поставлено на цвинтарі у селі Бешалма, а також з українського боку кордону на цвинтарі в с. Виноградівка (Курчу).
Пам’ятник жертвам голоду в Томаї поблизу Бешалми
Колективізація та розкуркулення призвели також до вивезення в ніч на 6 липня 1949 р. вглиб СРСР біля 200 гагаузьких родин. Окремі родини рятувалися втечею на Донбас.
Хрущовська відлига уможливила короткочасовий, з 1958 по 1961 р. прецедент навчання 14,5 тис. дітей гагаузькою мовою, на основі російської абетки. Експеримент був визнаний за невдалий, а відтак з 1961 р. навчання гагаузької молоді було переведено на російську.
Також при Хрущові відкинуто ідею створення болгарсько-гагаузької автономії з кількох районів УРСР та МРСР зі столицею в Болграді (цю ідею висував, за словами Хатласа, “один із визнаних спеціалістів, що займалися гагаузами, І.Мешерюк”).
На момент горбачовської перебудови не виходило жодної газети, жодної радіо чи телепрограми гагаузькою. При цьому в 1989 р. 91,2% молдавських гагаузів називало рідною гагаузьку мову.
Національне відродження в Гагаузії, створення автономії та відносини з Кишиневом це ще один з найцікавіших моментів у книзі. Автор дуже детально розповідає, як мусили обережно діяти керівники Молдови, аби не допустити придністровського сценарію в Гагаузії, і як мусили балансувати гагаузькі лідери, аби їх населення (наставлене прокомуністично і проросійсько) не звинувачувало у колаборації з Кишиневом, а теж намагатися розвивати автономію ринковим шляхом.
Разом з тим гагаузи утримували постійні зв’язки з Тирасполем, а теж з гагаузькими і болгарськими організаціями в Україні, у якій вони вбачали більшого захисника їхніх інтересів.
До слова, сама гагаузька автономія, Гагауз Єрі не мала сталої і єдиної компактної території: на момент її створення автоматично до неї увійшли громади, де гагаузьке населення складало більше половини, там де їх менше, мав вирішувати плебісцит.
У результаті територія складалася із двох більших шматків (північний, столичний, з містами Комрат і Чадир-Лунга, і південний, з містом Вулканешти, а також двох окремих громад у молдавській території).
Згодом одна з громад вийшла з автономії. Гагауз Єрі мовою цифр то три міста і 29 сіл. З 2003 р. автономію затверджено Конституцією Молдови.
Міжнародні зв’язки Гагаузії зводяться до прислів’я “хороше телятко дві матки ссе”: це і тюркомовні народи, як Туреччина (там вчиться чимало молодих гагаузів у вишах), Азербайджан, Татарстан, як і політична орієнтація на Кремль і на проросійські сили в Україні.
Проте використання місцевими комуністами пострахів Румунією і європейськими змінами назагал сповільнювали економічний розвиток краю. Окремий напрямок це зв’язки з Болгарією.
Автор пише про фестиваль гагаузької культури в Україні, проведений 2007 р. в с. Кубей (Болградський р-н), у якому взяли участь як колективи з автономії, так і з гагаузьких сіл Одещини: власне Кубея (до декомунізації Червоноармійське, живуть також болгари), Олександрівка, Виноградівка та с. Котловина (стара назва Болбока, Ренійський р-н).
Розділ 3, присвячений матеріальній традиційній культурі гагаузів, має 10 сторінок і переважним чином зводиться до показання різниць між культурою гагаузів і їх найближчих сусідів – болгар.
З цікавого можна зазначити, що зі збагаченням окремих гагаузьких родів господар мусив будувати на обійсті дві хати – одну кращу під назвою “ев”, “для гостей”, і іншу, “кухню”, де жила власне родина.
Як і в українській традиції, при батьківській хаті залишався менший син. Багатші хати дуже схожі до болгарських, з довгою верандою підпертою колонами уздовж хати.
Гагаузи
4-й розділ присвячено загальним відомостям про Гагауз Єрі, автономії в складі Молдови. Окрім того, що було сказано вище, можна для ширшого уявлення деталізувати окремі дані. Автономія складає 1837,9 км, це 5,4% від території Молдови. Столицею є місто Комрат, засноване 1750 р.
Головою автономії є башкан, що обирається загальним голосуванням на 4 роки. Так само на 4 роки обирається парламент Халк Топлюшу, числом в 35 депутатів.
Прапор Гагаузії має три смуги: синю (з трьома зірками), білу та червону в пропорціях 3:1:1. Герб Гагаузії нагадує герби республік за радянських часів: снопи колосся обвиті стрічками прапора, обіймають щит із сонцем, що сходить, нагорі три зірки.
Гімн Гагаузії “Тарафим” (укр. “Мій край”) був написаний в 1995 р., і самими гагаузами мало знаний, більше відома пісня на слова поета і публіциста Занета Тодура “Національний гімн Гагаузії” (1990).
Офіційними мовами є, як можна здогадатися, гагаузька, молдавська і російська, про що Єжи Хатлас пише так: “У дійсності, особливо в містах Гагауз Єрі домінує російська мова, значно рідше можна почути гагаузьку, і тільки спорадично молдавську”.
Гагаузька мова вживається у двох діалектах – центральному, у північному анклаві, і південному, в анклаві біля Вулканешти. При цьому гагаузькою мовою, на відміну від російської і молдавської, не укладаються жодні офіційні документи.
На момент написання книги з 56 середніх і початкових шкіл у жодній не велося навчання гагаузькою мовою. На Комратському університеті (“спершу цей виш нагадував радше звичайну гімназію”, пише Хатлас) викладалося на початках гагаузькою і болгарською мовою, проте на 2008 р. все викладання на 4 факультетах зведено до російської, хоч число студентів значно виросло – до 2,6 тис. осіб, в тому числі з Туреччини.
Прапор Гагаузії
Окрім даних зі сфери культури, охорони здоров’я та освіти, цікавими є економічні оцінки Гагаузії, хоч про них автор пише як про “найменш досліджені ділянки функціонування Гагауз Єрі”.
На 2001 р. промисловість Гагаузії виносила 2,3% від загальномолдавської. Основою господарчої діяльності є виноробство (на 2001 р. експорт вина приніс 54% доходу, зерна 22,5%). В Гагаузії існує на радянських засадах єдиний у Молдові колгосп, у с. Кипчак, чимало колгоспів просто змінило тип господарювання на акціонерний.
Розділ 5, назва якого у теорії звучить досить складно (див. початок статті – Р.К.), на практиці являє собою соціологічне дослідження на базі с. Кірсово на південь від Комрату.
Ця досить велика громада складалася довгий час з двох частин – болгарської і гагаузької, з окремими цвинтарями і навіть колгоспами.
Основним висновком розділу є стирання тотожнісних кордонів, представники обох народів говорять переважно російською, на противагу до сусідньої Бешалми, переважно гагаузької і етнічно і мовно.
Окрім основних розділів, у книзі присутнє Закінчення (як основні висновки – Р.К.), додатки із офіційними документами, біографічний довідник найбільш відомих діячів гагаузької культури і політики, англомовна анотація та список бібліографії та джерел.
Єжи Хатлас схиляється до того, аби таки вважати гагаузів Молдови та прилеглих до них гагаузів Одещини за окремий народ, оскільки вони таким себе як мінімум уявляють і почувають.
Приклад Кірсова та існування в автономії інших меншин (в тому числі діяльності 170 громадських організацій) показує, що суспільство Гагаузії розвивається у напрямку стирання етнічних різниць, і тут для його консолідації потрібна воля керівництва в Комраті, яке радше не схильне до непопулярних але потрібних рішень, хоч би у сфері збереження гагаузької мови.
Багато в чому Гагаузія є закритою до зовнішніх впливів і зв’язків. Самого Хатласа затримали в 2006 р. під час виборів башкана Гагаузії, коли він приїхав відвідати музей гагаузької культури у с. Бешалма, – представники народів ЄС сприймалися як емісари, що приїхали диктувати результат виборів.
Проросійськість гагаузів була роками будована на антирумунському страху, що дозволяло керівникам автономії маніпулювати населенням, залишаючи статус кво, а передусім фінансові потоки та невизначеного характеру стосунки із Придністров’ям та Москвою.
Оскільки молдавські гагаузи мають тісні контакти з українськими, а телебачення з Комрату, яке транслює як місцевий канал, так і російські, теж можна зловити і на території України, проросійське гетто цієї меншини, у яке вона сама себе запровадила, є проблемою не лише для євроінтеграції Молдови, а й для реформування громад у південній Одещині.
Наразі ж, можемо лиш розводити руками, читаючи новини, що в Болграді вшанували учасників операції “Дунай” – нападу 5 країн Варшавського договору на Чехословаччину в 1968 р., і питати себе, чи ж це в нашій країні відбувається.
ГАГАУЗИ БЕССАРАБІЇ: ВПЛИВ ВІЙНИ, ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ І УНІКАЛЬНІСТЬ ЕТНОСУ
Після широкомасштабного вторгнення росії в Україну в нашій країні активізувався процес дерусифікації та деколонізації, який торкнувся і топоніміки. В Бессарабії багато назв населених пунктів було змінено в радянські часи, як і назв вулиць,провулків, площ тощо. Повернутися до топоніміки із старими назвами в гагаузьких селах закликають активісти гагаузьких асоціацій і культурних товариств. Як проходить цей процес, які настрої у гагаузів з цього приводу і загалом про сприйняття гагаузами російського вторгнення – наша бесіда з журналістом Іваном Капсамуном.
Іван Капсамун народився в с.Виноградівка Болградської громади, закінчив Одеський національний університет ім..І.Мечникова по спеціалізації політологія. Живе в м.Київ. Працює в газеті «День», керівник відділу політики. Активно займається громадською діяльністю, особливо питаннями гагаузького етносу.
ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ З ПРИВ’ЯЗКОЮ ДО ЕТНОСУ
Іване, сьогодні ви проводите багато зустрічей з активами гагаузьких сіл щодо повернення їм старих назв. Як проходить ваша робота?
Я етнічний гагауз. Історію гагаузів я почав вивчати глибоко ще в школі. Після широкомасштабної агресії росії проти України я вийшов з ініціативою до Спілки гагаузів України в Києві, яку очолює Василь Келіогло. Звернувся до Юрія Дімчогло, який очолює Асоціацію гагаузів України, щоб розпочати паралельно з державою процес перейменування і повернення старих історичних назв гагаузьким селам.
Півтора місяця тому з Василем Келіогло ми об’їхали дев’ять населених пунктів з компактним проживанням гагаузів, зустрічалися з керівниками громад, активістами. Говорили про те, щоб в процесі перейменування вулиць врахували старі назви, які близькі до гагаузів. Зараз ми пояснюємо людям, що їм ніхто не забороняє називати вулиці з прив’язкою до власного етносу.
Як гагаузи півдня Одещини ставляться до перейменування?
В кожному селі сприймають по-різному. Щодо перейменування вулиць – процес проходить легше. Що стосується перейменування сіл – важче. Часто люди запитують: «Навіщо це робити?». Після укрупнення в Болградському районі є три Виноградівки. Це людей плутає. Людей лякають нібито проблеми зі зміною документів. Але вони виникають більше у юридичних осіб, у фізичних – ні.
Чому, на вашу думку, люди не використовують ці можливості?
У нас люди достатньо консервативні. Але є і ті, хто підтримує цей процес. Важко сказати кого більше: тих, хто «за» чи «проти».
Гагаузи між собою дуже часто використовують старі назви – Курчу, Балбока. Ми їм пропонуємо дати унікальну назву селу і юридично це зафіксувати. Я точно знаю, що при Болградській міській раді створена комісія, і там окрім перейменування вулиць розглядається і питання перейменування села Виноградівка в Курчу.
Але ж є назви не пов’язані з російською імперією, скажімо Виноградівка?
Так. Але вони мають тюркську основу, яка близька гагаузам. Це стосується і Старих Троян, у них старої назви як такої немає, але гагаузи називають село Єскі Троян (Старі Трояни). Ось цю гагаузьку назва і пропонуємо залишити.
Особлива ситуація в Олександівці і Дмитрівці. Олександрівка має стару назву – Сатилик Хажди, але вона змінилася не при радянській владі. А перейменували село тоді на честь російського імператора Олександра II.
В Дмитрівці теж старої назви як такої немає. Але відомо, що село названо на честь Дмитра Ватікіоті, капітана російської імперської армії, який очолював болгарське ополчення і воював проти турків, коли російська армія прийшла в цей регіон.
Ці назви можуть підпасти під процес деколонізації, тому краще вже зараз думати над цим і готуватися.
ЯК ВІЙНА РОЗДІЛЯЄ ГАГАУЗІВ УКРАЇНИ І МОЛДОВИ
Іване, якось після початку війни соціальними мережами став ширитися сюжет одного з російських пропагандистських каналів, що в Україні нібито притискають гагаузів. У багатьох це викликало шок.
Ви правильно сказали – пропагандистських каналів. Бо в росії журналістики як такої майже немає – там є пропаганда.
В росії пропаганда працює як інформаційні війська і насаджує все те, що йде від путінського політичного режиму. Це і імперіалізм, і так званий «руський мир». Через інформаційні впливи все це дуже гарно лягає та той менталітет, який існує тут. Вони роками промивали мізки людям.
Коли почалася широкомасштабна війна, коли людей вбивали, захоплювали території, знищували міста і села, тут до останнього дивилися російське телебачення, де зовсім інша картинка. І тому приходилося чути, що в Бучі самі себе постріляли.
Я особисто десь на другий чи третій день, коли рашистів погнали з Київської області, побував в Бучі, Ірпені, Гостомелі. Я бачив, як в Бучі біля церкви діставали тіла людей з братської могили, робили ексгумацію, а до цього цих людей просто збирали по вулиці, бо вони лежали там, їх не ховали. Страшні речі творилися, і все це робила російська армія.
Ірпінь, Буча – це були нові містечка, там набудовано все гарно, красиво, і люди собі жили прекрасно, аж поки не прийшли російські «асвабадители» і почали все знищувати, що бачили на своєму шляху. Я вже не кажу про звірства, які вони там влаштовували з зґвалтуваннями жінок, хлопців, дітей.
Намагаєшся все показати нашим людям в регіоні, а вони продовжують дивитися російське телебачення, де все зовсім інше, і тебе не чують. Але це і проблема центру, який повинен був подбати про інформаційну політику.
Уродженці гагаузьких сіл, починаючи з 2014 року, перебувають в українській армії і інших підрозділах безпеки. Етнічні гагаузи воюють за територіальну цілісність України і незалежність України. Є серед них і загиблі.
Наші мешканці все більше стикаються з людьми, які переїжджають з окупованих територій. Настрої змінюються. Але не скажу що це відбувається швидко, як нам хотілося б або як має бути виходячи з тієї трагедії, з якою ми стикнулися і тою агресією, яка точиться в Україні.
В росії журналістики як такої майже немає – там є пропаганда
Як ви вважаєте, чому так?
Цьому є різні пояснення. Є і ментально-історичні причини. Деякі гагаузи можуть сказати, що в свій час завдяки російській імперії ми взагалі прийшли на ці землі. Ніхто не вникає глибоко історично, чому це сталося. Вони так вважають і все.
Насправді, народи, з яких походять гагаузи, це племена огузів або торків, вони ще тисячу років були на цій території. Вони звідси переселилися на територію Болгарії, де і відбулося формування гагаузького етносу від трьох племен – огузів, печенігів і половців. Але в основі були огузи або торки, так їх називали в Київській Русі. Вони пов’язані з Україною цією територією. Більш того, коли російська імперія під час війни з Туреччиною взяла Буджак, тут проживали татари, які були мусульманами. Їх звідси виселили. Але територію треба було обживати. Тому сюди почали запрошували православне населення. Це не залежало від того, хто вони – гагаузи, болгари, албанці чи українці. Головне, щоб вони були православними християнами.
Більш того, гагаузів до кінця XIX сторіччя навіть не записували гагаузами, їх писали або болгарами, або задунайськими переселенцями. Я це розповідаю для того, що ніяка російська імперія конкретно про гагаузів не думала. Вони взагалі не знали, що є такий етнос. І часто записували їх навіть турками. Гагаузи з історичної точки зору росії нічого не винні. Їх пращури на цій землі вже були.
Ще одна причина. Консерватизм, патерналізм і політика радянського союзу, коли зламали хребет в тому числі і гагаузам, і болгарам, і українцям через колективізацію, депортацію, репресії, голод.
Патерналізм — це термін, який використовується для опису системи політичних та соціальних взаємин між людьми, де одні займають позицію старших авторитетних опікунів, а інші — позицію опікуваних. Сам по собі термін «Патерналізм», має латинське походження «paternus», що буквально можна перекласти як батьківський.
На цій території голодомору 1932-33 років не було, як це було на іншій території України, яка на той час входила вже в СРСР. А чому? Бо тут була румунська держава. І як тільки прийшла радянська влада в 1945 році через рік тут влаштували голодомор. Це було зроблено штучно. Бо не може бути голодомору в такій величезній державі.
Навіть якби дійсно була посуха – люди все одно не вмирали б так. Вони вмирали через те, що до них приходили і забирали все, що вони мали.
Все це робилося для того, щоб людей загнати в радгоспи, зламати індивідуалізм. І сьогодні більша частина людей, які підтримують щось в минулому, звичайно застали найкращі часи умовного соціалізму радянського періоду. І вони досі з «упованієм» про це згадують.
Іван Капсамун і Василь Келіогло з місцевим істориком Михайлом Сакали в с.Кубей
Але ніхто не говорить, що після розвалу союза виявилася купа проблем. А зараз вже 30 років нова держава Україна. І вона має дбати про свої інтереси, про свій культурний простір, мову, традиції і т.д. А люди, маючи старий менталітет, навіть не хочуть змінюватися. Це процес іде, але повільно, складно.
У сусідів в Гагаузії ситуація складніша?
Так. Але там створена абсолютно законна автономія. В 1994 році прийняли закони, створили органи управління. У них багато можливостей. Але діти там чомусь все менше знають гагаузьку мову. Треба займатися своїми проблемами, а не виходити з георгіївськими стрічками, російськими прапорами і влаштовувати автопробіги по Комрату на захист російської мови. Що загрожує російській мові в Молдові взагалі? Чому ви захищаєте російську мову в Гагаузії? Очевидно, що це йде вплив з Москви. Що є люди, які працюють там на москву, або роблять це через власну дурість.
Вже мовчу, що ця стрічка немає ніякого відношення до Другої світової війни і до радянських солдатів, тому що цей елемент взагалі використовували власівці, які воювали на боці гітлерівського режиму.
На жаль, на Гагауз-ері впливає російська пропаганда. Для початку інформаційний простір має почиститися. Їм треба вчитися на помилках України.
Багато гагаузьких родин в Україні і Молдовіі пов’язані між собою. Ми підтримували культурний, традиційний зв’язок. Гагаузи там і тут – один народ. Але коли почалася широкомасштабна війна, трохи пішло розділення. Бо наші думки розділилися. Ми живемо в своїй країні, наші хлопці вмирають за Україну. Думаю, що певна прірва між нами і гагаузами Молдови збільшилася. Потім доведеться цю рану загоювати.
Статус гагаузів в Україні досі не визнаний?
Так. Минулого року прийняли закон про корінні народи України, куди не ввійшов гагаузький етнос. Обіцяли навіть з парламентської трибуни внести зміни в закон. На жаль, до цього часу ці зміни так і не внесли. Але є і певні дискусії: чи входять гагаузи до корінних народів чи не входять.
Можна зафіксувати як не корінний народ, а корінний етнос. Це буде сигнал з Києва про унікальність гагаузів, про те, що нас визнають. І це буде історично справедливо.
Що ви хочете побажати українським гагаузам?
Українським гагаузам треба думати про власні інтереси, збереження традицій в рамках української держави. Сьогодні українська держава не створює проблем для того, щоб гагаузи зберігали свою унікальність, культуру, традиції, мову. Але разом з цим ми є громадянами України, яку треба поважати.
Друзі, хочу побажати, щоб ви не зациклювалися на одному інформаційному полі, а дивилися на світ ширше. Для цього є Інтернет. Можна вивчати, що відбувається в світі, і що несе світу росія. Куди приходить росія, там нормального життя немає. Це можна побачити на прикладі Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, нашому Донбасу.
Розвивайтесь. У вас є така можливість. Робіть так, щоб ваші діти знали гагаузьку мову, і тоді вони зможуть спілкуватися з 300 мільйонним тюркським світом. Ви живете в демократичній країні. І ви унікальні.
Дякую за вашу відвертість і позицію. Удачі вам.
Тетяна Терзі